Чи готові ми відповідати за власне майбутнє?

Нашу систему соціального захисту постійно критикують як самі громадяни, так і фахівці, найчастіше — справедливо. Звісно, є за що, адже вона прийшла на зміну радянській системі, коли в основі соціального забезпечення був патерналізм. Нещодавно Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України на замовлення Європейської комісії провів ѓрунтовне дослідження усієї сфери нашого життя, яка належить до соціального захисту: демографічні аспекти, зокрема, як вплинуло на народження дітей збільшення одноразової виплати після пологів, поширення соціальних виплат, ситуація, яка склалася з бідністю, проблеми пенсійного забезпечення, проблеми охорони здоров’я тощо. Чи не найважливішим аспектом є, власне, трактування фахівцями змін у психології людей: наскільки українці готові по-іншому мислити — переходити від патерналізму до відповідальності за власне майбутнє.

МАЙЖЕ 60% УКРАЇНЦІВ ОТРИМУЮТЬ ВІД ДЕРЖАВИ ХОЧ ЯКУСЬ СОЦІАЛЬНУ ДОПОМОГУ

— Починаючи з 1991 року вітчизняна система соціального захисту замінила радянську, коли діяли фонди суспільного споживання, з яких ішли гроші на пенсії, стипендії, медицину, освіту, оздоровлення й таке інше. Система не мала страхового характеру, вона була інструментом розподілу державних коштів на соціальні цілі та віддзеркалювала ідеологію патерналізму, — розповіла доктор економічних наук Інституту демографічних та соціальних досліджень Олена Макарова. — Зі здобуттям Україною незалежності держава почала формувати власну базу соціального захисту. Але тоді приймалися закони, які не враховували важкий стан економіки — її падіння. Тому забезпечення соціальних гарантій ставало проблемним: йдеться про пенсійні виплати, зарплати для працівників бюджетної сфери, виплати ветеранам ВВВ, чорнобильцям і багатьом іншим. До того ж мінімальні зарплати та пенсії були нижчими від прожиткового мінімуму...

Як зазначають фахівці, основним для держави було перейти від патерналістських настроїв, коли люди всі сподівання покладають на державу, до реального державного соціального захисту. Втім, це найважливіше завдання й досі не виконано. Нині в Україні — близько 150 видів пільговиків, які систематично отримують від держави якщо не виплати, то різні пільги. Наприклад, юристи Центру громадської адвокатури Львова нещодавно підготували та презентували «Каталог пільг», у якому нарахували 611 їхніх видів для різних категорій населення.

— Право на отримання пільг в Україні регламентують близько 50 нормативно-правових актів. У нас налічується близько 13 мільйонів осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, і близько 3,2 мільйона — за професійною. Загалом таке право прямо чи опосередковано мають майже 43% населення, на що щороку витрачається понад 29 млрд. гривень, що дорівнює річним видаткам усіх місцевих бюджетів України, — вважає юрист Ірина Мазур.

Окрім того що держава витрачає левову частку коштів через компенсування пільговикам, ще більше коштів іде на видатки, які стосуються соціальних виплат — пенсій, стипендій, виплат сім’ям з дітьми, інвалідам, непрацездатним тощо. За словами Олени Макарової, соціальні видатки у нас перевищують ті, які здійснюються в Естонії, Латвії, Румунії, і «можна сказати, що в нас — європейські видатки».

— Нині в Україні хоча б один із видів соціальних виплат отримують майже 60% населення. Це не обов’язково найбідніші люди, тому що дослідження показує, що власне серед найбідніших охоплені хоча б якоюсь допомогою тільки 54,6%. Також соціальну допомогу отримують 98% сімей, де є діти до трьох років і майже 87% — де є особи з особливими потребами, — розповіла Олена Макаренко.

