Прізвисько — Маля!

Їй випало грати на одній сцені з Хохловим, Романовим, Опаловою, Лавровим-старшим і молодшим, Борисовим... і багатьма іншими, чиї імена стали для нас уже легендою. Акторка з казковим ім’ям Мальвіна, створила в Російській драмі понад сотню ролей: великих і маленьких, але завжди дуже яскравих образів, зокрема, блискуче грала у виставах: «Гравець», «Як важливо бути серйозним», «ОБЕЖ», «Священні чудовиська», «Школа скандалу», «Безприданниця», «Метеор», «Мораль пані Дульської», «Ліс» і в багатьох інших.

Її обожнювали глядачі різних поколінь.

Втрата зору змусила Мальвіну Зіновіївну покинути сцену, але незважаючи на жорстокий удар долі, самоіронія та гумор завжди допомагали акторці перенести життєві знегоди. І нині її голос звучить на всіх ювілеях колег у театрі. Ці звукові телеграми зала явно чекає з усмішкою, знаючи, що, навіть перебуваючи «в повній темряві» акторка не втратила духу своєї рідної Одеси. У цьому ж дусі нею наговорено спогади про час і про себе. Велика частина з них увійде до книги: «Маля, какой вы была!» Погодьтеся, дожити до 90 років і залишитися для всіх — Малею — це також свого роду талант. «День» пропонує до уваги читачів декілька розділів-монологів акторки. Їх надали нашій газеті видавництво «НАИРИ» і Театр Російської драми ім. Лесі Українки.

ЧИ ПОТРІБНІ СУФЛЕРАМ КВІТИ?

У театрі йшла вистава за Бомарше, яка називалася «Забавний випадок або Одруження Фігаро». Адміністратором у нас тоді працював суфлер — Яків Еммануїлович Глікштейн. Пройшло багато років, а він продовжував розповідати все ту ж історію, про те, як після закінчення війни до нього в адміністрацію, з криком увірвався військовий: «Головного до мене! Хто тут у вас головний?», (очевидно він так звик розмовляти з молодшими за чином).

— Ну, я, — відповів йому Глікштейн.

— Поясніть мені, що означає ваше «або»?!! Вам відомо, що саме у вас сьогодні йде: «Шалений день» або все ж таки «Одруження Фігаро»?

— Вам пощастило. Сьогодні в нас іде і те і інше, — спокійно доповів йому Глікштейн.

У минулому Яків Емануїлович був усього лишень суфлером провінційних театрів. Не знаю, чи було раніше в нього якесь прізвисько, чи ні, але в нас, його за очі називали «Лакуза Іванівна». Річ у тім, що коли він бачив гарненьку жіночку, незмінно вигукував: «О! Лакузо Іванівно!»

Якось мені довелося замінювати акторку. Це було відразу по війні. У театрі пройшла поголоска, що в неї стріляли, нібито на ѓрунті ревнощів, і навіть, здається, поранили. Коротше, акторка потрапила до лікарні. Але виставу вирішили не скасовувати, бо грала вона у виставі «Океан» усього лише один монолог, але монолог цей був хвилин на десять.

А десять сценічних хвилин — це трагічно багато! На те щоб його вивчити та увійти в роль у мене було лише півтора дня. Зрозуміло, що це не термін, але викручуватися якось же потрібно. Поставила магнітофон. Наговорила текст. І півтори доби ходила навколо магнітофона, повторюючи в унісон.

Настала пора вистави. На півгодинній репетиції прочитала монолог, і режисер, начебто, залишився мною задоволений. Далі було ось що: вибігла я на сцену, жваво видала дві фрази, і ввійшла в ступор. Зала попливла перед очима. Я забула не лише монолог, але й хто я в життя, і хто я за роллю. Розгублена, застигла в глибині сцени, і зрозуміла, що мені капут!

Раптом чую, (слух у мене тоді ще був гострий): «Лакузо Іванівно, не хвилюйся. Підходь ближче й без мене ні слова». Я слухняно підлізла під саму будку, і продублювала суфлера, зовсім як удома, магнітофон. Слава Богу, тоді ще були нормальні будки! Відтоді, як їх прибрали, суфлери сидять за лаштунками, і так виходить, що текст — чує спочатку глядач, а потім уже актор. Тоді ж, ніхто нічого не зрозумів, і я, отримавши свою порцію оплесків, із великим полегшенням пішла за лаштунки. Щоправда, за лаштунками мало не зомліла. Мене підхопив якийсь актор і провів на другий поверх у гримерку.

А за декілька днів дізналася, що на цьому моєму «дебюті» були присутні режисер вистави, Микола Олексійович Соколов і тогочасний завідувач трупою Сигізмунд Болеславович Криштофович — не дуже добра й досить іронічна людина, ходив він неначе з приклеєною усмішкою. Наші актори чули, як режисер прошепотів йому: «Дивися, яка все ж таки Мальвінка молодець! Як здорово зіграла! А головне — сміливо!»

