«Людина, яка слухає класичну музику, змінюється в цей момент»

Останнім часом у нашій столиці концерти класичної музики проходять з аншлагами. А київська філармонічна публіка, незважаючи ні на що, кожного вечора прямує в Колонний зал ім. Лисенка, бо зберігає вірність музиці — у всі часи. Вона вміє завмирати від захоплення, плакати і посміхатися, аплодувати й викрикувати «Браво!». Вміє прощати випадкові промахи музикантів і співаків. Вона передає у спадщину кожному новому поколінню чудові риси — доброзичливу увагу, щиру любов до композиторів і її величності Музики, і здатність відрізнити, почути, зрозуміти теперішній час.

Що ж відбувається останнім часом? Практично щодня заповнена філармонічна зала, а біля входу запитують зайвий квиток. Неначе новонавернені парафіяни потяглися до вічних цінностей, збільшуючи кількість постійних відвідувачів храму муз? Пригадаємо походження слова «філармонія»: phileo (грец.) — люблю, harmonia — гармонію. Прагнення до гармонії як можливість протистояти хаосу... Гарна зміна.

У публіки є свої симпатії та кумири, свої улюблені виконавці. Серед них — Симфонічний оркестр Національної філармонії України. Визначивши своє творче кредо як «прагнення — наполегливість — натхнення», музиканти чесно втілюють його на сцені. Головний диригент оркестру Микола Дядюра — людина, яка, здається, знає все про привабливість музики, таємницю своєї професії та про київську публіку...

НАЙМАГІЧНІША ПРОФЕСІЯ

— Миколо Володимировичу, пам’ятайте той день, коли усвідомлено вирішили стати диригентом?

— Сталося це коли я займався в музичному училищі. Як тільки почав вивчати диригування, воно мене цілком захопило, і в якийсь момент зрозумів, що не можу жити без цієї професії. У консерваторії навчався в Романа Кофмана, і вважаю його своїм вчителем і до сьогодні. Це людина, яка, крім багатьох своїх талантів, має колосальне чуття педагога. У бесіді, здавалося б, нейтральній, зовсім не виховній, тобі подаються дуже важливі знання — професії, ремесла.

— І ось ви — випускник консерваторії, який стоїть на порозі життя. Через рік отримали приз Японської асоціації диригентів на Міжнародному конкурсі в Токіо, потім стажувалися в США в Сейджи Озави та Леонарда Бернстайна. А про що тоді мріяли?

— Я, звичайно, не уявляв, що очолюватиму в Києві, в місті, в якому народився і навчався, оркестр філармонії. У ті роки знайти роботу диригента здавалося майже безнадійною справою. Але мені пощастило — три роки пропрацював головним диригентом оркестру філармонії в Омську. Це був чудовий час: ніколи думати, чи той це оркестр, про який мріяв, потрібно відпрацьовувати ремесло, репертуар — хороша школа. А в Києві першою перемогою стало те, що я потрапив до Оперного театру. Потім поїхав до Сеула... Хто може це спрогнозувати? Життя саме вказувало дорогу.

— Слухачі часом сприймають диригента як чарівника, здатного керувати одночасно сотнею музичних інструментів. Прочиніть завісу й поділіться секретами вашої професії?

— Для диригентів це так само загадкова професія. У ній магії і підсвідомих речей набагато більше, ніж в інших, пов’язаних із музикою. Так, диригент повинен володіти прийомами, навичками, повинен безперервно вдосконалювати техніку. Але є в диригуванні речі важливіші — комплекс музичного обдарування, інтуїції та енергетики. Все це повинне разом поєднуватися, щоб ти міг не лише правильно вибудувати концертну програму, а ще й привабити так, щоб цього захоплення вистачило на всіх, включаючи публіку — тоді концерт удається.

Професія виконавця інша: людина володіє своїм інструментом, вона перебуває з ним у безпосередньому контакті. А в якому контакті знаходиться диригент? Якщо порівнювати оркестр з інструментом — диригент до нього не торкається, все відбувається на відстані. І тут у силу вступають абсолютно непоясненні відчуття і властивості людської душі, розумієте? Ти захоплюєш — без контакту, і оркестр грає, і ти граєш...

ХЛІБ НАСУЩНИЙ

— Ви виступаєте в багатьох країнах, знаєте, чим дихає світ симфонічної музики. Чи існує поняття «українська диригентська школа»? Відчуваєте себе її представником?

— Ми живемо в глобалізованому світі, і межі поняття школи стираються. Інтернаціональна мова музики зрозуміла всім народам, які розмовляють різними мовами. Тому в мене немає відчуття, що існує колосальна різниця в диригентських школах. Напевно, є різниця в освіті, різниця в традиціях. Але говорити, що ось це українська школа і якісь риси характерні лише для неї, зараз я б не став. Напевно, так було, коли навчався, бо замкненість грала свою роль. А яку школу ми ще бачили, крім своєї? Ми ж довгі десятиріччя нічого не бачили, були закриті для світу, і світ для нас був зачинений. Знайти в записі концерт оркестру Берлінської філармонії або Віденської здавалося неймовірним дивом, ми збиралися разом, слухали. Сьогодні все змінилося.

