Освідчення в любові
1 грудня 1991 року на референдумі переважна більшість громадян України підтримали Акт про проголошення незалежності України. Лише 7,5% учасників референдуму відмовилися підтримати незалежність своєї країни. Того ж дня було обрано першого Президента України Леоніда Макаровича Кравчука.
На "бунтівному" півострові також кричали "Ура!"
У Криму - "найважчому" регіоні України - осінь напередодні Всеукраїнського референдуму була скаженою. Повсюди вешталися натовпи з косими трисмуговими прапорами РДК. Майданчик перед Верховною Радою став Гайд-парком, де обговорювали єдину тему: "Крим - Росія". Депутат Юрій Мєшков і Володимир Кличников, Володимир Заскока та їхні товариші засіли в наметах - голодувати за ухвалення закону про Кримський референдум. Навпроти під охороною кримських татар в антимєшковській голодовці сиділи чотири журналістки. Російський і кримський телеефір щовечора розпочинався повідомленням про мужнього Мєшкова, котрий "живота" свого не шкодував за кримсько-російське благо народу. До жіночого намету, який "висиджував" українську державність, українське телебачення так і не наблизилося. А народ ішов. Нескінченні дебати - з ранку до вечора цілий тиждень. Сутички, провокації - квіти й подяка. Було все. І відчуття - якщо Крим збожеволів, то не весь, не цілком.
Через місяць це підтвердилося. Уночі після всеукраїнського референдуму про незалежність ніхто з нас не спав, телефонували в міста й райони - ну, скільки? У деяких сільських було дуже добре - 60% "за". У Сімферополі - половина. Здивував Севастополь, де ситуацію щодо кораблів ЧФ відстежував колега Володя Притула: БПК "Керч", приміром, видав 90 з гаком відсотків "за". На інших не набагато гірше. Тоді ми ще не знали, що через командувача ЧФ Ігоря Касатонова просто пішла команда: нехай буде незалежність, нате вам...
Під ранок - звалило, не так від безсоння, як від нервів. Й о 5.30 дзвінок власкора Українського радіо Толі Полонського: "Я з Центрвиборчкому, записуй: за незалежність у Криму майже 54%, а в Севастополі - 57%. І Кравчука обрали. Перемога!" Ми обдзвонювали одне одного, кричали з радощів, плакали, дякували комусь за щось. І з такою ніжністю любили свою країну, з якою змучена породілля вперше бере на руки своє слабесеньке, зморщене, довгоочікуване диво...
"Ну чого ти плачеш? - сміялась подруга й колега за голодовкою Ліля Буджурова. - Пишайся, ми трішки причетні до цього". Інша колега, Олена Савченко, котрій у семиденній голодовці було найтяжче, сказала: "Ой, ну що такого, я й не сумнівалася, що так буде".
Ми всі вірили, що звершилося найголовніше. 90,32% громадян України підтримали Акт про проголошення незалежності. І коли сьогодні майже половина - 45% наших співгромадян, за даними "Социс-Геллап", шкодують про те, що Радянський Союз припинив своє існування, а 34% хочуть, аби Україна ввійшла до складу відновленого СРСР, це означає: шість останніх років минули для них марно, виносячи за межі історичної видимості те, у що вони вірили й на що сподівалися. Найлегше сказати їм: ви не державники. Значно тяжче повернути віру й надію. І любов...
