Три "театри " влади за відсутності доброзичливого глядача

Стало вже поганою традицією - прихід осені різко піднімає політичну температуру в суспільстві та його починає лихоманити.

Нинішня осінь не просто підігріла "суспільно-політичний реактор", а довела його до критичної температури, що загрожує небезпечними соціальними "викидами".

Визначаючи ступінь соціальної напруги та можливості соціального вибуху, більшість фахівців-політиків виділяють як головну умову катастрофічний спад рівня життя.

З цим важко сперечатися. І все ж є істотніша причина. Так, справді, рівень життя основної маси населення порівняно з 5-6 минулими роками впав значно. Але хочу зауважити, ще не до межі виживання. А хіба в історії СРСР не було періодів іще важчих? Пригадаємо бодай циклічні голодовки. Але скільки було жорстоких бунтів? Їх не було взагалі. Чим пояснити це: силою репресивного апарату, каральними заходами? Певною мірою так, але головне психологічний настрій народу. А він був такий, що головним винуватцем у тому, що всі босі, голі й голодні, вважали світовий капіталізм. Ворог народу був поза державою. Додамо до цього віру в абсолютну чесність партії та її вождів. Не випадково аскетична форма одягу, партмаксимум та інші елементи скромного життя керівників зводилися до рангу державної політики.

А що ми маємо сьогодні? Передвиборна агітаційно-пропагандистська ідея команди Л.Кучми про боротьбу з мафією та корупцією, експлуатована засобами масової інформації упродовж 3-х років серіалом сенсаційних, але "мильних" розвінчувань прем'єрів, міністрів, великих бізнесменів принесла в кінцевому підсумку сумний врожай. У народі твердо закоренилася думка - влада кримінальна, а всі бізнесмени крадії. Усі ці прем'єри, міністри, депутати мають рахунки в Швейцарії, вілли на заморських узбережжях, їздять на мерседесах, живуть у своє задоволення й жирують за рахунок народу.

І тому, на превеликий жаль, Леонід Кучма сьогодні стає катастрофічно популярним, майже як Горбачов 1991-го. Хоч що б він не сказав, хоч що б не зробив, куди б не полетів - усе людей дратує. Час довіри, який йому було відведено, минає безповоротно. Рівень його підтримки населенням України сьогодні не перевищує 8 - 12 відсотків.

Напередодні виборчої кампанії ця ситуація мов стратегічний чинник, який відіграє дуже важливу роль у формуванні піраміди влади й сходження на його вершину тієї чи іншої команди. Саме це буде головним підсумком голосування. А характер ринкових соціально-економічних процесів, що тривають у країні, не зміниться. Україна стала частиною Європи, ланкою світової інтеграції, яку досить жорстко контролюють такі наднаціональні структури як НАТО, Світовий банк, МВФ, ГАТТ, ЄБРР, Європейський союз тощо. І тому хоч би яка партія перемогла на виборах, хоч би хто став Президентом, вони змушені будуть грати за правилами, написаними давно й далеко від України.

Що ж до внутрішнього політичного розташування, то на нього активно впливатиме низка чинників. Насамперед для успішного реформування економіки державі потрібно було розв'язати дуже важливе соціальне завдання - утворити клас власників. Але в цьому напрямі не тільки не вдалося добитися позитивних змін, а навпаки - процес серйозно загальмувався.

Образно кажучи, якщо на початок 1992 року верства дрібних і середніх підприємців становила величезний айсберг, то сьогодні він перетворився на діамантову бурульку. Замість кількох мільйонів середньо забезпечених ми одержали пару сотень супербагатих.

За три останні роки близько 150 тис. підприємців припинили свою діяльність. На даний момент в Україні налічується лише 90 тис. підприємств малого та середнього бізнесу. Для порівняння - у Польщі їх близько двох мільйонів. Влада не спромоглася розв'язати й інше завдання - підняти й реструктурувати виробництво. Протягом останніх років реальний сектор економіки взагалі не отримував ніяких коштів: ні тих, що необхідні для елементарної підтримки виробництва, ні, тим більш, серйозних інвестицій для його розвитку. Прибуткова база бюджету скоротилася до критичної позначки. Майже 60-70% державних підприємств або ледь жевріють, або припинили своє існування. Якось я поставив відомому американському підприємцю запитання щодо того, яким бізнесом найліпше зараз в Україні зайнятися? На що він цілком серйозно, без краплі гумору, відповів: "Утилізацією промислових підприємств". Більш кепської оцінки стану справ важко собі уявити.

