Повторний штурм

Цього року довелося багато спілкуватися з іноземними вченими, які вивчають проблему українського Голодомору. В дискусіях, що відбувалися, стала зрозумілішою точка зору тих, хто не приймає визначення Голодомору як геноциду. Тому доповідь на останній зустрічі в Ірландії 6—7 листопада я побудував таким чином, щоб подивитися на проблему очима опонентів. У цій статті хотів би викласти основні положення цієї доповіді й розраховую на відгуки читачів «Дня». «Перенавантаження» проблеми з урахуванням аргументів наших опонентів не може бути справою однієї людини, до цього повинна підключитися наукова корпорація, громадськість і офіційні кола. Якщо цього не станеться, годі сподіватися на успіх у справі визнання Голодомору геноцидом міжнародною спільнотою.

ЗУСТРІЧ НАУКОВЦІВ В ІРЛАНДІЇ

Ірландія — своєрідна країна, яка багато століть була внутрішньою колонією Великої Британії. Тепер вона має сучасну й потужну економіку, що забезпечує їй четверте місце у світі за середнім рівнем доходу на душу населення. Досягнуто успіхів у відродженні втраченої національної мови, хоча й досі для абсолютної більшості ірландців рідною мовою залишається англійська. Трагічна історія країни матеріалізована в сучасному розміщенні ірландців по світу: у власній країні їх менше трьох млн., тоді як у США — 36 млн., Великій Британії — 14 млн., Канаді — понад 4 млн., Австралії — майже 2 млн. У кожній країні проживання ірландці зберігають релігію та культурну ідентичність.

В ірландській та українській історії немало вражаючих паралелей. Зокрема, у нас стався Голодомор, а у них в середині ХІХ ст. — Великий голод. Українському послу в Ірландії Борису Базилевському спало на думку порівняти ці трагічні сторінки в житті обох народів, і він звернувся з такою пропозицією до науковців.

Ідею підтримали в Національному університеті Ірландії (НУІ), який розташований у старовинному містечку Майнус в 25 км від Дубліна. Утворений в 1795 році, цей університет став одним із найбільш авторитетних у Європі. У 2008 році у ньому виник міждисциплінарний центр досліджень Ширшої Європи, який тепер очолюється доктором Крістіаном Ноаком. Ширша Європа (Wider Europe) — поняття, що утворилося після виникнення Євросоюзу в його сучасних кордонах. Проблематика конференції окреслювалася її темою: «Голодомор в Україні та Великий голод в Ірландії: історія, оцінки, пам’ять». Основні доповіді по Голодомору були зроблені проф. Яном Брузьким (Краків), Євгеном Захаровим (Харків), проф. Георгієм Касьяновим (Київ), заступником директора Державного архіву СБ України Сергієм Кокіним, проф. Станіславом Кульчицьким (Київ), проф. Девідом Марплом (Едмонтон), проф. Морін Мерфі (Нью-Йорк), директором культурологічних програм фонду «Україна-3000» Олесею Стасюк, доктором Ян-Жерменом Янмаатом (Лондон). Група ірландських фахівців розповіла про голод в Ірландії.

П’ЯТА ГРАФА РАДЯНСЬКИХ АНКЕТ

Головна проблема, що постає у зв’язку з оприлюдненням величезної кількості фактів на тему Голодомору, полягає в їх інтерпретації. Якою була природа загальносоюзного голоду, чому в Україні він набув потворних масштабів, на кого покласти відповідальність за загибель мільйонів людей?

Особливо важливим є третє з поставлених запитань. Відповідаючи на нього, Президент України Віктор Ющенко у розмові з редактором газети «День» Ларисою Івшиною сказав: «Буде великою помилкою, якщо ми в пошуках сторони, яка в цьому завинила, казатимемо про якийсь народ чи державу. Це просто не чесно, і це нас збиватиме із реального пошуку причин» («День», 24 листопада 2007).

