Правила гри диктують
До цього, попередньої неділі, Андрій Караулов провокував Людмилу Максакову на різкі, безсторонні думки про взаємостосунки митця і влади, про безвідповідальність інтелігенції, про межу дозволеного, яку визначає совість, і яку сьогодні людина переступила — від того й усі біди... А ще раніше, з Аллою Демидовою, вони говорили про ціну, яку особистість платить за талант (наприклад, алкоголізмом — як Висоцький)...
А в останній програмі Лева Ніколаєва «Цивілізація» (ГРТ, «Інтер») йшлося про трансформації (фальсифікації) історичних фактів на догоду вождям, про «творчих» деспотів — Грозного й Сталіна, про особливості азіатської політичної системи (всі — раби, поголовно, лише різного рівня)... А до цього...
Проте, стоп... Просто це я до того питання, яке незмінно спливає після перегляду подібних програм: а чи можемо ми на вітчизняних каналах побачити передачі вітчизняного виробництва, які вели б діалог із глядачем на такому рівні? Питання, само собою, риторичне, бо відповідь відома: ні. Навіть у тих залишках розкоші, яку собі дозволяє найбагатший наш комерційний канал — «1+1»: у довгожительці «Телеманії», або новонародженому «Особливому погляді» Ольги Герасим’юк, у «Свічаді», котре на ладан дише, на УТ-1 більше або суто культурології, або соціальності, ніж постановки наріжних, світоглядних питань буття. «Монологів» Вадима Скуратівського в ефірі тієї ж «1+1» вже давненько немає — хоч і вони були трохи іншого плану. Нещодавно пройшов на каналi серіал «Фелікс Соболєв. Перервана місія» (аж ніяк, до речі, не в сприятливий час) — мабуть, найближче від усіх підійшов до тих певних тем, які в ефірі російських телеканалів присутні постійно... Ще колись був у нашому ефірі «Бар «Чорний кіт» Костянтина Гнатенка — та й він потім переродився, а тепер і зовсім зник з екрана. «Табу» («1+1»), «Саме той» (УТ-1), «Ім’я» (ТЕТ) — також жанр інтерв’ю з Особистістю, і також, неначе б, можна чекати пошуків, знахідок і прозрінь саме такої висоти — але їх немає. І можливо, до речі, не тільки тому — закрадається крамольна думка, — що журналісти не дотягають до подібних тем. А й тому, що на такі питання в нас нема кому відповідати? Принаймні серед тих, хто веде публічний спосіб життя, хто приходить у телестудії, дає інтерв’ю пресі... Звичайно ж, аж ніяк не внаслідок інтелектуальної слабкості нашої духовної еліти. А винятково внаслідок її моральної позиції — в минулому, сьогодні... Майбутньому?..
У тій самій «Цивілізації» Лева Ніколаєва згадувався привід, у зв’язку з яким Лев Толстой написав своє знамените «Не можу мовчати»: загинуло кiлька робiтникiв у перiод столипiнської реакцiї. Для найавторитетніших, найшанованіших «стовпів» нашої нинішньої інтелігенції приводом для публічно виразного Слова й Дії не стали ні безпросвітні злидні мільйонів співвітчизників, ні недавня загибель 62 шахтарів, ні нинішній шахтарський хід, ні безпрецедентні факти зухвалого, надцинічного чиновницького розкрадання, які спливають під час «розбирань» між владно-кримінальними структурами... Можна перелічувати ще і ще, десятки, сотні фактів, від яких у інтелігентів минулого століття напевно здригнулася б душа... І які зовсім не є приводом для будь-якої реакції — і не тільки для представників, скажімо, вітчизняної культури чи науки. В інтелігенції від журналістики — ті ж проблеми. Я часом думаю про те, якими ми постанемо в очах нащадків через наші публікації, радіо- і телепередачі. Ми, що навчилися вельми майстерно розбиратися в перипетіях політичних інтриг і підкилимової боротьби за владу і вплив на владу, але так і не ризикнули, в більшості своїй, іти в аналізі вглиб, до кінця, до базисних, визначальних причин і неминучих наслідків, до хірургічної, безнаркозної правди — яка, власне, тільки й може бути сенсом (і виправданням!) нашої бурхливої журналістської діяльності.