І немає нічого дивного в тому, що 49% мешканців десяти промислових центрів Сходу України, яких опитали соціологи Харківського університету, віднесли себе до категорії "злидарів". Люмпенізована частина населення вже настільки велика, що перетворюється на реальну політичну силу. Причому середовище її за своїм складом є гримучою сумішшю, у якій шахтарі та інтелігенти "п'ють із однією склянки та їдять з однієї тарілки".

Суспільство втрачає моральну та психологічну стійкість і починає рухатися до того стану, який можна охарактеризувати одним словом - деградація.

До цього слід додати політичний аспект проблеми. За 6 років незалежності України представники нової демократичної хвилі, які здійснили по суті революцію в державі, не тільки не виростили своїх хоча б скільки-небудь помітних представників у структурах влади, а й позбавилися колишніх лідерів-вождів. Що сьогодні чути і як впливають на державну політику Л. Лук'яненко, Д. Павличко, І. Юхновський, В. Пинзеник, В. Черняк та багато інших? У кращому разі "демократи", "ліберали", "соціал-демократи" та подібні до них представники демократичної хвилі добуваються посад різних радників, голів та членів різних комісій при комусь із тих, хто стоїть біля керма влади. А на провідних позиціях у владних структурах головним чином люди з номенклатурного резерву ЦК Компартії України. І які б промови вони не виголошували щодо своєї прихильності до ринкової економіки та демократичних перетворень, якій би анафемі не піддавали комуністичну партію та колишню систему, все одно перебувають і перебуватимуть у полоні колишніх уявлень. Їм ближча за духом "політекономія соціалізму", з її командними методами, телефонним правом та міністерським розподіленням, що ставлять підприємства в залежність від чиновників.

А загальний аналіз тенденцій розвитку українського суспільства говорить про те, що однією з найважливіших соціально-політичних змін, які відбуваються в ньому, є активне відкочування назад та створення досить стійких соціально-економічних передумов для реставрації частини старої системи.

У суспільстві настає період переосмислення пройденого етапу реформ у рамках незалежної держави й визріває розуміння необхідності зміни чи то тільки соціально-економічної політики, чи то всього, що відбулося. Не випадково майже всі останні дослідження соціологів зафіксували одну дуже важливу для розуміння того, що відбувається, цифру: 35-48% населення хотіло б жити в соціально-економічних умовах, у яких воно жило за радянської влади. Що ж до українського капіталізму, то він симпатичний тільки 14-15 відсоткам.

Перевага (до 80%) у промисловості державного сектору з напіврозбитими підприємствами і застій у розвитку приватних підприємств створюють усі умови, щоб цілком обгрунтовано підняти старе нове гасло "За державне регулювання промисловості". І хай не сумніваються прихильники ринкових перетворень - тінь "Держплану" та "Держснабу" вже бовваніє на горизонті.

За цих умов не риторичним, а цілком прагматичним є запитання: кому служить і на кого спирається нинішня державна влада? Будучи за духом, за ідеологічною закваскою суто комуністичним похідним гібридом, вона у той же час робить вигляд, що здійснює "глибокі перетворення" у бік капіталістичного шляху розвитку, а по суті тупцює на місці.

Через це різко прискорилися процеси, пов'язані з консолідацією всіх опозиційних сил, незалежно від кольору прапорів. На сьогодні опозиції залишилося зробити лише один крок - сформувати єдиний політичний блок з певними цілями, стратегією та поглядами на владу. Прийняття нового закону про вибори прискорить дії, пов'язані з цим.

Додасть активності опозиції й нова хвиля соціального реваншу, яка наростає в суспільстві. Явище це для українського суспільства не нове. Починаючи приблизно з 1988 року, воно перебуває у стані перманентного соціального реваншу.

