Зникаючий Київ

У Театрі іменi І. Франка проходять репетиції мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит», лібрето до якого написав Юрій Рибчинський, а 22 травня знаменитий поет відзначить день народження. Із цих двох подій почалася наша бесіда, але ними не обмежилася.

«ГОРОБЧИК» НА ІМ’Я ВІКТОРІЯ

— Юрію Євгеновичу, в усьому світі зараз небувалий сплеск інтересу до творчості Едіт Піаф. Видаються книги, виходять фільми. Київ також не відстає: у двох театрах — «Колесо» і «Сузір’я» — поставлено вистави про знамениту співачку, а незабаром і франківці порадують прем’єрою. Чому Піаф? Адже ювілей співачки вже минув 2005 року. Хіба що світ відзначить наприкінці цього року 45 роковини її смерті...

— Я давно написав цю п’єсу. Декілька років назад закінчив її у вигляді мюзиклу разом із молодим, дуже талановитим композитором і співачкою Вікторією Васалатій. П’єса пролежала в мене у столі чотири роки. З усіх естрадних співачок, яких мені коли-небудь довелося чути, моєю найулюбленішою завжди, з дитячих років, була саме Едіт Піаф. А потім сталося так, що серед моїх учнів, яких я продюсував, після Наталі Могилевської, Павла Зіброва, у мене з’явилася Вікторія Васалатій. Я звернув увагу, що тембр голосу Вікторії дивовижно схожий на піафівський. Ми разом із Васалатій написали пісню про співачку, яка виступає на вулиці, але мріє стати королевою шансону. Так виникнув образ юної Едіт Піаф. Вікторія написала музику на мої вірші й сама виконала цю пісню, яка мала великий успіх (вона прозвучала на «Пісенному вернісажі», в «Пісні року», «Людині року»). Ось тоді в мене й виникла ідея — зробити для Васалатій мюзикл, щоб вона могла не лише заспівати, але й зіграти на сцені Едіт на початку її зоряної кар’єри, цього легендарного «Горобчика» (так із французької перекладається псевдонім Піаф). Очевидно, ця тема в мені жила давно, тому що я дуже швидко, буквально за три дні, написав драматургічну основу п’єси. Потім ми стали працювати над музичними номера ми. Сюжет мюзиклу охоплює період від народження співачки до її першого великого успіху: виступу в знаменитій концертній залі «ABC». Знаєте, я бачив багато вистав, коли драматичні акторки під фонограму Едіт Піаф щось намагалися зобразити, але мені хотілося, щоб акторка співала сама, не наслідувала знаменитої француженки. Адже, як би добре не звучали голоси Тамари Гвердцителі чи Мірей Матьє, але копія все ж таки гірша за оригінал. Для мене, як для драматурга, був цікавий перший піафівський період, оскільки ніхто не знає, які пісні співала Едіт у військових казармах, на паризьких вулицях і майданах, доки не стала знаменитою. У стилі французького шансону Вікторія Васалатій написала музику. А драматургічний хід дав їй простір для творчої фантазії.

— Чому вибрали для постановки свого мюзиклу Театр ім. І. Франка?

— Це мій улюблений театр. До того ж, він має досвід музичних вистав — мюзиклів і рок-опер. На франківській сцені було поставлено «Білу ворону», «Енеїду», «Конотопську відьму», що вже увійшли до історії української сцени, а нині з успіхом йде «Наталка Полтавка». До нашого мюзиклу аранжування зробив прекрасний музикант і композитор Анатолій Карпенко. Режисер вистави Ігор Афанасьєв (колишній киянин, а нині американець).

— Яке місце Париж і Франція посідають у вашому житті і творчості?