Здавалося б, позиція Віктора Ющенка повинна переконати сусідню державу в тому, що Україна не має до неї жодних претензій. Проте Президент зазнає гострої критики з боку російських політичних діячів і громадськості. Позицію тих її представників, які компетентні в історичних проблемах, можна зрозуміти, аналізуючи бесіду журналіста газети «День» Миколи Сірука з директором Російського інституту стратегічних досліджень Євгеном Кожокіним. Той сказав: «Будь-який історик, а я сам — професійний історик, знає, що це була спільна трагедія, під час якої загинули мільйони росіян, українців, казахів. Будь-який історик знає, що можна підняти списки людей, які організовували Голодомор. У цих списках є українці, росіяни й особи інших національностей. Це була соціально-політична трагедія. Це не була акція, спрямована проти конкретного народу. І коли з факту роблять міф про те, що це були дії проти конкретного народу, то тим самим підривається довіра. Бо виникає відчуття, що з нас, росіян, роблять ворога українського народу». Фразу журналіста «Ви прогляньте всі виступи — ніде не знайдете, що українська влада звинувачує російський народ у Голодоморі», Є. Кожокін парирував так: «Але не було сказано, що це були дії, не менше спрямовані проти казахів, росіян. Про це не йдеться» («День», 29 листопада 2008).

Апокаліптичні картини українського села в першій половині 1933 року, які тепер перенесені з «особых папок» (діловодство з особливим статусом у загальному масиві документів під грифом «цілком таємно») на сторінки документальних збірників, викликають шок і співчуття. Але наші російські опоненти, як і раніше, повторюють: українці не повинні виокремлювати себе із середовища інших народів, що постраждали від режиму. Чи можна знайти першовитоки такої парадоксальної позиції? Так, це славнозвісна п’ята графа радянських анкет.

Вираз «п’ята графа» стійко укорінений у нашій пам’яті у зв’язку з державним антисемітизмом, що яскраво проявлявся в останні роки сталінського деспотичного правління. Надаючи відповідальну посаду своїм громадянам, держава в особі ретельно відібраного кадровика звертала особливу увагу на його етнічне походження. Йдеться якраз про анкети. Графа «національність» у паспортах була четвертою.

У графі «національність» радянських анкет і паспортів позначалася зовсім не національність у західній інтерпретації цього поняття, а етнічне походження. Лише тепер у нашій свідомості починає закріплюватися інше розуміння національності. Коли ми їдемо за кордон, то пред’являємо прикордонникам паспорт, у якому присутня графа, позначена українською мовою як «громадянство», а англійською — як nationality. Обидва терміни відбивають одне поняття. Але у свідомості росіян та українців — як громадян обох країн, так і тих, хто розсіявся по всьому світу, існує відчуття приналежності до свого етносу.

До цієї поїздки в Ірландію мені здавалося, що за етнічною згуртованістю українці не поступаються вірменам, євреям і китайцям. Тепер бачу, що не менш згуртованими є й ірландці. Мабуть, у світі можна знайти й інші приклади високої етнокультурної згуртованості. Хтось із інтелектуалів ставиться до цього явища з погордою: мовляв, навіщо самим собі утворювати щось на зразок гетто у вік глобалізації. Думаю, однак, що такі «гетто» свідчать про величезну життєву силу народу, вироблену у відповідь на несприятливі історичні умови існування.

Як позначається колізія з подвійним значенням поняття «національність» на інтерпретації Голодомору? Не будемо брати до уваги маргінальних політиків, які звинуватять у геноциді Москву, тобто країну й народ. Офіційна позиція України полягає у звинуваченні Кремля, тобто політичного режиму. Отже, розглянемо ситуацію, яка виникає у цьому випадку.

Йдеться про українців, тобто людей відповідного етнічного походження. Зіставляється динаміка чисельності тих, хто назвав себе українцем, заповнюючи графу про національність (народність) у анкетах Всесоюзних переписів 1926-го, 1937-го і 1939 років. Звідси випливають висновки, у тому числі щодо кількості жертв Голодомору. Виходить, що в певний час, не раніше і не пізніше, Кремль раптом оголосив полювання на українців із наміром знищити їх фізично. Це звучить настільки неймовірно, що російська сторона відмовляється сприймати будь-які аргументи.