На що Криштофович відповів: «Ну, що ви хочете, естрада! Звідси вам, будь ласка, це нахабство й така ось упевненість».

Господи, якби він лишень знав, чого вартувала мені ця впевненість! Лише наступного дня я опам’яталася. Побігла на Бессарабку й купила на четвертак найдорожчі квіти. Величезний кошик білих хризантем! І надіслала його своєму рятівникові. На що він вельми своєрідно відреагував: «Лакузо Іванівно, такі кошики до революції надсилали тільки оперетковим дівам. Куди мужику — квіти? Мужику брУки потрібніші!»

Річ у тім, що пристойних брюк тоді у вільному продажу не було. В мене ж було чимало знайомих у торгівлі. Я зайшла до найближчого від театру універмагу (він же центральний), і дівчата з-під прилавка дістали мені те, що треба: чудові німецькі брюки. Мені кортіло подарувати їх Якову Еммануїловичу, а головне — пересвідчитися, що вони йому підходять. Він приклав брюки до себе, блаженно посміхнувся й млосно мовив: «Це то-бі не хри-зан-теми. Оце інша річ!»...

ЧОМУ НА СЦЕНІ ВСЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ЗВОРУШЛИВІШЕ?

Після одного неприємного випадку моя сестра Софа надіслала на адресу ташкентського театру офіційного листа: «До уваги адміністрації! У місті з’явилася одеська авантюристка, яка видає себе за актрису! прізвисько — Маля. Прикмети: маленька, чорнявенька, коли сміється — пісяється»... Щоправда, спасибі їй, вона мене все-таки пожаліла й знизу на конверті зробила невелику позначку, «для Швідлер». Опис цих прикмет на довгі роки лишався нашим сімейним жартом. Та, на жаль, у цьому жарті була лише частина жарту!

Я з дитинства була напрочуд смішливою. Кілька разів, вибачте за подробиці, сміялася не тільки до мокрих носовичків, але й до всього іншого. По життю за мною цей грішок був. Але щоб на сцені так оганьбитися! Хоча на сцені мене розсмішити було значно легше, з усіма наслідками.

Все колись трапляється вперше. Цей неприємний інцидент стався, коли я грала у п’єсі Тірса де Моліна (у «Благочестивій Марті», сестру — Лючію). Героя в ній грав один із найкрасивіших сценічних героїв-коханців того часу, народний артист СРСР Георгій Сальников. У одній зі сцен він намагався мене спокусити — не тому, що я йому цікава, а щоб надалі не ябедничала батькові, що в нього роман із моєю старшою сестрою, Мартою.

Його дії: він мав пристрасно прихилитися до мого плеча й з пафосом вигукнути: «Лючия — свет моих очей!»

Ну, обійняв він мене, як годиться, і на весь зал заволав: «Лючия, свет моих мочей!» Одна буква: «Очей», «Мочей», а що зі мною було!

З несмішливою артисткою була б істерика. А вже зі мною! Я уявила собі цю фразу в усій красі: «Лючия — цвет моих мочей». І зовсім втратила мову. Ослабла, не могла поворухнутися... Раптом відчуваю — піді мною з’являється калюжа. Притулилася до стіни, й усе одно регочу.

Він підійшов до мене впритул. Повернув до себе йй процідив крізь зуби: «Якщо ти зараз же не заткнешся, я дам тобі по пиці!»

І розумію, що він має рацію, а нічого з собою вдіяти не можу. Тоді він знов обійняв мене й сказав ще кілька теплих слів. А в мене, що називається, — істерика! Він схопив мене за плечі й почав боляче трусити. Нарешті я опам’яталася, але текст геть забула. Про що йому трагічно тихо повідомила.

Сальников відповідає бридким шепотом: «Сволото, так тобі й треба! Не сподівайся, що я тобі подам текст».

Я йому: «Тоді викручуйтеся самі».

Він каже: «Гаразд, підла». Подав мені текст, і вистава пішла далі. Проте репутацію свою я вже встигла підмочити.

Це не означає, що про цю роль мені соромно згадувати. У жодному разі. Я її грала з великим успіхом, оскільки не лише за темпераментом, але й зовні підходила для ролі іспанки.

У Ташкенті я почувалася чудово, бо була затребуваною. Була зайнята в семи чи восьми виставах. Чоловік уже поїхав до Києва, а я ніяк не могла вирватися з цього «хлібного» міста. Щоб реевакуюватися, треба було оформити купу документів, зібрати десятки підписів. Обійти всіх аж до міністра культури. Як на гріх на моєму шляху опинився заступник міністра, Салтанов. Він благав мене залишитися хоч би до осені. А щоб утримати — обіцяв звання «заслуженої»...