— Значне. Можна сказати, домінуюче. У моїй творчості вже давно наявна французька тема. Я написав рок-оперу «Біла ворона», присвячену Жанні Д’Арк, цикл пісень для Ольги Крюкової — «Париж—Марсель», «Оревуар», «Останнє танго в Парижі», які лягли в основу ще одного мюзиклу про Париж. Мабуть, це не випадково. Найулюбленіший мій співак — Ів Монтан, а співачка — Едіт Піаф. Найвеличніша жінка всіх часів і народів для мене — Жанна Д’Арк. Очевидно, кожен із нас ще в юності вибирає для себе той пласт іноземної літератури, який йому близький. Для когось це російська література, для когось латиноамериканська. А я виховувався на французькій музиці, поезії, літературі, малярстві. Це мені близько за природою. Мені зрозумілий французький характер. Ймовірно, що не випадково я весь час звертаюся в своїй творчості до міста Парижа.

— Чи була у французькій столиці Вікторія Васалатій?

— Була. Їй необхідно було поринути до атмосфери Франції, щоб пережити і зрозуміти настрій парижан і їхньої дивовижної співачки. Я мав можливість, завдяки своїй дружбі з тогочасним амбасадором України у Франції Юрієм Сергеєвим, влаштувати для неї екскурсію цим дивовижним місту. Там стався один містичний момент. Після відвідувань численних музеїв і Мулен-Руж ми відправилися на цвинтар Пер- Лашез, де поховано Едіт Піаф. Був травень. Теплий сонячний день. Небо — майже безхмарне. Але коли ми заплакали над могилою співачки, раптом почалася злива. Разом iз нами плакало небо. Я не пам’ятаю такого сильного дощу в своєму житті, а тоді навіть прогриміла гроза. За п’ять хвилин усе так само раптово припинилося, як і почалося. Напевно, це був знак, що нас почула сама Піаф. Це було п’ять років тому. Мабуть, це символічно, що прем’єра вистави також відбудеться в травні.

— Дата вже відома?

— 22 травня — генеральна репетиція мюзиклу, а прем’єра відбудеться наступного дня.

— Можна сказати, що прем’єра — подарунок до вашого дня народження. Раніше ви в цей день робили концерти в Палаці «Україна»...

— Це було за радянських часів і в перші роки незалежності, коли оренда зали «Україна» коштувала не так дорого. Зараз я влаштовую там концерти лише на ювілеї. 2010-го обов’язково зроблю творчий вечір у палаці. Але минулого року в мій день народження в Москві відбулася прем’єра рок-опери «Парфумер», яку ми створили з композитором Ігорем Демаріним за мотивами роману Патріка Зюскінда. До речі, також паризька тема, якщо не брати до уваги другої частини вистави.

— Як ви вибираєте теми?

— Далеко не завжди я їх вибираю. Іноді тема обирає мене. Париж мене вибрав. Це місто-музей. У різні часи воно будувалося так, що зрозуміти якого віку будівлі не фахівцеві — неможливо. Таке враження, що весь Париж виникнув одночасно. Відчувається в цьому місті дбайливе ставлення до історії, архітектурний смак, стиль, відсутність еклектики. Усе нове, що принесло ХХ сторіччя, винесено за межі історичної території. Таке враження, що як народилося це місто, так і застигло у віках. Така єдність усіх вулиць, майданів.

«Я ВЖЕ ДАВНО НЕ ВІРЮ В КАЗКИ»

— На ваш погляд, чого бракує Києву в порівнянні з Парижем?

— Смаку бракує. Якось мене спитали: яка головна риса має бути в київського міського голови? Я відповів, що головна риса будь-якого мера це почуття міри. Ми пам’ятаємо історичні кадри, коли німці йдуть Єлисейськими полями, через Тріумфальну арку, а французи стоять вздовж вулиць і плачуть. Але нікому з них не спало на думку висадити в повітря разом із завойовниками історичні будівлі. Вони розуміли, що разом із ворогом вони знищать Париж. А в нас комуністи стерли з лиця землі найкращі церкви, знищили центр Києва. Так що руйнування столиці України почалося давно. А з 1991 року триває знищення історичного центру Києва. То тут, то там виростають хмарочоси, які не личать стародавньому краєвиду Києва і спотворюють обличчя міста. Боюся, що скоро внукам- правнукам доведеться розповідати про нашу столицю за листівками. Можливо тому, що в нас давно не було міського голови — корінного киянина. Щоб Київ любити всім серцем, тут потрібно народитися. У юності прочитати «Білу гвардію» Михайла Булгакова. Бродити Андріївським узвозом, захоплюватися величними храмами та золотими куполами Софії та Лаври. Адже Київ був центром православ’я навіть за часів Російської імперії. Хоча головна столиця держави переходила з Петербурга до Москви. Але виходить, що війни та загарбники менше знищили історичний Київ, аніж наші інженери та архітектори за мирних часiв.

