Очима бродяги

Про це місто сказано й написано дуже багато. Можна було б додати до сонму текстів ще певну кількість країнознавчих нотаток, поговорити з журналістом або художником, літератором або шукачем пригод. Зрештою, в кожного своя Прага. Сьогодні ми вирішили запропонувати погляд багато в чому альтернативний.

Володимир — бувалий хіпі з неабияким досвідом мандрівок і багатою біографією. Він вважає за краще дистанціюватися від соціуму, залишатися поза кадром: навіть свого прізвища називати не схотів, обмежившись суто віртуальною присутністю. Його ракурси чеської столиці далекі й від туристичного захоплення, і від раціонального естетизму. Він просто один з багатьох перехожих на празьких вулицях, бродяга, який знайшов достатньо причин, аби зупинитися саме тут.

— Як і коли ви опинилися у Празі?

— Влітку 1993 року приїхав від польського кордону на автобусі після того, як нелегально, незаконно й нікого не повідомивши, перетнув чехословацько-польський кордон пішки.

— Яким було перше враження?

— Я в’їхав у Прагу з, так би мовити, непарадного входу, навіть не через автобусний вокзал на Флоренс, а ще більш забруднений, курявий вокзал Кніжеци, що не має будівлі, а лише перони з бомжами й панками на лавках. Смерділо сечею, пилом, скислим пивом, але довкола панувала якась веселість, чи то пак збудження — або то була просто моя реакція на нову країну, нове місто, променисті горизонти, що відкривалися... Смак у Праги 93 року був трішки з гіркуватістю, як «Пільзнер Урквел», пиво свободи з золотою фольгою по шийці...

— Що вас тоді найбільше здивувало?

— Цілковита толерантність поліції стосовно багатьох проявів порушення громадського ладу з боку деяких громадян. Маю на увазі порушення з точки зору совкових порядків; одне слово, воля вільна, проте без московської сваволі дев’яностих. Вразили розміри Праги: невелика, затишна, домашня. Можна сказати, село на краю Старого Світу...

— Якщо ми вже про це заговорили — певно, ви мали досвід максимальної, радянської несвободи. Виходячи з цього — наскільки Прага вільне місто?

— На сьогоднішній день Прага все більше і більше стає буржуазною, атракціоном для туристів. Уже і гра на вулиці на музичних інструментах прирівняна до жебрацтва й карається штрафом. Але був час, коли на вулицях сиділи групки молоді та старших людей, підозрілий димок відлітав у нічне небо, на Карловому мості бразилець Айс співав чужі пісні, поліція посилено дивилася у протилежний бік, сквотів було, звичайно, не як у Берліні, але достатньо... І все одно Прага лишається вільним містом, особливо порівняно з місцевостями, розташованими далі на схід. Поліція втручається лише у разі відвертого порушення прийнятого правопорядку або під час проведення планових акцій. При цьому вночі через центр міста можна пройти без небезпеки для життя і здоров’я. Свобода також у тому, що кожен зайнятий своєю справою, і нікого не цікавить (чи, принаймні, всі тримають свої думки щодо цього при собі), хто ти, як виглядаєш і що робиш, якщо це, звичайно, не заважає кому-небудь, у тому числі й закону.

— За такого рівня толерантності що дивує в цьому місті досі?

— Те, що влада зробила, на жаль, усе, щоб задавити, пригладити, прицвинтарити, чи що, Прагу, котра відразу після революції вісімдесят дев’ятого мала всі шанси стати другим Амстердамом, другим Копенгагеном, другим Берліном у найкращому сенсі слова. Однак захотілося оригінальності, не побажали ставати «другими». Так що, якщо не брати до уваги архітектуру, то стала Прага звичайним провінційним, дещо заспаним містечком, провінцією Європи, з вулицями, які ще не вимирають, як у Німеччині (за винятком Берліна), по восьмій вечора, та до того вже йде.

— Але все ж у цій провінції у вас є свої улюблені маршрути?

— Паралельна туристичному маршруту траса — через двори, закутки, начебто на перший погляд непрохідні, тупикові вулички. З вікон линуть звуки й голоси; навколо суцільні жанрові замальовки й картини міста...

— Які найбільш характерні риси празького ландшафту?

— Посеред міста височіє заросла густою зеленню гора Петерщин, де впродовж дуже довгого часу нікого не вбили, не зґвалтували й начебто навіть не пограбували... Хоча кущів і дерев тут як у лісі. Пражани взагалі не пам’ятають чогось страшного, пов’язаного з цією горою.

— А що за люди пражани? Чи можете описати узагальнений міський тип?

