Дві пам’яті про одну війну

У випуску московської урядової «Российской газеты» (з якою «День» уже обмінявся рядом матеріалів) від 26 березня 2010 року опубліковано два матеріали, призначені в першу чергу російському читачеві, але які являють чималий інтерес і для нас, українців. Йдеться про сприйняття в російській і українській громадській свідомості особи Степана Бандери — лідера Організації українських націоналістів, людини, котра викликає люту ненависть і звинувачення у прислуговуванні нацистам у одних, найвищі похвали і осанну в інших.

Перший матеріал, який запропонували наші колеги, це інтерв’ю з відомим українським істориком, доктором наук, визнаним архівістом Геннадієм Боряком. Наш учений прагне аргументовано пояснювати хибність багатьох стереотипів, пов’язаних із трагічними подіями Другої світової війни в Україні, й тому читачеві, гадаю, буде цікаво ознайомитися з його думками. Але особливу цікавість, мабуть, викликає розмова кореспондента «Российской газеты» Олени Новосьолової з визнаним у Росії журналістом і письменником Леонідом Млєчиним, автором 14 книжок із проблем політичної історії СРСР і Росії другої половини ХХ — початку ХХI століть. Думки, висловлені Л. Млєчиним (він зняв документальний фільм, присвячений Степану Бандері), досить повчальні, оскільки підтверджують думку нашого читача Богдана Меркевича: широка дискусія на цю важку тему необхідна.

Нещодавно Європарламент ухвалив резолюцію, у якій висловив жаль із приводу присвоєння звання «Герой України» Степанові Бандері, який, на думку депутатів, «співпрацював із нацистським режимом».

Якщо серед воєнних героїв країни такі персонажі, чи буде народ України святкувати 65-річний ювілей Перемоги? Про це ми розмовляємо з новим заступником директора з науки Інституту історії України НАН України Геннадієм Боряком. Він багато років керував архівною службою України, відомий як відвертий «західник». У колах архівістів Боряк має репутацію професіонала високого рівня, який звик робити висновки про історію лише на підставі документів.

Скільки жителів України загинуло під час війни? Що приховують українські архіви? На ці запитання «РГ» відповідає відомий український історик.

«Российская газета»: — Серед істориків СНД триває дискусія на тему, у якій війні їхні країни брали участь — у Другій світовій чи у Великій Вітчизняній. На літній школі молодих істориків у Єревані аспіранти з Молдови та Узбекистану цілком серйозно доводили, що їхні країни не брали участі у ВВВ. Це відгомін сучасної політики? У чому, на вашу думку, сутність такого відмежування?

Геннадій Боряк: — В «Енциклопедії історії України», яку нині публікує наш Інститут, уживається термін «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу», яку розцінюють як складову частину Другої світової війни. Вочевидь, ті історики, які не визнають Велику Вітчизняну війну, вважають, що була лише одна війна — Друга світова, і, відповідно, їхні країни у Великій Вітчизняній участі не брали. Для України Друга світова війна почалася 17 вересня 1939 року.

РГ: — Але ви ж розумієте, що справа не в термінології... Є прагнення викреслити Радянський Союз з його перемогами й поразками зі своєї історії... Це науково?

Авторську версію інтерв’ю читайте тільки на сайті

Боряк: — Це їхнє право. Я дуже сподіваюся на те, що в нашій країні ніколи більше не буде «єдиної правильної» та монолітної позиції щодо оцінки тієї або іншої історичної події. Коли до нас в Інститут звертаються органи влади або громадяни з проханням дати експертну оцінку, висловити «офіційну» позицію історичної науки, ми відповідаємо, що такої не існує, і надаємо авторську точку зору того або іншого фахівця. В Україні є геть полярні уявлення й про війну так само. Це говорить про розкол суспільства. Але консолідувати суспільство примусово шляхом запровадження єдиної державної або академічної точки зору — це нонсенс.

РГ: — Нюанси стану історичної пам’яті в Україні такі, що виникає питання: 9 травня для вас як і раніше свято? На вашу думку, який відсоток народу відзначатиме 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні?

