ЩОДЕННИК 25 липня

— А куди є, так, щоб у бік півдня? — з надією запитую дівчину-касира.

— На Умань, — відповідає, пробігши пальцями по клавіатурі комп’ютера.

— Давайте, — погоджуюся, попутно прикидаючи, що там можна піймати ще щось попутне і, що рухатися все-таки краще, ніж чекати.

Провідниця розчарувала: виявилося, шлях, який машина долає за три години, поїзд покриває за одинадцять, зупиняючися на всіх мислимих і немислимих полустанках. Доводиться заспокоювати себе тим, що нинішню ніч, яка вже настала, проведу хоч в якомусь ліжку і що мій вагон — «найкрутіший» із чотирьох вагонів поїзда — купейний. З тим і заснув.

Зранку мене розбудив неймовірний шум, який доносився через стінку, де було купе начальника поїзда. Крізь суцільне мат-перемат вдалося все-таки вловити зміст: начальник, прокинувшись, подивився на годинник і виявив, що на полустанку, де поїзд стоїть десять хвилин, він пробув вже всі п’ятдесят і рухатися далі не збирається. «Зганяй до машиністів, дізнайся, в чому справа», — наказав він провідниці.

Та повернулася хвилин за сім. «Машиністи пішли до найближчого села за яйцями, — і, немов вибачаючись. — Тут яйця найдешевші».

Начальник вибухнув черговою порцією мату. Потім замовк, очевидно, замислився, й вимовив: «Чуєш, візьми відро і зганяй у село. Візьми й мені штук сто яєць».

Хвилин за двадцять поїзд благополучно відправився далі.