Життя як дорога, дорога як життя

Близько 30 років — половину життя — байкер Freemen мчить назустріч вітру дорогами України на триколісному трайку. Навіть у свої 60 років норов чоловіка не змінився — його трайк і є його життям. Зібраний руками байкера, він дає господарю жити так, як той мріяв — бути ніби осторонь суспільства. Волелюбність не завадила чоловіку створити сім’ю: йому пощастило знайти жінку, яка в усьому розділяє його погляди. Августа молодша за нього на 25 років і, аби бути поряд, залишила посаду комерційного директора та квартиру в Києві. Родина виховує доньку — 11-літню Валерію, яка теж любить їздити із батьком на «Вовчику». Так по-сімейному називають трайк члени родини.

ГНІЗДЕЧКО

Незвичайне подружжя живе у сільській тиші одного із сіл Макарівського району, під Києвом. Це місце цілком задовольняє головну потребу байкерів — бути подалі від суєти, від тих, кого вони поміж собою називають «цивілами». За високою дерев’яною огорожею — три ділянки, кожна соток по десять. На одній з них зведені стіни майбутнього будинку, навпроти — білобока сільська хата із сучасними прибудовами над озером. Нас зустрічає дворняжка Джуля, радісно махаючи хвостом. Гостинно приймають нас Сергій Фрімен (прізвисько Freemen — «вільний чоловік») із Августою. Посеред двору — мангал, поруч — довгий стіл, словом, всі зручності для веселих компаній.

— Пригощаємо шашликами — і не смійте відмовлять. Ви приїхали на гостину не до звіра, а до байкера, — сміється Сергій, дістаючи пляшки пива і виставляючи їх на стіл. Дійсно, не на словах ці люди славляться своєю гостинністю. — Ця територія мого племінника, також байкера, він молодий, у нього ще є бажання будуватися. А як на мене, для життя б вистачило і каравану (будиночка на колесах для подорожей. — Авт.).

На підтвердження своїх слів він відмикає двері каравану, що стоїть у дворі біля мангала. Августа на ті слова тільки посміхається, пропонує нам чай, запрошує в дім. У будинку деякі кімнати на ремонті, проте скрізь відчувається дбайлива рука жінки — тут чисто і затишно. Особливе враження, як для села, справляє ванна кімната із просторим джакузі. Традиційна для кожної кімнати прикраса будинку — фото чи постери із зображенням байкерів, а особливий плакат поміщено над ліжком у спальні — портрет у профіль самого Freemena в його повній екіпіровці: шкіряній бандані й окулярах.

Тим часом Сергій одягає свою шкірянку, згідно з уставом, із написом свого імені «Freemen». Його обличчя вмить світлішає, і він із посмішкою заходився, як біля дитини, коло свого «Вовка» — шикарного чорного трьохколісного трайка зі шкіряними сидіннями. На фоні сільського пейзажу, дерев’яної веранди і доброго десятка вуликів це чудо техніки виглядає справжнім чудом.

— Ви і мед качаєте? — дивуємося.

— Доводиться, — сміється байкер, проте його увага вже цілком належить трьохколісному «товаришеві». Трайк — творіння рук байкера, чотири роки тому Freemen зібрав його власноруч, взявши за основу Фольксваген-транспортер Т2. А от перший свій трайк Сергій зібрав ще в 90-х роках із вітчизняного автомобіля «Запорожця», назвавши витвір «Коброю».

ПРИНЦИПИ

Із 15 років Сергій вдома не живе. Він поїхав із Києва до Дніпропетровська навчатися в технікумі на електрика. Активний рух любив завжди, займався греблею. Вісім років після технікуму працював на Північному полюсі як звукооператор із музичною групою, далі — електромонтажником. А потім дорога захопила все його життя. Донині в нього немає особистого житла. На питання, з чого живуть байкери, Сергій тільки посміхається.

— Хто ж вам правду скаже? Я — пенсіонер, але пенсію ще й разу не отримував.

Сергій Фрімен є членом Національної асоціації мотоциклістів України. Її створили мотоциклісти і байкери як своєрідну профспілку. Одна з програм «Motohelp», яка діє в Україні, — це допомога мотоциклістам, які постраждали в дорожніх аваріях чи мають проблеми із законом. Зазвичай ніхто краще, аніж байкер, не зрозуміє автомобіліста, який потребує допомоги в дорозі, а тому вважають своїм обов’язком допомогти водію. Адже кожен байкер зі «стажем» знає, що таке аварія. Freemen теж лежав протягом місяця на витяжці, а потім ще протягом місяця навчався заново ходити.

— Свого першого трьохколісного мотоцикла «Кобру» я вмудрився поставити на два колеса і не вписався в поворот. Сам винен. Знаєте, в байкера настає хвилина, коли він вважає, що їздить краще за всіх, і тоді втрачається уважність. Особливо це стосується молоді. А як наслідок приходять раптові трагічні звістки — не стало людини. Якось ввечері дзвінок, дивлюся: Льоха Субаро, беру трубку. Із слухавки невідомий голос: «Тут ваш товариш лежить у кюветі!», я говорю: «Поклади телефон йому в кишеню, відіспиться і поїде далі». У відповідь: «Та ні, він вже більше нікуди не поїде».