Боряк: — Торік я відпочивав у Прикарпатті, проїхав по Західній Україні. Пам’ятники радянським воїнам і бійцям УПА мирно співіснують. Вони однаково доглянуті, обсаджені квітами. Народ мудріше за своїх правителів і вже давно примирив дві Пам’яті. 9 Травня, безумовно, святкуватимуть. У мене батько пройшов усю війну, брав участь у безлічі хрестоматійних операцій і закінчив воювати в Японії. Батько, будучи солдатом Червоної Армії, захищав свою батьківщину. Нею був Радянський Союз. Парадокс у тому, що ця батьківщина знищила його батька, мого діда, який був репресований 1933 року за антирадянську діяльність — поширення «чуток» про голодомор на Чернігівщині. Він отримав 10 років таборів і безвісти пропав разом із моєю бабусею. Батькові тоді було 12 років, його виростили й виховали чужі люди. З цією таємницею він прожив усе життя, жодного разу словом не обмовившись про неї. Я знайшов документи в архіві в Чернігові вже після його смерті. Так от, батько був переконаний у тому, що він захищає батьківщину, вітчизну, для нього це була Вітчизняна війна, і це була його правда. Таких, як мій батько, були мільйони. А з іншого боку, були бійці Української повстанської армії, які зі зброєю в руках боролися з окупантами-більшовиками й захищали свою батьківщину. І в них теж є право на правду про те, як на їхню землю прийшли чужі люди, влаштували жахливу різанину й репресії. Після 1932—1933 року, після «золотого вересня» 1939 року вони добре знали, що несе більшовицький режим, тому й боролися з цим режимом за ту незалежну державу, яку ми нарешті отримали лише 1991 року. І з нацистською окупацією теж боролися після того, як зрозуміли, що нацизм так само, як і сталінізм, нічого доброго їм не принесе.

РГ: — За останніми даними, під час війни загинуло близько шести мільйонів громадян України. Чи є в Україні загальнодоступний мартиролог?

Боряк: — На жаль, немає. Такого потужного ресурсу, як електронна база даних про загиблих і зниклих безвісти, що її створив «Меморіал» у Росії, у нас немає. Вам удалося виконати колосальну роботу, яка для мене завжди була предметом білих заздрощів — і наукових зокрема, адже я професійно вивчаю інформаційні ресурси. У Подольську, у Центральному архіві Міністерства оборони РФ, було проведено безпрецедентну роботу. В Україні цій роботі не приділяли стільки уваги. У результаті, електронні мартирологи жертв Другої світової війни лише в процесі створення. На сьогодні нам удалося на більш-менш гідному рівні віддати данину пошани й пам’яті лише жертвам репресій і голодоморів. По суті, закинутий і проект «Книга Пам’яті», який розпочався в кінці 80-х років. Пропала координація, виникли проблеми з фінансуванням, редколегію «Книги» перекидали з одного відомства до іншого. Усе це не пішло на користь цьому виданню. Адже нема повних списків загиблих не лише в електронному вигляді, але й у книжковому форматі. Останні цифри по загиблих буде опубліковано в найближчому майбутньому у фундаментальному виданні «Друга світова війна й Україна — погляд з ХХI століття».

РГ: — Чимось цей погляд принципово відрізняється від того, якою бачать війну російські науковці?

Боряк: — Наприклад, спробою зануритися в епоху й оцінити події не з позиції інтересів держави й воєначальників, а з точки зору людей. Назву декілька сюжетів. Один з них — це окупація: нагадаю, всю територію України було окуповано, причому існувало декілька окупаційних зон, у них були принципові відмінності в організації влади, у порядках. З принципово нового — спроба дуже спокійно й об’єктивно оцінити «Волинську різанину» 1943 р. — реальну трагедію, яка розігрувалася на українських землях, коли два народи, що досі щасно жили пліч-о-пліч, було нацьковано один на одного. «Волинська різанина» — це спільна операція Берліна й Кремля, які в цьому випадку переслідували одну мету: знищити український національний рух. Право російських істориків і держави оцінювати боротьбу УПА як антирадянську. Але проблема в тому, що ця оцінка переводиться російськими ЗМІ в антиросійську площину.

РГ: — Дозволю собі заперечити: співробітництво з фашистами, хоч на державному рівні, хоч приватне, засуджено не лише російськими істориками, але й Нюрнберзьким трибуналом...