Перша хвиля прокотилася в період, починаючи приблизно з 1988 до 19 серпня 1991 року. Біля її джерел стояли Рух, національно-демократично налаштована інтелігенція, студенти, часто населення західних областей та м. Києва. У результаті Компартію України було загнано в кут, деморалізовано, вона втратила всі нитки управління державними структурами.

Друга хвиля - тимчасовий реванш партапарату відразу після "ГКЧП". Переполоху та галасу було багато, а результат негативний.

Третя хвиля - друге пришестя демократів після провалу "ГКЧП". Знову ж багато шумових ефектів. Заборона компартії, проголошення незалежності. Загроза люстрацій і багато іншого. Та минуло небагато часу й усе знову повернулося на круги своя.

Причина цього феномену одна: усі три хвилі були не більше, ніж політична з'ясувка за перерозподіл влади між вузьким колом людей, безпосередньо пов'язаних із політичною діяльністю.

На відміну від перших трьох, четверта хвиля спиратиметься на широкі народні маси, які вважають, що їх обдурили спочатку М.Горбачов, потім Рух, Л.Кравчук і нарешті Л.Кучма, Верховна Рада і всі ті, хто тією чи іншою мірою пов'язані з владою.

Сьогодні важко прогнозувати, у який бік піде напрямок хвилі. Та найвірогіднішими здаються такі три варіанти розвитку подій.

Варіант перший (найбільш вірогідний) - уся сила хвилі піде в майбутню виборчу кампанію.

Варіант другий - хвиля спровокує серію соціальних вибухів регіонально-професійного рівня.

Третій варіант - об'єднання в єдиний перманентний процес першого й другого напрямків.

Про соціальний вибух необхідно сказати окремо. Так уже усталилася в нас громадська думка, причому не тільки на побутовому, а й нерідко на рівні розуміння багатьох політиків, що соціальний вибух пов'язується тільки з народним бунтом. Результат - розбиті вітрини, перевернуті ларьки, підпалені машини, вибиті шибки в кабінетах представників влади тощо.

До такого протікання соціального вибуху в більшості, як розвинутих так і слаборозвинутих країн, влада ставиться досить спокійно. Логіка проста - подібний поворот подій дозволяє їм вирішувати низку соціально-політичних завдань: по-перше, випустити пар і розрядити напружену обстановку; по-друге, зробити більш жорсткими заходи проти тих, хто являє певну загрозу для існуючої влади й не дати їм можливості для стратегічного удару; і по-третє, влада за допомогою широкого показу всього того божевілля, яким супроводжувався бунт, формує негативне ставлення основної маси до будь-яких деструктивних дій, пов'язаних із насиллям.

В умовах же України, особливо після майбутніх виборів, соціальний вибух може повернутися в бік регіональної революції, на кшталт Югославії. Питання це уже стояло досить гостро в 1992-93 роках. У результаті утворилася Республіка Крим.

Не слід вважати, що цю проблему уже розв'язано остаточно. На жаль, незабаром це питання може знову постати на порядку денному. Й утворення Донецько-Криворізької та Західноукраїнської республік може стати суворою реальністю. Тобто мова йтиме про збереження цілісності незалежної української держави. А у розваленні її є багато зацікавлених.

Чи можна уникнути такого розвитку подій? Безумовно, але для цього потрібен сильний уряд, який матиме довіру народу.

Наразі Україна переживає навіть не кризу, а параліч всіх без винятку форм державної влади.

Замість трьох гілок влади ми маємо три "театри влади": "Театр Адміністрації Президента", "Театр Кабінету Міністрів" і "Театр Верховної Ради". Кожного дня в них грають черговий спектакль. Глядачі - населення України - жваво обговорюють всі перипетії, що відбуваються на кону: гру акторів, декорації, постановку та режисуру. Через свою театральність численні укази, закони, розпорядження й постанови є не більше ніж бутафорським атрибутом чергового спектаклю.

Та за законом жанру театр живе доти, доки є доброзичливі глядачі. А нині їх залишається дедалі менше й менше...