— Та нема такого. Тому що типовий пражанин двадцяти- тридцяти років — це людина, яка виглядає напівандеграундно, з косичками-дредами чи поголеною головою, з сережками й пірсингом, в орієнтальному одязі в несподіваних комбінаціях, має обов’язкову «травичку» в кишені й увечері поспішає в улюблений клуб... І водночас ця ж молода людина в костюмі, начищених туфлях і модній краватці поспішає до школи класичного танцю, яку тут відвідують майже стовідсотково; і ця ж молода людина рано вранці у спортивній куртці, джинсах і кросівках іде на роботу. А якщо брати старших громадян, то пенсіонер, який повернувся з еміграції після двадцятиоднорічного перебування на чужині, й пенсіонер, який охороняв дисидентів у місцевих таборах, — ну що може бути між ними спільного? І все ж портрет типового пражанина, по-місцевому «пражака», звичайно, можна намалювати. Найчастіше це веселий буркотун, що все й усіх лає, скаржиться на важке життя й економіку та добудовує дочці будинок. Він читає бульварну газету, економічні новини й інтелектуальний тижневик у вагоні метра радянського виробництва, поспішає після роботи у «власну» пивницю за своїми трьома-чотирма пивами, розмовами з друзями та партією в карти... Хлопець, котрий дарує коханій не віник- оберемок, а одну квітку... І так далі, й тому подібне.

— Завдяки творам відомих пражан — Франца Кафки, Густава Майрінка — у світовій культурі закріпився певний образ Праги як присмеркового, дивного міста. Наскільки він відповідає реальності?

— Похмура Прага з вузькими вуличками та силуетом у чорному, що промайнув за рогом, може й існувала у дев’ятнадцятому сторіччі, але зараз образ міста сформований твором Гашека про бравого солдата Швейка... І власника пивної Полівця тут дуже легко зустріти на вулицях. А присмерковість можна ще знайти, але для цього треба сильно постаратися.

— Якщо вже ми торкнулися такої теми — чи є у Празі особливі, містичні місця — необов’язково загальновизнані, а ті, які ви вважаєте такими?

— Одне місце дуже відоме туристам. Якщо стати під годинником-курантами на Старомістській Площі, а потім піти ліворуч або праворуч за ріг вежі, все одно впираєшся в річку Влтаву. Багато туристів, котрі навіть мають у руках карту, лише останнім часом розуміють: річка просто робить закрут... Але якщо серйозно, то, звичайно, є і дивні, містичні місця. До повені 2002 року таким був сквер Кампа. Там серед волосатої молоді губилися діти, біля Стіни Джона Леннона можна було зустріти самотню постать, яка грає на флейті, а на зупинці трамвая Малостранська — старого, що виглядав точнісінько як останній австрійський імператор Франц Йосип... Але про найбільш містичне й зачароване місце я вам не скажу. Приїжджайте й самі знаходьте своє. У моєму місці творяться повільні дива з часом...

— І все-таки, чи траплялося вам там опинятися в «кафкіанських» ситуаціях?

— Та скільки завгодно. Сиджу з приятелем біля залізничного вокзалу, неподалік один турист каже другому російською, показуючи на нас: «Зараз у панків спитаю». Підходить і намагається побудувати фразу ламаною англійською. Я у відповідь його рідною: «Ми не панки, ми хіпі». Ось тут турист і зник. Певний час ми з жінкою часто, двічі-тричі на тиждень, любили ходити в лісок повз один кинутий будинок недалеко від нашого мікрорайону. І якось, проходячи повз нього, ми звернули увагу на повну його відсутність. Хоча ще два, ну три, щонайбільше п’ять днів тому він стояв!.. І його не просто немає, а навіть ніякого сліду — ні куп будівельного сміття, нічого іншого. Просто будиночок вирушив невідомо куди...

— Що ж, у такому разі — головна таємниця Праги — та таємниця, яку ви ще й не розгадали?

— Якщо рано-рано вранці, десь о четвертій, спуститися бруківкою вулиці Нерудової від Кремля повз старі, п’ятнадцятого сторіччя, будинки, обігнути храм святого Миколая і вийти на Карловий міст, буде туман. І не буде людей... Незалежно від погоди й пори року — легкий туман і жодної живої душі... Через певний час обов’язково хто-небудь з’явиться ще, але в першу мить нікого. Може, це й не туман?..

— А що? — Хто його зна...

— З чим би ви порівняли це місто?

— Найбільше підходить порівняння зі знімальним майданчиком. До речі, у Празі дуже часто знімають фільми й на вулицях можна побачити багато різного й цікавого... Так, зі знімальним майданчиком, але в найкращому сенсі слова. Старовинні будівлі, персонажі, що роздають рекламу туристам у моцартівських камзолах і перуках, африканець-швейцар у циліндрі, ковбої та тремпи — мисливці з Дикого Заходу — тут це модно; строкатість облич, звуків, мови... Здається, що зараз пролунає гучне «Стоп! Зйомка закінчена, всі можуть бути вільні!» — і люди розійдуться, робітники почнуть скручувати задники й розбирати декорації. Особливо це відчуття сильне в синіх сутінках — дахи й будинки здаються пласкими, одномірними, повністю відсутній об’єм... Часто, проходячи у швидкому темпі центром, ловлю себе на нереальності того, що відбувається навколо, на якійсь несправжності, чи що... Вигадане п’яним сценаристом гарне місто...

— Ну і яку репліку ви хотіли б подати у цьому фільмі? І що б вам відповіли?

— А я говорю, і досить часто. Вилізу на Петерщин, подивлюся на море червоних дахів і стирчасті скелі веж, і кажу: «Ну і краса!!!» А у відповідь загадкове і багатозначне мовчання...