Боряк: — Даруйте, але так само з Гітлером ситуативно співпрацював і генерал Власов. З іншого боку, не забуваймо й про те, що в 30-х роках не де-небудь, а на території Радянського Союзу майбутні офіцери вермахту проходили навчання, і, власне, до 22 червня 1941 р. у Німеччину з СРСР ішли ешелони із сировиною та продовольством, металом і устаткуванням для Гітлера. Це що, не співпраця?

РГ: — Але пам’ятників у Росії, як Бандері в Україні, Власову ніхто не ставить...

Боряк: — Значить, історична пам’ять росіян не вважає його боротьбу зі сталінським режимом визвольною. Врешті-решт «на війні як на війні»: є мета, є ворог, є свої та чужі. А як тоді можна оцінити нелюдські провокації енкавеесівців, які переодягалися у форму УПА й вирізували цілі села для того, щоб збудити в населення відповідне ставлення до національного руху. Це теж війна. І подвиг усіх тих, хто бився за свою правду, за свою землю, аж ніяк не зменшується в наших оцінках. І героїзм солдатів Червоної Армії не зменшується, бо в них був наказ, і вони його самовіддано виконували, захищаючи свою батьківщину. Так само подвиг бійців УПА в боротьбі за свою землю, за незалежність своєї батьківщини теж не зменшується. І від цього трагедія, яку пережив мій народ під час війни, стає ще глибшою. Її потрібно зрозуміти, а не прив’язувати Бандеру до Гітлера, не згадувати про якісь міфічні ордени, які Шухевич нібито отримав від Гітлера.

РГ: — Тобто, як архівіст, ви хочете сказати, що немає документу, який підтверджує, що головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич був нагороджений орденом Залізного хреста вермахту?

Боряк: — Мені невідомі вірогідні документи, які підтверджують цей факт.

РГ: — Наскільки доступні архіви України з такої гострої тематики?

Боряк: — Українські архіви відкриті практично повністю. 2008 року обсяг матеріалів, що залишаються на таємному зберіганні в державних архівах, становив менш як половина відсотка від загального масиву документів. На сьогодні, за рівнем відкритості архівів Україна посідає одне з перших місць у Європі. Під грифом «Таємно» зберігаються переважно лише ті документи, які становлять державну таємницю. Ще одна група — документи спецслужб, які зберігаються в Державному архіві служби безпеки України: не розсекречені з фізичних причин — не встигли. Але ця робота йде повним ходом. Парадокс полягає в тому, що архів служби безпеки є найвідкритішим на сьогодні. А найзакритішим архівом є аналогічна структура — сховище Міністерства внутрішніх справ. Саме там зберігаються справи розкуркулених.

У НИХ НЕ МОЖЕ БУТИ «СВОЄЇ ПРАВДИ»

Леонід Млєчин про тих, хто воював разом із фашистами:

«Якщо для когось Бандера — герой, то чи буде скасовано цей указ, чи ні, він усе одно залишиться для них героєм. Якщо він — антигерой, то хай там скільки разів Ющенко підписує укази, це абсолютно не змінить такого ставлення до цієї особи». Це заява заступника голови адміністрації Президента України Віктора Януковича Ганни Герман, яка цими днями прокоментувала ймовірність скасування указу попереднього президента про присудження звання «Героя України» провідникові українських націоналістів часів Великої Вітчизняної війни Степану Бандері.

Герой чи антигерой? У цьому ми намагаємося розібратися з автором нового документального фільму, присвяченого Бандері, письменником Леонідом Млечіним.

Російська газета: — Багато хто бачить в останньому указі Ющенка лише черговий антиросійський жест. Чи це так?

Леонід Млєчин: — Я не думаю, що це лише прощальна шкідлива витівка Ющенка. Указ дійсно відповідає історичній пам’яті значної частини західних українців. Як сталося, що ця людина в їхніх очах з’явилася в ролі чи не єдиного борця за національну незалежність, за українську державу? По-перше, Бандері «допомогла» фальсифікація історії в радянські десятиліття. Пригадайте тодішні підручники: ані слова про складну долю Західної України, яка пройшла зовсім інший історичний шлях, ніж Східна, і поготів Росія. У Львові я бачив пам’ятну дошку «Жертвам чотирьох окупацій»: австрійської, польської, німецької та радянської. Нам це читати дивно. Але таке сприйняття західними українцями своєї історії.

