Не стало Булата Окуджави
Сумна звістка надійшла з Парижа: на 73 році життя помер Булат Шалвович Окуджава.
Тиждень тому він ліг в одну з паризьких клінік: діагноз - хворе серце. На початку 90-х в Америці йому вже зробили операцію на серці. І от - серце зупинилося...
Це він, наприкінці 50-х, серед гучних гімнів і маршів, заспівав своїм тихим голосом про людину - просту, повсякденну, чесну. І відразу його почула вся країна. Його "арбатський дворик" повернув нас до людяності - до кохання і дружби, до малої батьківщини, до непоказної інтелігентності. Він називав себе дилетантом, за назвою свого найкращого роману, де тема була та сама: вільна людина зі своєю любов'ю і роздратований нею монстр державної машини.
Колись, разом з усіма, я співав його пісню, яка стала гімном покоління 60-х - 70-х: "Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть подиночке!" І лише через роки усвідомив глибину: "Не дожидаясь похвалы, мы перья белые свои почистим..." Він зі спокійною гідністю ніс своє оперення білого ворона - людини поза зграєю.
Він нікого нічому не навчав. Він не був Дон Кіхотом, що воює з якимись млинами. Це млини воювали з ним. А він їх нібито не помічав. Чимало критиків гострили на ньому свої зуби, "намагаючись обкусати ступні велетня" - за виразом Юрія Візбора.
Коли 94-го він приїжджав до Києва і виступав із концертом у БК КПІ, - один зі своєю слабенькою гітаркою і з легким акомпанементом сина Антона на роялі - це був видатний концерт. Тим, хто мав щастя побувати на ньому, не забути того єдиного пориву, в якому зал звівся при появі співака на сцені, і надзвичайної магії його тихого, ніби домашнього голосу.
Отака доля: народився 9 травня - майбутнього Дня Перемоги. Помер 12 червня - у День Росії. Грузинський вірмен, котрий усе життя писав російською.
..."Всегда мы уходим, когда над землею бушует весна"...