— Нострадамус сказав, що відродження почнеться з Гіперборейської землі, тобто з Києва. А як ви вважаєте?

— Я вже давно не вірю в казки. Навіть помаранчева революція в Україні не дала ніяких результатів. Ми дивний народ. Нас навіть Чорнобиль нічого не навчив! Адже після нього потрібно було обговорювати колегіально будь-яку ухвалу влади. Плануючи атомну електростанцію на Прип’яті, влада не спитала думки городян, і на річці, яка знаходиться вище за місто, побудували Чорнобиль. Таке враження, що урядовці ніколи навіть байки про вовка та ягня не читали. І не знають, що вода річкою тече згори донизу, тому будь-яке радіоактивне забруднення обов’язково позначиться на якості води у величезному місті. Про яке відродження може зараз йтися, коли містом нині спокійно проїхати не можна? Скрізь пробки! Хрещатиком неможливо пройти — машини стоять на пішохідній частині, і ніхто на це не звертає ніякої уваги. Таке враження, що в нашій столиці технічна революція, і Київ захопили машини, витіснивши з нього людей. Це жахливо!

— Якось в одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що поезія близька до релігії...

— У будь-якій релігії існує схимництво, коли старець іде від мирського життя. Але він приймає людей і видає мудрі поради. Точно так само і в поезії. Для мене в основі — поезія поза часом, поза державою. Мова поезії близька до мертвої латини чи старослов’янської мови. Ця мова не схожа на журналістську чи на мову прози. Поезія начебто пов’язана із землею, але в той же час — над землею. Поезія як і музика покликана з’єднати землю й небо. Поезія — потреба моєї душі. Якщо я протягом місяця не пишу, не знаходжу ніякої віддачі від творчості, то це вже не я. Мені самому з собою тоді не цікаво. Якби мені сказали, що ти будеш багатим, будеш мати владу, лишень не пиши віршів, я б відмовився.

— У вас є улюблені рядки?

— Мабуть арабський двовірш: «Ти один, ти один у того, у кого нікого-нікого». Тут немає порівнянь, метафор, немає епітетів. А яка глибина. Можна цілий день ходити й думати: це про мене? Про кохання? Про Батьківщину? Про матір?

— Ви двомовний поет. А яких віршів у вас більше: російською чи українською мовою?

— Віршів більше російською мовою. Їх відсотків 70. А ось пісень більше українською. Там обернена пропорція — лише 30% російськомовних. І створені вони для тих співаків, які не мешкають в Україні і не знають мови. Коли пишу по-українськи, я й мислю по-українськи. І навпаки. Річ у тім, що я виріс у двомовній родині. Народився в Києві. Тато до війни мав дві вищi освіти. Він був величезного зросту, з війни повернувся інвалідом, без ноги. Через те, що йому була потрібна сидяча робота, пішов вчитися ще й до фінансово-економічного інституту. Моя мама також воювала — була військовим лікарем. Я з покоління, народженого від тих, хто пройшов війну. У дитинстві, щоб я не захворів на цингу, кожне літо батьки відправляли мене в село на Чернігівщину. Коли я звідти повертався, говорив лише українською. Мама навіть не все розуміла. Вона ж родом з Донбасу, з Дебальцева. А батько блискуче володів українською мовою. Він товаришував з родиною Рильських. Любив поезію Сосюри і знав половину його віршів напам’ять, вважав його українським Єсеніним. Коли виникали питання перекладу діловодства українською мовою, до батька, який тоді працював у Міністерстві фінансів, зверталися з проханням відредагувати документи Радміну. З огляду на те, що я виріс у двомовній родині, я почуваюся добре в будь-якому мовному середовищі. Заявляю як філолог: чим більшою кількістю мов людина володіє, тим вона глибше розуміє і знає свою рідну мову. Споріднені слов’янські, скажімо, польська, українська додають глибину і російській. Кожна мова немовби якийсь музичний інструмент: контрабас, рояль, скрипка, труба, саксофон. Я заздрю тим людям, які можуть грати на багатьох інструментах.