ЗАБУТІ ІМЕНА

— З Іллюшею та Леонідом Набатовими я познайомилася в Ташкенті. Рідні брати, але Боже мій, які різні! Я так говорю «Іллюша», тому що навіть не знаю, як їх обох було по-батькові. Завжди тільки так ніжно, Іллюша, і називала. Хоч повірте, він заслуговував на те, щоб до нього зверталися на «ви» і на ім’я та по-батькові, тому що це був талантище! Він не читав зі сцени Фауста, не співав арій, він наспівував коротенькі куплетики власного твору. До чого ж злободенні й точні! До чого дотепні й талановиті! Вони мали скажений успіх у публіки. Не пам’ятаю другого такого актора, який би користувався таким успіхом. Ні, сміх викликали багато хто з асів нашої естради, а ось до стогонів і криків публіку доводив тільки Іллюша Набатов. Він був заслуженим діячем мистецтв, лауреатом Сталінської премії. Він не був поза увагою партії та уряду. Але ні у кого не викликало сумнівів, що він це заслужив. Думаю, що він заслужив набагато більшого, але в той же час він, на відміну від багатьох — не був обділений також іншими радощами життя. Це був неймовірно велелюбний чоловік!

Вже після війни, році в сорок восьмому мені довелося з ним познайомитися детальніше. Це було в Сочі. Він відпочивав у тому ж санаторії, що і я — на «Кавказькій Рив’єрі». Відпочивав і, звичайно ж, одночасно працював.

Вдень ми подовгу сиділи на лавочці над берегом морським. Мабуть до купання він ставився не дуже прихильно. У Іллюші були інші пристрасті: кожного дня в нього була нова пані!.. Невже жодна не влаштувала йому звичайного жіночого скандалу, адже він завжди був на виду? Тому дозволю собі припустити, що він не тільки на підступах, але й у відступі був талантище!

Був у Іллюші Набатова рідний брат Леонід. Приємний, розумний, але в іншому абсолютно не схожий на Іллюшу чоловік. Іллюша був високий, стрункий — брюнет, який запам’ятовується. Леонід же був набагато нижчий за брата, — та й зовні якийсь непоказний, чи то шатен, чи то русоволосий. Хоча могла б запам’ятати, адже вони завжди виступали разом. Леонід чудово акомпанував Іллюші, але в житті тримався так, начебто це зовсім не він виступає з братом «на біс» на сцені.

Одного разу я гуляла з Леонідом Набатовим по Сочі. Проходячи по мосту, він у відчаї сказав: «Я зараз кинуся з цього мосту». А я йому так тихо й лірично говорю: «Не треба, Льоня. Говорять вода в цій річці під мостом дуже холодна». Він посміхнувся крізь сльози й тихо вимовив: «Я вас люблю».

Думаю, Іллюша про цю безнадійну любов брата дізнався набагато раніше за мене. До цього освідчення мені здавалося, що Іллюша не виявляє до мене абсолютно ніякої чоловічої зацікавленості, тому що з великою повагою ставиться до мого чоловіка, ну а після зрозуміла, що найімовірніше, це пов’язано зі співчуттям до власного брата...

«День» вітає Мальвіну Зиновіївну з ювілеєм. Бажаємо вам творчого довголіття, залишатися оптимісткою в житті, щастя й міцного здоров’я.

ДОВIДКА «Дня»

Мальвіна Зіновіївна Швідлер — актриса театру, кіно та естради. Народилася 19 серпня 1919 року в м. Одесі. Закінчила Одеське театральне училище (1929). Була актрисою Одеського театру мініатюр, а з 1939—1941рр. — актриса Львівської філармонії (з 1940 року працювала у Львівському джазі під керівництвом Генріха Варса), в 1941—1944 рр. — актриса Ташкентського академічного російського драматичного театру ім. М. Горького. З 1945 року — актриса Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Тут зіграні найбільш пам’ятні для неї ролі — Аннушка в «Звичайній людині» Леонова, Марфенька в «Обриві» Гончарова, міс Призм у «Як важливо бути серйозним» Оскара Уайльда, Надя в «Пам’ятних зустрічах» Утевського, мати в «Кривавому весіллі» Гарсіа Лоркі та ін. У 1972 році Мальвіні Швідлер було присвоєно звання «заслуженої артистки УРСР», а 1992 року вона стала «народною артисткою України». Незабутні останні ролі актриси — бабуся в «Двері грюкають» Фермо, місіс Кендер у «Школі лихослів’я» Шерідана, тітонька в п’єсі «Блоха у вусі» Фермо, бабуся в «Гравці» Достоєвського.