Довкола Бандери, ОУН і УПА виникло безліч міфів і легенд, які не відповідають дійсності. Степан Бандера та його споборники з’явилися в ролі людей, які героїчно чинили опір усім окупаціям. Німці Бандеру посадили в концтабір, Совєти його вбили, ніхто про нього правду не знає... Поки знімав фільм, мене просили: «Ви лише скажіть правду про Бандеру». Такої переконаності в тому, що Бандера й націоналістичний рух оббрехані, не було б, якби ми не мовчали, наприклад, про те, як 1939 року радянські війська на Західній Україні зустрічали квітами, але коли почалися репресії НКВС, розкуркулення, настрій змінився. Нічого не розповідали про те, якою кривавою й неймовірно жорстокою була війна, яка майже десять років (з 1944 року) точилася між чекістами й Українською повстанською армією.

РГ: — Але були ж не лише ідеологічні прорахунки радянських вождів, які вплинули радше на нинішнє сприйняття Бандери в Україні. Чому його підтримували сучасники?

Млєчин: — Бандера піднявся ще і за рахунок того, що на Західній Україні завжди були й існують дотепер украй радикальні націоналістичні переконання. Нелюбов до чужих. Гасло українського національного руху в тій формі, в якій воно сформувалося на Західній Україні, було таке: «Етнічно чиста Україна». Якщо говорити прямо, це расизм. Звідки він узявся? На уламках Австро-Угорської імперії виникло безліч незалежних держав. Західна Україна незалежності не отримала, хоча й намагалася: Західноукраїнська Республіка проіснувала всього декілька днів і потім її анексувала Польща.

Звідси страшна образа на долю, на історію, на сусідів і фанатичне бажання побудувати державу лише для своїх. І програма українських націоналістів Бандера й інші його споборники утілювали в життя шляхом терору. Причому, ретельно його планували. Якщо уважно поглянути програмні документи ОУН до 1941 року (їх мало, але є), там чітко написано, наприклад, про поділ на нації, з якими можна миритися, і на тих, які мають бути «вилучені».

РГ: — Хто головні вороги Бандери?

Млєчин: — Росіяни, поляки, євреї й угорці. Їх треба позбутися. До речі, йшла дискусія про шляхи... Одні казали: навіщо винаходити колесо, німці-бо вже все вигадали. Інші «гуманно» вважали, що чужих треба просто виселити.

Я був у польському таборі в місті Берези (колишній Береза-Картузька). Там тримали оунівців, яких заарештували після дуже гучних терактів. Їх звільнили німці у вересні 1939 року, адже розглядали як допоміжну силу в боротьбі з поляками й у майбутній війні з Радянським Союзом. На території Польщі під час німецької окупації було створено Український центральний комітет, відкрилися українські газети. Німці симпатизували українцям. Про це свідчать найнадійніші документи — наприклад, листи до родичів у радянську частину України. Ці листи перехоплював спецвідділ НКВС України. Служба безпеки кілька років тому їх розсекретила. І там прямим текстом: як нам тут добре живеться, незабаром прийдемо й до вас, збирається Українська армія... Ішлося про формування так званого Українського легіону — батальйонів, що їх сформував абвер.

Німці налагодили контакти з керівниками оунівців — і з крилом Андрія Мельника, і з крилом Степана Бандери. Ті та інші на це співробітництво охоче пішли.

РГ: — Сучасні українські історики пояснюють, якщо не сказати виправдовують, співробітництво оунівців із фашистами шляхетною метою створити незалежну державу. В історії того часу був «удалий» досвід такої угоди?

Млєчин: — Так само коли навесні 1941 року Гітлер удерся в Югославію, хорватські націоналісти-усташі під керівництвом Анте Павелича проголосили незалежну Хорватію. Прибічники Бандери стверджують, що він хотів того ж. За що ж його звинувачувати? Але Хорватська держава була, по суті, злочинною: там відбувалося знищення євреїв, циган і сербів. Було вбито близько 140 тисяч чоловік. Я був уражений, довідавшись, що між усташами й оунівцями існувала тісна співпраця в 30-ті роки.