— Існує думка, що російська мова придушує розвиток і процвітання української в нашій країні...

— Щоб зрозуміти взаємовідносини української і російської мов, потрібно розібратися в історії питання. Адже раніше на території Київської Русі ні одної, ні другої мови не існувало. Була старожитня прамова — старослов’янська. І не потрібно вважати, що російську мову до Києва було завезено. Вона точно так само розвивалася, як і українська, на цій території. Тут виникали різні мови і історично тривалий час співіснували поряд. У Київській Русі просто не могло бути одномовності. Адже через її землю проходив торговельний шлях із варягів у греки. І місцеві мешканці знали i грецьку, і скандинавськi мови. Окрім того, тут були печеніги, скіфи, сармати. І з ними кияни також спілкувалися. А це є неможливим без знання мов. Тобто люди, що населяли цю територію, давно багатомовні. Не погано було б і зараз, щоб наші діти вивчали українську, російську, англійську, щоб розмовляти з усім світом. Вважаю, що зараз не потрібно створювати з української мови яструба, який клюватиме інших.

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС

— Багато хто з творчих особистостей є дуже забобонним і не бажає ділитися своїми планами на майбутнє. Ви до таких не належите?

— Не належу. Планую скоро видати новий збірник віршів. У мене багато не поставлених мюзиклів. Планую їх «вивести в люди». Це «Біла гвардія», «Останнє танго в Парижі»...

— Юрію Євгеновичу, у вас був задум у відповідь на «Кішок» Ллойда Вебера створити мюзикл «Пси». Він так і залишився задумом?

— Задум, можна сказати, наполовину здійснений. Я написав лібрето у віршованій формі, коли відпочивав у Хорватії. Але музики на нього наразі ще немає. І навіть немає поки що композитора, який взявся б це втілити в життя.

— Якось ви розповіли, що ваша поема «Потяг» спочатку задумувалася у вигляді п’єси. Чи не задумувалися ви про те, щоб після виходу книги знову повернутися до первісного задуму і таки написати п’єсу?

— Ви знаєте, цілком може бути. Я вже думав про це. Так що незабаром може з’явитися драматургічний «Потяг» чи навіть «Літак».

— Ваші пісні співають не лише в Україні, але й по всьому пострадянському просторі, зокрема, Тамара Гвердцителі, Олександр Малінін, Алла Пугачова, Філіп Кіркоров, Лоліта, Ірина Аллегрова, Анжеліка Варум...

— Для Малініна я став каталізатором ідеї: зробити програму, яка повністю складається з українських пісень. Він втілив її у життя. А Тамара Гвердцителі — моя улюблена співачка, краща на всьому пострадянському просторі. Небагато жіночих голосів змушують заплакати чоловіка. А її голос саме такий.

— Говорять, що поети випереджають час. Таке враження, що ви колись немовби зашифрували в своїй «Білій вороні» нинішню історію України.

— «Білу ворону» я написав тоді, коли й держави Україна ще не було, 1986 року. Я писав про Середньовіччя. Той період, в якому ми жили за радянської влади, я вважав середньовіччям. Адже тоді керували країною люди із середніми почуттями, середнім мисленням. Про це п’єса. Але вона дійсно точно збіглася з ситуацією в незалежній Україні. В останній постановці, зробленій «Театральною компанією Бенюк і Хостікоєв», у тексті я нічого не змінив. Справді, ніхто не знає, як наше слово відгукнеться...