На думку дослідниці, сучасна система соціального захисту в Україні набула рис, характерних для ринкової економіки, але зберігає ще й риси старої системи. Основні недоліки — це безсистемність виплат, незбалансованість між економічним станом країни та соціальними видатками, висока питома вага пенсіонерів в Україні, низька зарплата, яка не дає наповнити Пенсійний фонд, а ще — недовіра людей до влади, яка, особливо під час виборів, береться багато чого обіцяти. Всі ці чинники призводять до того, що ціннісні орієнтації українців не змінюються і велика частка громадян й надалі покладається тільки на державу.

МІЖ ОДНОРАЗОВОЮ ВИПЛАТОЮ НА ДИТИНУ Й ДОБРЕ ОПЛАЧУВАНОЮ РОБОТОЮ УКРАЇНКИ ВИБИРАЮТЬ ДРУГЕ

Особливо експертів цікавило питання, наскільки на зростання народжуваності в Україні (торік у порівнянні з попереднім народилося на 43 тисячі немовлят більше) вплинуло збільшення одноразової соціальної допомоги після народження першої дитини в розмірі 12 тисяч 240 гривень, другої — 25 тисяч та третьої — 50 тисяч. Як стверджують демографи, тільки 4,3% опитаних сімей зізналися, що вони народили дитину саме через обіцяну державну допомогу. Фахівці міркують, що, можливо, деякі батьки просто не хотіли говорити про це, а можливо, за словами директора Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової, «з тих 4,3% — 4% народили б усе одно».

— Нашим завданням було дізнатися, як ставиться репродуктивне населення до державної політики у сфері підтримки сім’ї, яку позицію, на думку людей, має займати держава і, зокрема, чи виправданими є ці виплати. Ми з’ясували, що лише 6% опитаних проти того, щоб держава втручалася в політику народжуваності. Голоси решти розподілилися майже порівну — частина відповіла, що держава повинна втручатися, частина — що має заохочувати до народження. Але тільки 36% опитаних згодні з тим, що підняття виплат на дитину впливатиме на народжуваність у країні в цілому. Ще 36% вважають, що ці гроші будуть корисними в сімейному бюджеті, а 4,6% — навіть проти. Найбільше ж серед тих, хто вагомим фактором підняття народжуваності вважає збільшення виплат на дітей, є найбідніші сільські жителі: так стверджують 60% опитаних у сільській місцевості, — розповіла демограф Світлана Аксьонова.

Найбільше ж демографів здивувала зрілість українців репродуктивного віку. Так, на запитання, що саме держава повинна робити, аби підняти народжуваність, понад 68% сказали, що вона має підвищити зарплату, аби люди відчували впевненість у завтрашньому дні, що зможуть дати дитині виховання й освіту. Також 47% висловилися за поліпшення житлових умов, 23% назвали завжди болюче для сімей із дітьми питання про можливість для жінки поєднувати материнство і професійну діяльність, і тільки на четвертому місці опинилися ті, хто виступив за збільшення одноразової допомоги (22%). «Люди на побутовому рівні відчувають більше, ніж ми, які аналізуємо результати»,— каже Світлана Аксьонова.

До речі, ще один аргумент на користь того, що українські сім’ї здебільшого народжують, не орієнтуючися на гроші, — результати відповіді на запитання-«пастку», коли в громадян запитали, чи народили б вони дитину, якби виграли у лотерею велику суму. «Так» відповіли тільки 8%.

Тож фахівці сходяться на тому, що в нашій системі захисту сімей з дітьми потрібно йти далі: після збільшень одноразових виплат та допомоги на дитину до трьох років держава має гарантувати сім’ї влаштування в дитячий садок, матері — добре оплачувану роботу й взагалі підтримувати сім’ю до повноліття дитини. Як зауважила заступник міністра праці та соціальної політики Олена Гаряча, «ми підтримуємо цю стратегію, і є ще багато речей, над якими потрібно працювати».