Бандера хотів повторити досвід Павелича у Львові. Одразу ж після того, як уночі 30 червня 1941 року Червона Армія залишила місто, туди, я все з’ясував документально, увійшли передові частини німецької гірничо-стрілецької дивізії, батальйон «Нахтігаль», що був сформований з українців, і передова група Організації українських націоналістів на чолі з Ярославом Стецьком, якому Бандера доручив проголосити Українську державу. Вони поширюються по всьому місту, захоплюють в’язниці й у в’язницях знаходять убитих в’язнів. До речі, цей епізод вимагає чесного коментаря. По всьому західному кордону чекісти не встигали евакуювати ув’язнених, тож тих, кого мали за небезпечних, просто розстрілювали.

Але далі. У вбивстві звинуватили євреїв. Стецько вмить сформував допоміжну поліцію. Знайшлася купа народу, які захотіли там служити. Вони стали зганяти євреїв у в’язниці і там їх розстрілювати. Цим страшним погромом ознаменувався прихід українських націоналістів до Львова. Зараз пролито море чорнила, аби зняти з українців відповідальність, звалити провину на німців. Ні, айнзац-група СС приїхала на день пізніше. Усе зафіксовано. Тим часом у перші дні убили близько 4 тисячі чоловік.

Є стенограма зі зборів із нагоди створення Української держави, що їх провів Стецько 30 червня із заздоровними словами Гітлерові. Та й глава греко-католицької церкви митрополит Шептицький звертався до фюрера з благословенням із нагоди взяття ним Києва. Є лист Стецька німецькому урядові, де той виражає надію, що створення Української держави послужить інтересам великої Німеччини...

Але далі ж сталося те, чого оунівці не чекали: Хорватія Гітлера не цікавила, а ось Україна з її родючими землями — навіть дуже. З якого це дива територія, на яку в нас уже є плани, міркували німці, збирається бути незалежною?

За підрахунками польських учених УПА знищила до ста тисяч чоловік.

РГ: — Відомо, що Бандера сидів в німецькому концтаборі з 1941 по 1944 рік. За що й коли посадили «приятеля»?

Млєчин: — Бандерівці стали усувати конкурентів — мельниківців, убили півтора десятка чоловік. А німці звикли самі вирішувати, кого вбивати. Є документ, підписаний начальником головного управління імперської безпеки Гейдріхом, який обурюється самоуправством Бандери. Німці посадили Бандеру та його споборників, декількох чоловік просто розстріляли. Він сидів за самовольство, а зовсім не тому, що був супротивником нацистів. Нічого подібного. Він до ув’язнення співпрацював із німцями, і, звільнившись, знову стане з ними співпрацювати.

Інша справа, його сім’я. Двох братів убили в Освєнцимі. Батька розстріляв у липні 1941 р. київський військовий трибунал. Просто як батька Бандери. Він був священик, у підпіллі участі не брав.

РГ: — Як розвивався націоналістичний рух після того, як Бандеру відправили до концтабору?

Млєчин: — Нечисленна німецька окупаційна адміністрація просто не змогла б функціонувати без допомоги добровольців-українців. Хтось служить в адміністрації, хтось — у допоміжній поліції. Завдяки місцевим добровольцям вермахт не тримає на Західній Україні своїх частин і відправляє їх на Східний фронт воювати з Червоною Армією. Це була боротьба на боці фашистів, виправдання «правдою боротьби за незалежну державу» не проходить.

РГ: — Чи було головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича нагороджено Залізним хрестом?

Млєчин: — Ні, це міф. Його нагородив Ющенко зіркою «Героя України» раніше Бандери на два роки. Шухевич служив у батальйоні «Нахтігаль», який сформував абвер — військова розвідка й контррозвідка Німеччини, — для диверсійної роботи в тилу Червоної Армії.

РГ: — Волинська різанина на чиєму сумлінні?

Млєчин: — Один із головних «подвигів» УПА — зачистка Волині й інших районів од поляків. Удиралися в села, оточували будинки й усіх убивали. Не лише чоловіків. За підрахунками польських учених, УПА знищила до ста тисяч чоловік.

