Про бідного корсара замовте словечко
Що може бути кращим від замовлення, яке отримане вітчизняним підприємством у приватній конкуренції: податки йдуть до нашої скарбниці, роботу отримують наші робітники, гроші поповнюють наш обіг... Утім, такий виробничник поки що трапляється рідко, і жодного опікування не потребує. На жаль, більш поширений інший випадок: підприємство "випускає" негативну додаткову вартість, його продукція коштує менше за сировину й енергію, що затрачені на її виробництво (така, наприклад, "продуктивність" багатьох шахт). Здоровий глузд вимагає якнайшвидше зупинити таке, коли дозволено буде сказати, "виробництво", оскільки, продаючи ту ж сировину й енергію та імпортуючи аналогічну продукцію, можна платити робітникам більше, тільки за те, щоб вони не працювали. Врятувати таке "кровососне" підприємство або галузь можуть тільки заборонні мита або нетарифні обмеження на аналогічну імпортну продукцію. Але чи варто це робити?
З точки зору економічної ефективності, котра в кінцевому рахунку і визначає добробут народу, краще за все було б, звісно, дозволити неконкурентоспроможним збанкрутувати: за умов розвинутого ринку це означало б, що всі ресурси (а не тільки матеріальні) зможуть із часом знайти собі краще застосування за більш удатного керівництва. На жаль, через те, що держава надто довго підтримувала на "штучному диханні" фактичних банкрутів, зараз нерентабельними виявилися надто багато підприємств водночас - а добрих господарів і керівників на всіх може просто кажучи не вистачити, і підготувати їх негайно неможливо. Втім на відміну від сировини і енергії, інші фактори виробництва не ліквідовані, їх неможливо швидко продати, через це навіть збиткові підприємства, якщо вони виробляють продукції більше, ніж споживають ліквідних ресурсів, усе ж у цілому приносять деяку користь суспільству тим, що хоч якось годують своїх робітників і скарбницю. Якщо їх зовсім покинути напризволяще, то на тих, що залишаться, впаде непосильний тягар, і вони також утратять конкурентоспроможність. Саме в такий ситуації "помірно неконкурентоспроможного" вітчизняного виробника варто захищати.
Утім, поки що проблема масових банкрутств на порядку денному на стоїть, натомість стоять на смерть підприємства (у тому числі й ті, що просто марнують сировину), а на їхньому тлі розгортається кампанія на "захист" від дешевого імпорту, який, мовляв, вбиває наше виробництво. Проте імпорту "взагалі", як і вітчизняного виробництва "взагалі" не буває: є підприємства, ба навіть цілі галузі, які працюють ефективно - їм чесна конкуренція не страшна, а є неконкурентоспроможні, яким імпорт справді заважає. Не дивно, що останнім це не подобається і вони лобірують різноманітні обмеження - найсвіжіший приклад тому нечувані вимоги АвтоЗАЗ-DAEWOO, який зажадав збільшення і так великих митних зборів на імпортні автомобілі. Їхнє завдання полегшує поширена думка, що від протекціонізму потерпає начебто тільки іноземний виробничник, котрий вивозить прибуток, отриманий від продажу товарів на нашому ринку, - а коли так, то на "супостата" можна навалитися усім миром. Тим часом, якщо називати речі своїми іменами, то обмеження на імпорт будь-якого товару тільки на тій підставі, що він або його аналог може бути в достатній кількості вироблений в Україні - різновид пільг, і за дією на економіку такі заходи аж нічим не кращі за пільгові кредити, податкові та інші послаблення.
Одне з головних лих нашої економіки - монополізм: у СРСР конкуренції не було, чи не кожне велике підприємство було унікальне. Звичайно, можна й часом необхідно зменшувати розміри, але деякі виробництва, як-от машинобудівні чи автомобільні заводи, просто не можуть бути карликовими. Тому єдиний засіб уникнути монополії в таких галузях - "впустити" на внутрішній ринок конкурентів із-за кордону. Тоді можна розраховувати, до речі, і на те, що вітчизняний монополіст почне працювати по-капіталістичному.
Натомість ті виробництва, яким пощастило потрапити під протекціоністський дах, справді можуть розслабитися й пригадати давні добрі часи, оскільки митна "парасолька" дозволяє вітчизняним монополістам отримувати надприбуток, нав'язуючи покупцю неякісний товар за монопольно низькими цінами, як це вже мало місце, наприклад, із касовими апаратами, шкільною формою або з горезвісними автомобілями ЗАЗ. Самі виробники за шість років мали змогу пересвідчитися, що різноманітні пільги підприємствам є ніщо інше, як пограбування: якщо прибуток з'являється не за рахунок ефективної роботи самого підприємства, то, виходить, воно його в когось відібрало! Зрозуміло, що ні про яке поліпшення роботи тих, кого захищають, не йдеться - навпаки, протекціонізм знищує стимули до цього. У кого ж і яким чином відбирають законний прибуток обмеження на імпорт?
Безпосередньо - у всіх, хто змушений купувати монопольну продукцію. Непрямо - у всіх інших, причому передусім страждають трудомісткі виробництва з кваліфікованою робочою силою, оскільки загальне підвищення вартості життя примушує їх підвищувати зарплату, аби підтримати реальні прибутки хоча б на тому ж рівні. Про негативний ефект протекціонізму свідчить хоча б той факт, що за останні роки номінальна зарплата у ВКВ зросла в кілька разів (не враховуючи тіньових прибутків!) при тому, що реальний рівень життя в будь-якому випадку не підвищувався. Крім того, коли протекціонізм сприяє подорожчанню деяких товарів, надто предметів першочергової потреби, це знижує загальну купівельну спроможність - а отже, й прибутки всіх підприємств, що працюють на внутрішній ринок.
Обмеження конкуренції не створює нових цінностей - воно тільки допомагає підприємству або галузі заробляти за рахунок тих, хто працює добре. Наприклад, протекціоністські бар'єри на шляху "некритичного" імпорту дозволяють підтримувати завищений курс гривні, через що штучно дешевшає імпорт "критичний" - енергоносії. Перекручені таким чином ціни дозволяють і надалі випускати надмірно енергомістку продукцію за рахунок менш затратних виробництв, які могли б стати конкурентоспроможними за умови підконтрольної (не інфляційної!) девальвації гривні, наприклад до рівня 2,1 - 2,4 за долар, і, природно, відповідного зниження ввізних мит.
Як бачимо, протекціонізм - отрута для економіки. Втім, як відомо, й отрута у відповідних дозах може бути ліками. Так само і на деякий (невеликий і оголошений!) термін може бути виправданий поміркований протекціонізм - це, до речі, рекомендують навіть радники Світового Банку. У межах міжнародно прийнятих 10-15% мита, у виняткових випадках і на короткий час - до 30%, але не вище: світовий досвід показує, що вищі бар'єри тільки погіршують ситуацію. Утім, навіть укладаючись формально в ці норми можна ще запровадити "хитрий" акцизний збір (для "своїх" один, для "чужих" - інший), запровадити різні ставки ПДВ, вартість сертифікації, ліцензій, торговельних патентів... Ось тільки кого ми цим обманюємо? Кому робимо гірше?