Євген Кожокін, як уже йшлося, виносить за дужки перелік людей всіх національностей, які репрезентували режим або постраждали від нього, після чого залишається тільки «соціально-політична трагедія». Він не задумується над тим, що кожна людина одночасно перебуває в різних людських спільнотах — за ознаками статі, віку, соціального походження, професійних занять, національної приналежності тощо. Хіба можна відірвати від неї одну з цих ознак? Ще далі у запереченні національної складової в Голодоморі йде відомий російський історик ліберального спрямування Юрій Афанасьєв. Коли Ольга Решетилова запитала у нього, чому не можна назвати геноцидом цілеспрямоване нищення мільйонів українців, а не якихось абстрактних людей, Афанасьєв відповів так: «Щодо жертв Голодомору кат — сталінський режим. Але це дуже абстрактно, адже були ж конкретні виконавці. Тут проблема стає ще складнішою. У м’ясорубці Радянського Союзу, коли в ході так званої розбудови соціалізму були знищені мільйони, ще важче порахувати тих, хто знищував. Складність у тому, що за радянську історію декілька разів мінялися місцями кати й жертви. Одна й та сама людина могла побувати й у тій, і в іншій ролі, причому навіть неодноразово. То що ж це за населення таке? Якщо назвати всіх жертв і всіх катів по іменах, вийде половина на половину. Узяти всіх сексотів, тих, хто виносив рішення, тих, хто обслуговував табори — це все теж радянські люди...» («День», 11 грудня 2008).

Отже, в «сухому залишку» у Ю.Афанасьєва залишається сіра маса радянських людей, яка знищувала сама себе. Ось до чого може договоритися навіть людина непересічного розуму й досвіду, коли змушена відповідати на незручне запитання.

«УКРАЇНСЬКИЙ ХОЛОКОСТ»

Російські вчені й політики обурюються, а вчені Заходу дивуються, коли українська сторона твердить: у 1932—1933 рр. сталінський режим поставив собі за мету фізичне винищення багатьох мільйонів українців. Обурення або здивування викликані не тільки їхньою цілковитою, хоч і немотивованою переконаністю в тому, що українці гинули разом із людьми всіх інших національностей під час загальносоюзного голоду. У наших твердженнях про геноцид людей українського етнічного походження часто звучить немотивоване ототожнення Голодомору з Холокостом, тобто з етнічною чисткою.

Українська діаспора у 1982—1983 рр. доклала титанічних зусиль, аби чергова «кругла дата» Голодомору не пройшла, як попередні, повз увагу людства. Тоді й з’явився вираз «український Холокост».

Відомий дослідник Голодомору Василь Гришко видав до 30-річчя Голодомору свою першу книгу під назвою «Москва сльозам не вірить» (Нью-Йорк, 1963). До 45-річчя Голодомору розширений текст цієї книги був виданий уже під іншою назвою: «Український «Голокост»» (Нью-Йорк, 1978). Дослідник брав термін у лапки, щоб відрізнити його від справжнього Холокосту. У 1983 р. термін Холокост щодо Голодомору був вжитий у англомовній брошурі «Великий голод в Україні: невідомий Холокост» (Джерсі-сіті). Термін використовувався вже без лапок, під ним розуміли явище, ототожнюване з геноцидом. Нарешті, резолюція 16-ї конференції Світової антикомуністичної ліги з приводу Голодомору дістала таку назву: «Голокост в Україні-1933» (опублікована в останньому числі журналу «Визвольний шлях» за 1983 р.). Так утвердилося поняття «Холокост в Україні», «український Холокост», історично відмінне від Холокосту.