НА ДЕСЯТЬ ПРАЦЮЮЧИХ В УКРАЇНІ ПРИПАДАЄ ДЕВ’ЯТЬ ПЕНСІОНЕРІВ

Чи не найболючіше питання соціального захисту в Україні — пенсійні виплати. Як зауважують дослідники проблеми, на ріст пенсій у нас найбільше впливають політичні події. Позитивом для громадян є те, що починаючи з 2004 року вони постійно зростають. Мінімальний розмір пенсії нині — 544 гривні — вищий за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність (498 гривень), і складає 60% від середньої пенсії (913 гривень), а пенсія за віком складає 170% від прожиткового мінімуму. Загалом, як зазначають фахівці, «в Україні немає значного розшарування за принципом виплат». Тобто, більшість людей отримують приблизно однакові суми.

Проте різниця є між «жіночою» та «чоловічою» пенсіями: у жінок вони складають 67% від виплат, які отримують чоловіки. Причина в тому, що чоловіки на п’ять років пізніше виходять на відпочинок і мають більший стаж роботи, до того ж, в Україні зарплата чоловіків є на 30% більшою, ніж зарплата у жінок. Таким чином виходить, що найбіднішими в Україні є жінки-пенсіонерки (до речі, з усіх пенсіонерів — 2/3 складають саме вони), особливо якщо проживають у селі.

— Так було завжди: жителі сіл отримували меншу пенсію за жителів міст, оскільки зарплата на селі була завжди меншою. Нині пенсія сільських жителів складає 75% від пенсії міських пенсіонерок. Особливо на розмір майбутньої пенсії впливає сезонність роботи (зменшується стаж, бо взимку більшість не працює). До речі, нині багато людей на селі офіційно не працюють, їм трудовий стаж не нараховується (це ті, що займаються власними господарствами). Це може стати для них великою проблемою по досягненні пенсійного віку: у нас може збільшитися контингент людей, які не заробили собі на пенсію, тож отримуватимуть так звану соціальну, — вважає дослідниця пенсійної тематики Інституту демографії та соціальних досліджень демограф Лідія Ткаченко.

Але навіть не це найбільша біда української пенсійної системи. Головне те, що кількість працюючих, які нині сплачують внески у Пенсійний фонд, скоро зрівняється з кількістю пенсіонерів. До того ж в Україні — найнижчий пенсійний вік у Європі: в середньому в ЄС на пенсію йдуть у 65 років. Як зазначають фахівці, навіть у Молдові для жінок ця межа вже становить 57 років. Проте у нас навіть розмови про підняття пенсійного віку, на крайній необхідності чого наголошують фахівці, є дуже «непопулярними» для будь-якого уряду.

— Нині в Україні на десять платників пенсійних внесків припадає дев’ять пенсіонерів. Це дуже важкий стан, аби наповнювати бюджет Пенсійного фонду. Ситуація — на межі, — каже Лідія Ткаченко. — Зрозуміло, що особливо розміром внесків у Пенсійний фонд незадоволені роботодавці, адже він є одним із найбільших у Європі. Загалом пенсійні виплати 2008 року в Україні склали 14,6% ВВП, а разом із «військовими» — аж 15,7% ВВП. Це — рекорд. При цьому дефіцит бюджету Пенсійного фонду на цей рік склав 13,1 мільярда гривень.

Тож іншого виходу, як взятися за «непрохідне» питання, тобто підняти пенсійний вік, — немає. До речі, це можна зробити досить м’яко, як це робилося в інших країнах. Наприклад, уряд може повідомити, що для такого-то покоління вихід на пенсію буде в стільки-то років. І люди підготуються, і держава. Окрім того, для вдосконалення пенсійного забезпечення в Україні потрібно розвивати два його наступні рівні — другий і третій (обов’язкову накопичувальну систему та недержавне пенсійне страхування через професійні фонди). Тільки таким чином можна зняти досить відчутний тягар пенсійних внесків з роботодавців та платників податків.