У кожній зі щотижневих інформаційно-аналітичних програм минулого телетижня були сюжети про нинішню шахтарську акцію. Хтось, як «Вікна» (СТБ) «засвітили» депутата Кириленка, члена «Громади» і найближчого соратника Павла Івановича, що надає шахтарям всіляку підтримку. Хтось спробував вигородити уряд... «7 днів» (УТ-1) повторили чергові фрази про політичну карту, що розігрується деким на відчаї шахтарів. І ніхто на ТБ за весь час шахтарського походу не пішов у серцевину процесів, що відбуваються й у нашому вуглевидобуткові, й у нашій економіці, й у нашому суспільстві загалом. Лише Микола Канішевський у «Вістях тижня» (ICTV) процитував інтерв’ю першого заступника голови СБУ Юрія Землянського «Зеркалу недели», який казав про те, «що є частина керівників вугільних підприємств, які живуть дуже добре, відправляючи працювати під землю голодних шахтарів». «А представник СБУ знає, що говорить», — «вагомо» резюмував ведучий. Але ж про те, що вся наша економіка пронизана сотнями, тисячами механізмів, призначених саме для збагачення одних за рахунок зубожіння інших, і що саме внаслідок своєї невигідності першим не йдуть у нас ніякі реформи, — знають усi: і ті, хто для нашого ТБ сюжети робить, і ті, хто їх замовляє, і ті, хто їх оплачує. Як і про те, що «страшний компромат»: дача Лазаренка або хатинка Кучми — це лише дрібний осколок з вершини айсберга політичної системи, сконструйованої за трьома основними принципами: після нас — хоч потоп, поділяй і пануй, вранці — гроші, увечері — стільці...
Переглядаючи всі наші політичні телепрограми, не можливо не відчувати щохвилини загальну кругову поруку, яка визначає, до якої саме межі в даний момент журналісти можуть собі дозволити говорити всю правду, а далі — вже ні-ні, заборонена зона. Ця межа, слава Богу, рухома — але, на жаль, частіше за все аж ніяк не внаслідок суспільних інтересів, а внаслідок інтересів кланів, фінансових груп, котрі контролюють той або інший канал. Або внаслідок власне журналістської позиції — яка, своєю чергою, також будується аж ніяк не лише на прагненні докопатися до істини. І це стосується не лише моїх колег. Нещодавно на редакційній зустрічі з Юлією Тимошенко я, поставивши їй невинне запитання про освіту її дочки і почувши у відповідь про дуже престижний навчальний заклад, зрозуміло, за кордоном, — не посміла продовжити тему щодо того, яким чином за продекларований 1997 року прибуток в 12 (або 13 — можу помилитися) тисяч гривень на рік можна вчити дочку за кордоном? Стало мені начебто ніяково, — причому, напевно, не так «викрити», як видатися наївною дурочкою... Ну нібито: хто ж такі дитячі запитання ставить солідним людям, ну ми ж начебто все розуміємо...
Ми всі, вся інтелігенція, прийняли певні правила гри, які зручні й безпечні для її безпосередніх учасників. Ми навіть не подумуємо про те, щоб будь-яка посадова особа була абсолютно прозорою для громадськості в усіх аспектах свого службового й приватного життя. Більшості з нас не спаде на думку зайнятися не викриттям конкретного пана Н., на якого від можновладців надійшла нині команда «фас», а спробувати проникнути в саму схему, в саму конструкцію тих взаємин, які якраз i були створені для того, щоб існування подібних Н.Н. було неминучим і незламним... Зрештою, більшість з нас і не подумає зажадати від всім відомих політиків публічно, з документами в руках, спростувати весь той ніби «бруд», який ллють на них «продажні» вітчизняні й зарубіжні видання...
Зовсім навіть навпаки. Комуністи, наприклад — захисники соціальної справедливості — нічого негожого не бачать у змичці з «Громадою», походження величезних коштів якої ні для кого не є таємницею. А що тут такого — якщо їм це в даний момент вигідно?! А нам всім, спостерігачам — невигідно, і зовсім смішно, і не «по дорослому» замислюватися над запитаннями, загалом цілком природними для громадян цивілізованих країн. Так то ж — цивілізованих...
А в нашій — етичне запустіння настільки глибоке, дике й варварське, що навіть забавне. І навіть на тлі наших сусідів за СНД — взагалі також з того ж тіста, що й ми, зліплених. Тільки з іншим розмахом. Так що коли в них на день народження прими шоу-бізнесу чоловік влаштовує божевільну шоу-виставу — але не без смаку і певної якості зроблену, то в день народження нашої акули шоу-бізнесу — Анжеліки Рудницької — ICTV (Територія «А») широкомасштабно демонструє елементарне застілля, з нетверезими поцілунками гостей, традиційними побажаннями іменинниці «здоров’я, грошей і друзів», і з непохитною впевненістю самої Анжеліки, що все те, що відбувається, безмежно цікаво всій країні, що втупилася в екран...
За декілька днів у одній із київських газет Анжеліка саму ідею подібного святкування пояснила невигадливо: «Олександру Бригинцю на його день народження я подарувала «мерседес», а він мені — це свято». Так, звичайно, кожен з нас може вільно визначати, як йому провести день своєї появи в цьому кращому зі світів. Шкода, правда, що далеко не кожний може здійснювати телетрансляцію свого вибору на всю країну. Але біда, в загалі-то, не в цьому. А в тому, що у багатьох із тих, хто собі це дозволити може, зарозумілість про власну значимість визначається виключно сумою накопичених капіталів i атрибутiв житейського успiху. Що ж до душi й совiстi... Та до чого вони, якщо їх не можна помацати й переможно хрумкнути, засовуючи в кишеню?
