Вид із Бонна на Київ
Останні два роки німецька "східна політика" була спрямована найперше на Росію: в Бонні вважали, що від успіху тут демократичних перетворень залежить решта реформ на пострадянському просторі. Перемога на президентських виборах 1996 року Бориса Єльцина заспокоїла німців: минула загроза відновлення неокомуністичної імперії на основі силового возз'єднання слов'янських пострадянських держав; Росія звиклася з розширенням НАТО на схід, відхилила швидку інтеґрацію з Білоруссю й знову почала тісно співпрацювати із західними фінансовими організаціями. Сьогодні вона виявляє повну готовність інтеґруватися до світової економіки - не диктуючи своїх правил, а підкоряючись міжнародним нормам. Тепер у Німеччини та інших європейських країн з'явилася можливість приділити більше уваги Україні.
Вони поставили перед Росією та Україною жорсткі умови: хочете поступової інтеґрації до майбутньої об'єднаної Європи - укладайте міцний мир між собою, позбавивши її загрози військових сутичок на пострадянському просторі, й твердо ставайте на курс демократичних і ринкових перетворень. Західна політика "батога і пряника" мала успіх: паралельно з рішенням про розширення НАТО та ЄС на схід Росія та Україна нарешті підписали договори про дружбу та співпрацю між собою та зі своїми сусідами. Цей успіх Заходу вказує на перспективність його посередницьких зусиль у Східній Європі.
МІЖ ЗАХОДОМ ТА СНД
З погляду Німеччини та Європи, ідеальним розвитком відносин Москви та Києва стало б мирне співіснування вкупі з упевненим зближенням Росії та України із західними політичними, економічними й військовими інституціями. Проте на Заході добре розуміють, що мислення управлінської еліти обох країн обтяжене підозрою та недовірою одне до одного. Об'єднує їх хіба що бажання подолати соціально-економічну кризу та інтеґруватися до світової економіки. В усьому іншому політичні уявлення двох еліт значно розходяться.
Росія бажає повернути собі статус великої держави й паралельно зі своєю західною політикою посилює "азіатський" напрям дипломатії. Україна, навпаки, хоче стати частиною спільної Європи, відхрещується від усіляких спокус російського типу євразійства й відмовляється від будь-яких зовнішньополітичних зусиль поза західним напрямком. Частина українських політиків не уявляє майбутнього своєї країни інакше, як під захистом американської ядерної парасольки. Під "позаблоковим статусом", який Україна проголосила кілька років тому, правляча еліта розуміє не нейтралітет швейцарського зразка, а якомога більше дистанціювання від проросійської орієнтації в рамках СНД.
Звісно, Захід не може вилучити другу за територією країну Європи з процесу розбудови спільного європейського дому. Водночас Україна не може стати ні членом НАТО, ні членом ЄС, допоки перебуває в складі СНД. Проте й у виході її з СНД Захід поки що не зацікавлений: з усіх її членів тільки Україна володіє достатнім потенціалом, аби стримувати домінування Росії на пострадянському просторі. Одним із головних досягнень української політики за останні роки Захід вважає переорієнтацію могутньої військової машини, що її Київ успадкував від СРСР, на співпрацю із Заходом у рамках натівської програми "Партнерство заради миру". Своїм партнерством із НАТО Україна запобігла спробам деяких московських політиків протиставити розширенню альянсу на схід потужний військовий блок із країни СНД.
Захід також вітав би кроки України, спрямовані на диверсифікацію транспортних маґістралей, якими експортуються до Європи російські енерґоносії. Якщо Україна послабить свою залежність від російської нафти та ґазу й зможе створити альтернативний транспортний "коридор" для енерґоносіїв із Каспійського реґіону, Туреччини, а в майбутньому й Іраку, на ринки Заходу, вона зменшить залежність багатьох центральноєвропейських країн, а також Німеччини.
МІЖ НІМЕЧЧИНОЮ ТА США
Від самого початку незалежного існування Україна пов'язувала великі сподівання з Німеччиною. Київ сподівався, що Бонн та ЄС розглядатимуть Україну як противагу Росії в майбутній Європі. А Німеччина взяла на себе складне зобов'язання - постаратися "прив'язати" до Європи Росію. Федеральний канцлер Гельмут Коль діяв як адвокат російських реформаторів у Європі. Відтак роль, яку, з погляду Києва, мав зіграти Бонн, дісталася Вашинґтонові. І тепер в Україні скоріше можна почути розмови про бажану трансатлантичну співпрацю, ніж про входження до "європейської системи цінностей". На сьогодні з США та НАТО Україна підтримує тісніші відносини, ніж із ЄС і навіть ніж із Росією. Либонь, ця тенденція збережеться й надалі. Хоча НАТО й не може захистити Україну від можливого воєнного нападу з боку Росії, "особливі відносини" альянсу з Києвом - своєрідний сиґнал Росії, що її шлях до трансатлантичних і загальноєвропейських структур неможливий без урахування інтересів безпеки України.
В першій половині наступного року має відбутися державний візит в Україну федерального президента Німеччини Романа Герцога. Президент постарається зміцнити українських політиків у їхньому бажанні будувати міцні партнерські зв'язки з ЄС. Від України Німеччина очікує покращання інвестиційного клімату для німецьких підприємців.
Програма співпраці з Києвом у Німеччини та інших країн ЄС дещо інакша, ніж у США. Американці відводять Україні суттєву роль у трансатлантичній спільноті, проте вона створюється поки що лише на засадах загальної системи безпеки. Німеччина та ЄС головними питаннями побудови спільного європейського дому вважають проблеми екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю, загальні соціально-ринкові аспекти, спільні системи телекомунікацій, диверсифікацію нафтоґазових трас зі сходу на захід, загальну правову систему. Наскільки загальноєвропейський дім стане частиною трансатлантичної суперструктури - покаже майбутнє.
В Німеччині сподіваються, що Україна, не випускаючи з уваги співпрцю зі США в галузі безпеки, більше уваги приділить загальноєвропейській спільноті. Тут одразу звернули увагу на заклик деяких київських політиків не забувати, що міцність української державності залежить не тільки від тісного партнерства з НАТО, а й від дальшої прямої участі України в розвитку процесу розширення ЄС на схід.
