Самокритичний максималіст
Він належить до генерації театральних постановників, котрі, на відміну від своїх попередників, не зазнавали репресій чи обструкції, не відлучалися від сцени й не доводили своє право творити, роками поневіряючись у підмайстрах-стажистах у метрів і терпляче й помалу обстоюючи свою власну художню територію в боротьбі з в’язкою театральною рутиною. Входження в професійне життя покоління 90-х можна було б назвати навіть безтурботним, якби не одне застереження: порівняно легко й рано, мало не в учнівстві, дістаючи право постановки, молоді режисери відразу були зобов’язані зробити добротний, майстровий, зрозумілий найдемократичнішій публіці спектакль. А наростити «професійні м’язи», помиляючись, бунтуючи, порушуючи канони, експериментуючи, в них практично не було змоги. Їм довелося поєднувати пошук індивідуальної художньої мови зі старанним засвоєнням певних традиційних театральних стандартів, постійно ризикуючи нейтралізувати нехай несміливе, але власне відкриття впертим і чіпким штампом, що його Мейєрхольд колись влучно визначив як збезглузджену традицію. Про цей драматизм професійного становлення генерації 90-х рідко замислюються театральні критики, котрі звинувачують молодих режисерів в еклектиці й епігонстві й із захватом нишпорок виловлюють в їхніх інколи справді розхристаних чи навпаки надміру школярських спектаклях чужі образи, думки й мізансцени, які в нас ввічливо заведено називати «культурними цитатами й ремінісценціями». Але правда в тому, що саме це покоління перше відчуло на собі всю складність опанування фахом на марші, в русі, часом гранично запрограмованому реальними обставинами театрального випадку, приміром, запрошенням ставити геть нецікаву для тебе п’єсу з цілком дерев’яними, закостенілими акторами в непопулярному театрі з мізерним бюджетом.
Тим часом, покоління пройшло становлення. Про цих режисерів говорять, пишуть і сперечаються, їхні спектаклі знані серед глядачів і нагороджуються преміями, їхні імена мерехтять у світській хроніці. Нарешті, в них з’являється можливість вибору, якого, повторимо, їх із самого початку було позбавлено. Дмитро Лазорко — не останнє ім’я в цій генерації. Уже його режисерський дебют — «Олеся» М.Кропивницького в Київському театрі драми й комедії — помітили суворі колеги й нагородили «Київською пектораллю». Його прозора і дзвінка, ніби кришталь, версія «Вечірніх відвідувачів» Ж.Превера в Угорському національному театрі імені Д.Ійєша завоювала безліч симпатій (і «призів глядачевих симпатій») у низці фестивалів. Поставлений ним у Київському Молодому театрі «День кохання. День свободи» Г.Клауса утворив просто клуб фанатичних шанувальників, готових стежити за драмою його героїв мало не на кожній виставі. Він ризикнув по-своєму розповісти в тому ж театрі трагедію бюхнерівського Войцека, а про «Настасью Філіпівну» за Достоєвським, поставлену Лазорком під егідою Центру Курбаса чи то на даху, чи то на свіжорозкопаній землі циркулюють найнеймовірніші чутки. А остання за часом постановка режисера «Ти, котрого любить душа моя...» в неофіційному рейтингу київських критиків посіла позицію однієї з найцікавіших прем’єр сезону. Побувавши недавно в Києві, автор п’єси «Овечка», за якою поставлено цей спектакль, Надія Птушкіна оцінила виставу як одне з найбільш проникливих і своєрідних прочитань своєї драми.
– Дмитре, хто найбільше вплинув на ваш життєвий вибір і чому все-таки ви обрали полем своєї діяльності саме театр?
– Дуже багато людей, важко виділити когось особливо. Батьки, оточення... Мабуть, і збіг обставин. Але я ні на йоту не шкодую, що обрав цей фах. Театр для мене найорганічніший спосіб і спілкування зі світом, і пізнання його.
– Андрій Жолдак недавно зізнався, що лише після четвертої своєї постановки, нарешті, усвідомив для самого себе, яким є його режисерський почерк. А як у вас? Ви, автор уже десяти спектаклів, самі знаєте, що таке «театр Дмитра Лазорка»?
– Ні, не знаю. Як на мене, я продовжую опановувати фах, знаходити нові засоби виразності. Мені часом закидають, що я експлуатую лише кілька тем — кохання, зрада, приниження та смерть. Мабуть, це справедливо, але для мене в цих категоріях сьогодні концентруються головні проблеми людства. Не мені судити, наскільки вдало це виходить, але я стараюся говорити про життя серйозно. І постійно шукаю в цьому союзників серед акторів. Ідеальний виконавець для мене, і в цьому я, мабуть, не оригінальний, — актор, котрий втілює формулу Леся Курбаса, — філософ і акробат. Індивідуальність, яка бездоганно володіє своїм ремеслом і водночас спроможна на тонку духовну діяльність. На мою думку, сьогодні в театрі дуже важливою є професійна чесність. Сам артист мусить постійно культивувати в собі протиотруту від вульгарного театру, в якому на догоду комерційним інтересам жертвують творчою гідністю й людською порядністю.
– Певно, вам імпонують максималістські художні моделі?
– Так, мені цікаві концепції Някрошюса, Васильєва, Стуруа, тобто театр парадоксальний, незапрограмований, живий, за термінологією Пітера Брука.
– Злі язики стверджують, що якби Дмитро Лазорко мав власний театр, то це була б вельми ексцентрична установа — спектаклі в ньому грали б не тільки на сцені, а й на горищі й у підвалі...
– А ще говорять, що в цьому театрі всі дуже швидко зненавиділи б одне одного, а відтак він був би приреченим. Я, правда, уїдливий і вимогливий до акторів режисер. Але, гадаю, що не завжди правий у наших конфліктах. Повторю, як на мене, мої режисерські принципи поки що остаточно не сформовано, а відтак говорити про власний театр явно передчасно.
– Ви належите до так званої школи Митницького. Наскільки великим є вплив на вас учителя?
– Мене завжди вражали його репетиції, метод роботи з актором й активне ставлення до дійсності. Він сприймає світ дуже гостро і я не припиняю це в нього переймати.
– Після прем’єри режисер, зазвичай, вислуховує компліменти.
– По-перше, не завжди; по-друге, слід навчитися до них тверезо ставитися. Адже вельми часто вихваляють і нещиро. І потім мені дуже близьке пастернаківське «и пораженье от победы ты научись не отличать».
Найважливішим усе-таки залишається не результат, а робота, спрямована на його досягнення. Для мене вона прем’єрою не завершується. Я приходжу на кожну виставу і продовжую по змозі впливати на спектакль, що вже йде. Не просто контролювати, як актори тримають його малюнок, а стежити за їхніми внутрішніми змінами в ньому. Я ж люблю живий театр.