— Як іноземні слухачі сприймають українську класичну академічну музику? Знають про її існування?

— Говорити, що завтра ми почнемо виконувати за кордоном лише українську музику, і її відразу визнають, полюблять і зроблять з неї такий самий шлягер, як із музики Моцарта або Бетховена, було б наївно.

А інтерес до української музики є, і коли ми її граємо, бачимо реакцію частіше позитивну і дуже зацікавлену. У Франції виконували Бібіка і Станковича, реакція була чудова, преса дивно хороша. Виконували в Швейцарії Другу симфонію Ревуцького, це дуже зацікавило слухачів. Не знаю, наскільки ця музика їх зачепила, але слухали з колосальною увагою. Виконуватимемо, показуватимемо, слухач вибере те, що його в даний момент зачіпає. Час повинен узяти своє.

— А що сьогодні зачіпає слухача?

— Років 20—30 тому був вибух інтересу до так званого авангарду. Світ почав «вкушати» розвиток нових технологій, і це спонукало до написання музики, що відповідає мисленню. Композитори прагнули до раціональнішого твору — публіка цього вимагала. Сьогодні людям хочеться чогось людянішого — романтичної, поетичної музики. Можливо, мине час, і маятник гойднеться назад.

— Чим відрізняється ставлення до класичної музики в європейських країнах?

— Потреба в класичній музиці на Заході більша, ніж у нас. Це не просто інтерес меломанів, це ставлення до музики, як до чогось насущно необхідного. Ти зобов’язаний у цьому розбиратися, розуміти, якщо хочеш бути дійсно інтелігентною людиною, яка себе поважає. Особливе ставлення до програм, особливе ставлення до артистів — і держави, і людей, які приходять на концерти. Усвідомлення того, що музична культура визначає весь культурний рівень суспільства. На жаль, щодо цього ми дуже сильно відстаємо.

— Дуже хочеться вірити, що коли-небудь в Україні класична музика стане хлібом насущним. Але якісь зміни все ж відбуваються? Ви помітили, що останнім часом зала філармонії майже завжди заповнена?

— Гадаю, люди, які починають слухати класичну музику, вже не йдуть від неї — через причину просту і дуже важливу. Людина, яка слухає класичну музику, безсумнівно, змінюється в цей момент. У когось ці зміни зникають з останнім акордом або тримаються ще деякий час після концерту, можливо, кілька днів. Але головне те, що людина в момент сприйняття музики стає іншою.

Не можу забути таку історію. Одного разу ми виконували Моцарта, солірував Пауль Гульда і «на біс» він виконав джазову імпровізацію на цей концерт. А потім одна з журналісток заявила: «Від джазової імпровізації я в захопленні, а Моцарт мені не сподобався. Важкий твір — там же потрібно весь час думати». Її слова можуть викликати поблажливу усмішку, але це показовий випадок — музика примушувала її думати.

ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ АРТИСТА

— На недавньому концерті циклу «Симфонічна музика» ваш оркестр підніс слухачам подарунок — божественно красиві твори Берліоза. У симфонії «Гарольд в Італії» проникливо солірував ізраїльський альтист Аврі Левітан. Для багатьох слухачів це був вечір відкриттів. А чи відбуваються музичні відкриття в диригента, який переграв усіх на світі композиторів?

— «Фантастичну симфонію» Берліоза оркестр уже багато разів виконував. І знаєте, на репетиціях було таке відчуття, що все вперше, бо процес пізнання того або іншого твору — абсолютно нескінченний... Це найбільше й захоплює.

— З ім’ям Берліоза пов’язана ваша незвичайна і дуже почесна нагорода від французького уряду. Розкажіть про неї.

— Це було в рік 200-річчя композитора. Ми організували з оркестром великий фестиваль за підтримки французького посольства, на якому виконували всю музику Берліоза, багато творів уперше звучали в Україні. А у Франції на фестивалі Ля Шез-Дьє виконали його «Реквієм», після чого уряд Франції ухвалив рішення нагородити мене орденом Кавалера мистецтв та літератури Республіки Франція. Посол Філіп де Сюремен вручив мені у філармонії цей орден.

— Чи бере участь цього року філармонічний оркестр на музичному фестивалі в місті Ля Шез-Дьє?

— Так, у серпні виконуватимемо Симфонію № 8 Малера і «Реквієм» Верді разом із солістами Національної опери і капелою «Думка».

— За такого насиченого життя — постійні концерти та щорічні абонементи симфонічної музики у філармонії, участь в українських та закордонних фестивалях, гастрольні виступи, постановка вистав у Національній опері — залишається час для відпочинку?

— Відпочивати не виходить. Якщо ти не диригуєш, це не означає, що ти не працюєш. Коли диригент виходить на сцену — це результат, а основна робота відбувається постійно: ти повинен усе продумати, все розрахувати. Потім уже виносиш на оркестр, тому робота не припиняється...