Коли Польщу звільнили радянські війська, уже поляки стали виганяти з цих районів Волині українців. Тоді прорадянський уряд Польщі з радянським урядом України в Києві підписали угоду про обмін населенням. Але ніхто виїжджати не хотів. Це ж були селяни, для яких немає нічого дорожчого за свою землю. Тоді поляки вчинили також жорстоко: оточували село військами й вивозили українські сім’ї, а активістів ув’язнювали в Освєнцимі, який уже був порожній. УПА опиралася, і це додало їй героїчного ареолу захисників українського народу. Але в цій війні обидві сторони — і поляки, і українці — скоїли жахливий злочин.

РГ: — В одній зі своїх книжок ви пишете, які методи застосовував НКВС у боротьбі з повстанцями. Читаєш і кров холоне...

Млєчин: — Методи НКВС на Західній Україні нічим не відрізняються від методів НКВС на всіх інших радянських територіях. Діяли дуже жорстоко. Є постанова Політбюро ЦК Компартії України про засудження чекістів, які спалюють цілі села. Є записка прокурора Київського округу з розповіддю про так звані спецбоївки. Видаючи себе за оунівців, співробітники НКВС приходили в село, хапали тих, кого підозрювали в співробітництві з «лісом» і звинувачували в співчутті до комуністів. Той тут же розкривав себе. Радянська влада зіткнулася з потужним партизанським рухом, боротися з яким було дуже важко. Але методи НКВС не виправдовують методів ОУН. У її структурах була служба безпеки, яка тотально знищувала всіх, хто співробітничав з радянською владою, у тому числі вчителів, лікарів, завідувачок клубами, які точно не були чекістами.

РГ: — Чому фашисти все ж відпустили Бандеру з концтабору?

Млєчин: — Німеччина до 1944 року вже втратила Україну, але українські націоналісти все ще були потрібні, щоб затримати Червону Армію. Німці відпускають Бандеру й налагоджують з ним співпрацю. Вона задокументована. І в цьому теж злочин Бандери: воюючи з Червоною Армією, він затримував остаточний розгром Третього рейху. Це вилилося й нам, і союзникам в додаткові життя й продовжило Другу світову війну. Поки німці могли тримати Східний фронт, не без допомоги Бандери й Шухевича, вони продовжували вбивати людей у концтаборах. Ця кров і на українських націоналістах! Я не можу погодитися з популярною в сучасній Україні тезою «в кожного — своя правда». Під час Громадянської війни — так. А в цій війні — ні. Оцінка гітлерівського режиму не міняється й перегляданню не підлягає. Кожен, хто допомагав Гітлеру, є його співучасником. У тих, хто був на боці зла, немає «своєї правди».

І ще. Знаєте, скільки охочих було вступити в дивізію СС «Галичина» добровольцями? 80 тисяч молодих українців. Дивізія формувалася 1944 року. До цього часу всі, хто хотів, уже зрозуміли, що являє собою злочинний гітлерівський режим.

Але що дивовижне. Коли почалася «холодна війна», оунівці стали отримувати допомогу й підтримку спочатку від британської, а потім від американської розвідки за інформацію з території СРСР. Більше того, зараз розсекречені документи, де видно, що з 1948 року українські міста стали викреслювати з єдиного плану завдання ядерних ударів по радянській території.

КОМЕНТАР «Дня»

Можлива лише «наша правда»?

Читаючи інтерв’ю «Росcийской газеты» (зазначимо, офіційного друкованого органу, що відображає, за умов політичних реалій сьогоднішньої Російської Федерації, погляд не лише конкретних журналістів, але й державної влади) з Леонідом Млєчиним, відомим журналістом «центристського», помірного напрямку, неможливо утриматися від декількох зауважень. Постараємося хоча б коротко позначити їх.

Леоніда Млєчина ніяк не назвеш «яструбом» на загальному тлі надлояльних до влади московських політологів і публіцистів — це не Михайло Леонтьєв, не Гліб Павловський чи інші «бійці» такого ж плану. Тим більше, що дивна сама концепція, яку прагне донести до читача Млєчин. А саме: визнаючи криваві злочини НКВС («діяли дуже жорстоко», «видаючи себе за оунівців, працівники НКВС приходили в село, хапали тих, кого підозрювали в співпраці з «лісом», і звинувачували в співчутті комуністам. Тут же вони й розкривали себе», і навіть більше того: «Радянська влада зіткнулася з потужним партизанським рухом, боротися з яким було дуже важко» — ось це останнє визнання воістину багато чого варте!), визнаючи лиходійські справи підручних Берії, маститий публіцист, проте, залишається в полоні явно архаїчних стереотипів радянської доби. Постараємося зазначити деякі з них.