Українських вчених і громадських діячів із діаспори можна зрозуміти: вони прагнули ототожнити Холокост, про який всі знали, з Голодомором, про який ніхто не знав. По суті, вони використовували конкретне історичне явище (Холокост) як юридичну кваліфікацію Голодомору (геноцид). В останні роки саме такий слововжиток поширився і в Україні. Найбільш фундаментальний корпус свідчень про Голодомор, упорядкований проф. Юрієм Мициком, має назву «Український Голокост» (в шести томах).

Мені вже доводилося підкреслювати, що цього не можна робити. По-перше, існував справжній український Холокост, а не той, який можна прикласти до Голодомору як синоніму. У Східній Галичині, яку Казимір Великий приєднав до Польщі, євреї почали поселятися з другої половини ХІV ст. Холокост відбувався на всіх окупованих гітлерівцями землях, у тому числі в Україні. Після Другої світової війни й особливо — після здобуття незалежності сотні тисяч євреїв виїхали з України. Але головною причиною катастрофічного зменшення кількості євреїв в нашій країні є не еміграція, а Холокост. Кумулятивна дія Холокосту та еміграції призвела до того, що кількість євреїв в Одеській області скоротилася з 250 тис. до 13 тис. (за переписом 2001 р.) У Львівській області перед війною мешкало 360 тис. євреїв, а залишилося менше тисячі. Чернівецька область має менше півтори тисячі євреїв, а перед війною було 102 тис. З 6 млн. жертв Холокосту понад 1,5 млн. загинуло на українській землі. Тому ми не маємо морального права твердити, що український Холокост — це Голодомор.

Треба зупинитися й на іншій причині, яка перешкоджає порівнювати Голодомор із Холокостом. Будь-яке порівняння межує з ототожненням. Порівнюючи Голодомор із Холокостом, ми ототожнюємо його з більш широким поняттям етнічної чистки. Але тоді треба пояснювати, на користь якого народу очищувалася територія. Є люди, які щиро або з розрахунком ототожнюють народ із політичним режимом, після чого звинувачують росіян в геноциді українців. Безглуздість такого звинувачення особливо обурює тих росіян, які не відділяють українців від самих себе.

Коли про Голодомор запитали заступника міністра закордонних справ Казахстану Кайрата Сарибая, той відповів так: «Голод був загальною бідою народів СРСР. Від нього постраждали не тільки українці, але й казахи, росіяни, німці та інші, хто тоді жив у зернових районах Союзу. Тому ті події не можна визначати як геноцид». Журналіст, який брав інтерв’ю, додав свій коментар: «Віктор Ющенко кілька років поспіль робить спроби втілити в життя свою ідею, яку і всередині країни не всі схвалюють — домогтися того, щоб головні міжнародні організації типу ООН або ЄС визнали Голодомор 1933 року геноцидом українців як нації (а значить, є й інша нація, котра цей геноцид влаштувала, — звідси прямий натяк на росіян» («Сегодня», 4 лютого 2009,).

Журналіст зробив цей висновок на рівні підсвідомості. Але існує й суто наукове пояснення причин такого способу мислення. Тому варто зупинитися на тій колізії між етнічною приналежністю та громадянством, що виникла в Радянському Союзі на державотворчому рівні, а тепер залишається в нашій свідомості або підсвідомості як релікт тоталітарного минулого.

СПЕЦИФІКА РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ

Коли Юрій Андропов прийшов до влади в СРСР, він заявив: ми не знаємо тієї країни, в якій живемо. Пам’ятаю, що ця прилюдна заява з вуст найбільш інформованої людини (спочатку — глави чекістів, а потім — генерального секретаря ЦК КПРС) справила на політиків та інтелектуалів сильне враження. Але тільки тепер можу твердити, що ми недооцінили всієї глибини короткої андроповської тези.

Суть у тому, що комуністична влада й радянська держава мали два виміри — реальний і пропагандистський. На друге (Микита Хрущов) і особливо на третє (Михайло Горбачов) покоління вождів більше впливав останній вимір. Це зрозуміло, беручи до уваги інформаційну закритість країни й небезпеку критичного осмислення реальності. Сам того не бажаючи, реформатор Горбачов зруйнував тандем «партія — ради» й тим самим зробив неминучим колапс давно загниваючого ладу та розпад радянської імперії. Це — тільки один приклад реального стану справ, який випливав із андропівської тези.

