Пер ДАЛГААРД: Говорити все — необов’язково, говорити правду — необхідно

Пер Далгаард, кореспондент великої датської газети Information, уже протягом кількох десятиріч освітлює для датчан ситуацію в Росії та країнах СНД. Крім того, Пер очолює школу журналістики, яка покликана підготувати майбутніх журналістів до вступу в університет. Молодь навчається протягом п’яти місяців, освоюючи і теорію, але насамперед — практику. В рамках навчання Пер разом зі своїми учнями двічі на рік вирушає до країн СНД, Прибалтики. Насичена поїздка повинна для кожного з майбутніх журналістів вилитися в перший серйозний проект — статтю, радіо- або телепрограму чи фоторепортаж.

Ми застали Пера під час його чергового візиту до України разом з учнями школи та поставили журналістові декілька запитань.

— Нещодавно стався вибух у датському посольстві в Пакистані. Це продовження розвитку конфлікту, який пов’язаний із публікаціями гостро критичних карикатур у датській газеті. Який вигляд має ця ситуація, на ваш погляд?

— Почасти датчани самі винні у виникненні такої ситуації. Звичайно, підривати людей також ніхто права не має... Але ті журналісти і та газета, яка опублікувала гостро негативні карикатури — це досить велика газета, консервативна (тобто така, що підтримує правлячу партію), я їх добре знаю, цих хлопців, і я з ними не згоден. Вони вважають, що публікувати карикатури можна було і потрібно, тому що це свобода преси. Але вони забувають про те, що показати все, звичайно, можна, але не обов’язково. Потрібно насамперед думати і вчиняти розумно. Адже є відповідальність, є кодекси, яких журналіст повинен дотримуватися. Існує журналістська етика... Мені здається, що не обов’язково було публікувати ці карикатури, які стали причиною серйозного конфлікту. Особливо цього не варто було робити вдруге, знаючи про наслідки першого...

— Так, це дійсно виглядало як провокація.

— Це і була провокація. За свободою слова також є умовності. Тобто говорити все необов’язково, але говорити правду — необхідно.

— Говорячи про ринок преси в Данії, як він виглядає? Чи існує громадське телебачення? Скільки є загальнонаціональних телеканалів і кому вони належать?

— У Данії є три державні телеканали. Вони одночасно є громадськими. Але один із них зараз хочуть приватизувати. Сумніваюся, що це правильно... У принципі, найголовніші канали громадського мовлення — це DR1 і DR2. Це громадські загальнонаціональні канали, які перебувають під контролем не уряду і не прем’єр-міністра, а парламенту та суспільства. Їх контролює спеціально створена рада.

— Чим ці два канали відрізняються за наповненням?

— Я би сказав, що вони чимось відрізняються принципово. Хіба що DR2 — це, можна сказати, канал для інтелігенції, більш серйозний, без поп-програм. А на DR1 особливо серйозний похід до створення новин.

— А говорячи про комерційне телебачення... В Україні, наприклад, все більше набирає обертів «пожовтіння» й ефіру в цілому, і навіть новин.

— Ця тенденція в нас також відчувається, особливо в комерційних медіа. Комерційні канали в Данії належать не датчанам, це складові частини міжнародних холдингів, наприклад ТV3. Великих датських комерційних телеканалів не існує, лише зовсім маленькі. Тому фактично в руках датських політиків медіаресурсів немає. Хоч ЗМІ може виявляти свою симпатію до тієї чи іншої політичної сили, але виявляється ця симпатія відкрито, а не завуальовано. Наприклад, як я вже сказав, одна з газет, консервативна, підтримує владу, але є в той самий час й інша, велика газета, яка підтримує іншу партію.

— Чого не вистачає українській журналістиці, щоб вийти на європейський рівень?

— Незалежності — від капіталу, політиків, і взагалі від власників. Це непогано, що люди хочуть заробити гроші, це зрозуміло, але те, що вони за посередництвом ЗМІ намагаються вести політичну боротьбу, керуючись своєю місією, — це вже погано. І в Україні це є. Так само як і в Росії, і багатьох інших колишніх радянських республіках. У вас все упирається у відсутність по-справжньому об’єктивної журналістики. Я гадаю, що українській пресі потрібен час. Тому що власники друкарського ЗМІ, радіо та телебачення згодом зрозуміють, що, щоб продати, наприклад, газету, потрібно, щоб читач тобі вірив. У Данії з цим ситуація значно краща.

— Саме ця незалежність дає можливість вашій країні входити до п’ятірки країн із найвищим рівнем довіри суспільства до преси?

— Гадаю, що так. Довіра датчан до преси дійсно є, хоч і жовта преса в той же час процвітає. Але в народу є розуміння, що жовта преса — це не серйозна об’єктивна журналістика, а розважальна.

— А які в такому випадку недоліки ви спостерігаєте в датській пресі?

— Недоліки є. На мою думку, це орієнтація на поверховість, журналісти забувають про необхідність критикувати, бути на варті, стежити, передусім, за своїм урядом, за владою, оцінювати її діяльність. Журналістські розслідування в нас хоч і не рідкість, але вони не такі суворі та жорсткі, якими повинні бути.

— Чи можна сказати, що в Данії є своя школа журналістики або її можна зарахувати до загальноєвропейської?

— Ні. Окремої школи журналістики як такої в нас немає, ми дійсно керуємося загальноєвропейськими принципами — плюралізм, об’єктивність і так далі. Ну, звичайно, про об’єктивність ми всі чудово знаємо те, що її не існує, але в той самий час тяжіти до неї необхідно. Журналіст повинен пояснити читачу, що відбувається. І щоб це зробити, слід підключити всі погляди.

У Данії є два погляди на те, яким повинен бути журналіст. Одні вважають, що журналістика — це ремесло, якому можна навчитися. І якщо ти вмієш бути журналістом, ти вмієш усе і можеш виконати будь-яке завдання. А є погляд академічний: потрібно, щоб журналіст спеціалізувався на чомусь, щоб людина знала якомога більше про суспільство, про свою сферу, наприклад, економіку, культуру і таке інше.

— За останні десять років у Данії на 28% скоротилася кількість щоденних газет. Із чим це пов’язано?

— Це пов’язано з тим, що на ринок масово вийдуть безкоштовні газети (у вас у країні вони також починають з’являтися), вони воюють між собою і воюють зі старими газетами. Якусь частину ринку вони вже завоювали і завойовуватимуть ще. Я думаю, що згодом у Данії залишиться 4—5 великих безкоштовних газет. Інші — підуть, тому що це дуже великі збитки.

— Ви стежите за розвитком української преси вже протягом десяти років. Які зміни, що відбулися, на вашу думку, є найбільш принциповими?

— Крім усього іншого, найголовнішою зміною я вважаю освіту. Я бачу, як змінюється спосіб мислення суспільства за рахунок молодого покоління. І це, на моє переконання, найголовніше.