Перший. Л. Млєчин стверджує, що «на Західній Україні завжди були й існують до цього дня вкрай радикальні націоналістичні переконання», за рахунок яких, нібито, й «піднявся Бандера». Існують — саме «існують» (але не домінують!) — вони і в Росії, і в демократичних країнах Європи. Екстремісти — це, на жаль, неминуче — є в багатьох, цивілізованих, у тому числі, країнах, але в правових суспільствах до них ставляться саме як до екстремістів, політичних маргіналів. І Західна Україна тут не виняток. Тому викликає рішуче неприйняття і протест така теза Млєчина: «Гасло українського національного руху в тій формі, в якій воно сформувалося на Західній Україні, було: «Етнічно чиста Україна». Де, в яких творах Івана Франка (а це і є дійсний родоначальник визвольного руху на Західній Україні, і не лише на Західній), лідерів Українського Січового Стрілецтва, ОУН, в яких документах УПА пан Млєчин знайшов це гасло? Навпаки, будь-який неупереджений дослідник визнає, що в лавах УПА пліч-о-пліч із українцями билися люди й багатьох інших національностей — у тому числі й росіяни, й білоруси, і євреї, і грузини. Билися під гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», а не під гаслом «Етнічно чиста Україна». І, до речі, толерантність до громадян будь-яких націй була й залишається притаманною львів’янам.

Далі. Принаймні бездоказовою виглядає теза Л. Млєчина: «Німці вступили в контакти з керівниками оунівців: і з крилом Андрія Мельника, і з крилом Степана Бандери. І ті й інші на цю співпрацю охоче пішли». І жодного документально підтвердженого свідчення! Зате фактом є загибель від куль, від тортур нацистів Олени Теліги, її чоловіка Михайла, чудового поета Олега Ольжича, десятків тисяч інших борців, як фактом є і те, що партизанський рух на Західній Україні, існування якого визнає й Леонід Млєчин, неабиякою мірою був продовженням — і породженням — попереднього збройного опору нацистам на цих землях. Це й було боротьбою на два фронти.

Ніяк не можна визнати обгрунтованим твердження Л. Млєчина про те, що «нечисленна німецька окупаційна адміністрація просто не змогла б функціонувати без допомоги добровольців-українців. Це була боротьба на боці фашистів, «виправдання «правдою боротьби за незалежну державу» не проходить». Хто були ці «українці-добровольці»? Якщо стверджується, що їх роль була настільки значною — чому говориться про це настільки нашвидку й коротко, без уточнень історичних матеріалів, часу й місця подій? Щоправда, Леонід Млєчин (дуже цікаво) називає міфом розповіді про те, що головнокомандувач УПА Роман Шухевич був нагороджений (мало не особисто фюрером) Залізним хрестом. А скільки електронних і друкованих ЗМІ з готовністю тиражувало цю брехню.

Потрібно зазначити, що раніше Леонід Млєчин здобував собі ім’я гучними публікаціями, підготовленими на основі архівів московських спецслужб (ясно, що до цих архівів допускають лише певних дослідників у певних ситуаціях). Але річ навіть не в цьому. Прекрасно розуміючи всю делікатність і складність трагедії, яка ним розбирається (Млєчин відверто зізнається: «У Львові я бачив пам’ятну дошку «Жертвам чотирьох окупацій: австрійської, польської, німецької та радянської. Нам (громадянам Росії. — І. С.) це читати дивно». Ось воно що! А чому «дивно» — пан Млєчин не задумався?) — наш журналіст, проте, і в знятому ним документальному фільмі про Бандеру, і в інтерв’ю «Российской газете» не зміг або не захотів подолати чорно-білий підхід, власне, радянський, з чітким поділом на «янголів» і «дияволів». І це при тому, що Млєчин, як професіонал високого класу, розуміє, що «довкола Бандери, ОУН і УПА виникло безліч міфів і легенд, які не відповідають дійсності». Розуміє — але повністю вивільнитися з-під влади цих міфів він не зміг.