Специфіку Радянського Союзу як держави мало хто розуміє. Роблю таке припущення через те, що залишається в ходу вираз «титульна нація», властивий для цієї багатонаціональної держави імперського типу.

За волею В.Леніна, завойована більшовиками країна була побудована спочатку як сукупність незалежних радянських держав, а потім — як співдружність союзних республік, кожна з яких мала великі конституційні права включно з правом на сецесію (вихід із федерації). Це допомогло більшовикам завоювати владу у більшості країн, на які розпалася Російська імперія, у тому числі з третьої спроби — в Україні. Однак державна партія будувалася як централізована структура з цілковитим підпорядкуванням нижчих ланок вищим. Це перетворювало Радянський Союз на унітарну державу.

Державотворчою нацією в СРСР були тільки росіяни. Загальносоюзний компартійно-радянський центр у Москві не бажав створювати окреме відгалуження партії в Росії і підпорядкував собі всі російські парткоми. Раднарком РСФРР був все-таки створений, але в його розпорядженні перебували лише другорядні підприємства та відомства. Як і до революції, росіяни залишалися імперською нацією, але з обмеженими правами.

Титульні нації являли собою сукупність людей неросійського походження, які становили більшість населення у певному регіоні. Вони дістали право на утворення власної союзної або автономної, з повноцінними (на відміну від Російської Федерації) органами влади. Етнічні меншини, які становили більшість населення на певній території республіки, мали право утворювати національні райони. Союзні республіки цілком підпорядковувалися загальносоюзному центру. Принцип побудови СРСР, залишаючись імперським, радикально відрізнявся від структури Російської імперії. Різниця між конституційними повноваженнями республік (по радянській лінії) і централізованим управлінням диктаторського типу (по партійній лінії) була вражаючою. У випадку ослаблення або зникнення силового поля, в якому перебували імперські суб’єкти (держави-сателіти Центрально-Східної Європи і союзні республіки з державним статусом), імперській державі загрожував неминучий розпад. Небезпека розпаду у випадку кризи була тією ціною, яку заплатили більшовики, щоб подолати національно-визвольний рух пригноблених народів і заново «зібрати» імперію, що розпалася. Але керівники партії були впевнені, що не допустять кризи.

Учасники конференції в Ірландії розійшлися у питанні щодо того, якою нацією були переслідувані загальносоюзним центром українці — етнічною (ethnic nation) чи громадянською (civic nation). Мені здається, що специфіка радянського ладу робить таку дискусію безпредметною.

Радянська влада була продуктом ленінського генію. Вона являла собою симбіоз диктатури більшовицької партії, яку пропагандисти позиціонували як «диктатуру пролетаріату», з розосередженою по всій народній товщі владою радянських органів. Завдяки радам більшовицька партія набувала державний статус. У обох своїх компонентах — виконкомах рад і партійних комітетах — радянська влада була реальною, але різною за характером: управлінською — в радах і диктаторською — в парткомах. Всі існуючі в країні організаційні структури мали вертикальну будову і керувалися в своїй діяльності принципом «демократичного централізму», який передбачав сліпе підпорядкування нижчих ланок вищим. Сплетені між собою партійна й радянська вертикалі володіли колосальною владою в кожній ієрархічній ланці, але це була влада за довіреністю. Диктаторська влада у повному обсязі концентрувалася на вістрі побудованої більшовиками піраміди — в політбюро ЦК РКП(б) — ВКП(б).

Матеріальним виразом компартійної диктатури були органи державної безпеки. Формально вони являли собою складову частину радянських органів влади, але реально зливалися з партійними органами, підпорядковуючись в усіх ієрархічних ланках тільки самим собі й лише у найвищій ланці — політбюро ЦК.