Серед українських байкерів є особливі мандрівники, які об’їздили весь світ і знають життя доріг із досвіду. Один із них — Юрій Попович, на прізвисько Магістр, який на честь загиблих байкерів за власні кошти встановив під Білою Церквою пам’ятник — мотоцикл, який здіймається в небеса на високому п’єдесталі.

СВОБОДА

— Байкери — це братство, яке об’єднано на загостреному відчутті свободи, тобто на вільному праві вибору: куди, з ким і як тобі їхати, — каже Freemen. — Мені здається, що у чистому своєму прояві вони скоро відійдуть, як динозаври. Все менше людей, які можуть собі дозволити жити вільно. Справжній байкер шукає життя без обмежень, він, наприклад, обирає траси подалі від міст, від поліцейських радарів, які обмежують свободу пересування. Коли до нас приїжджають німці, вони просто не можуть звикнути до нашої свободи — починаючи від вільної готівкової, а не пластикової, оплати, і закінчуючи вільним розведенням вогнищ у лісах...

Незважаючи на те, що ця субкультура виникла і утвердилася в Сполучених штатах в 50-роках минулого століття, в Україні, на думку Freemena, сформувався свій особливий вид байкерів — слов’янський.

— Українські байкери відрізняються від інших своєю добротою і братерством, до яких варто додати і щедрість — традицію застілля і масових гулянь, — каже Freemen. — Взагалі в нас питання про те, ким працюєш і скільки заробляєш, — вважається непристойним. Цінна сама людина, а не її статус. А ще — кожен знає вагу слова. «Сказав — зробив» — неписане правило. По-іншому — розмова коротка — будуть бити.

Як відомо, в кожного із цієї спільноти є своє прізвисько, це теж своєрідний протест проти соціуму. Прізвиська даються за найбільш яскраві ознаки чи риси байкерів

— У нас є товариш — Троль, його так прозвали не через його жахливу зовнішність, а тому що він водить тролейбуси і любить вдаватися до витівок. Якось поспішав на побачення. Відчепив роги тролейбуса з одної гілки, з’їхав із гори на інший бік міста, приєднався до дротів іншої гілки і встиг прибути на місце зустрічі вчасно. Словом — істинний байкер, — розповідає Freemen.

Із настанням весни всі байкери готуються в дорогу. Наші герої вже визначили свій маршрут на цей рік — поїдуть на відкриття сезону до Києва, зльоти «Тарасова гора» в Каневі Черкаської області та Одесі, далі будуть визначатися за бажанням. У дальню дорогу Freemen і Августа виїжджають вдвох, доньку поки що не ризикують брати із собою.

У «ТІНІ»

Захоплення мотоциклами і весь спосіб життя байкера, як правило, із жінками нічого спільного не має.

— Дівчина на мотоциклі для байкера — це як прихована неполадка в мотоциклі, ти знаєш, що вона колись проявить себе, але коли саме — невідомо. Не так давно з’явилися мотоцикли «Егоїст» — тільки з одним сидінням, щоб не було спокуси возити із собою проблему, — каже Freemen.

Жінці, котра любить зручності в дорозі, біля байкера робити нічого. Вимагати від нього ночувати в готелі чи їхати потягом в іншу країну — все одно, що заявити йому про розрив стосунків. Не вимагати одне від одного нічого, окрім почуття кохання і відданості, — от основа сімей, котрих об’єднує пристрасть до дорожнього життя.

— Якщо у людей вистачає терпіння не вимагати від улюбленого кота чи собаки нічого у відповідь на свою любов, то чому ж до жінки мають бути постійні претензії, — дивується байкер. — Готуй сам, якщо жінка не вміє готувати. Я от, наприклад, за п’ять років сумісного життя обіцяю приготувати смажену картоплю, дружина вірить, що я її таки приготую. Але каву готую кожного ранку.

За уставом байкарів, жінка право голосу на зібраннях не має. Вона повинна тішитися вже тим, що її взяли із собою в дорогу.

— Жінка байкера повинна вміти тихо грітися у промінні слави чоловіка. Якщо ти хочеш їздити з чоловіком на зльоти — сиди тихо і не створюй зайвих проблем, — розповідає про правила цього боку родинного життя Августа. — Потрібно викрутку подати — подам, потрібно ключ — будь ласка, допомогти у ремонті — не питання. Неприпустимо, щоб жінка при всіх висловлювала свою думку чи, ще гірше, — починала командувати... А взагалі жінка повинна сидіти дома, дбати про чоловіка і дітей, варити борщі, прибирати будинок — це моє глибоке переконання!

Сергій і Августа обвінчалися у місцевій церкві, щоправда, жінка мріє ще і про справжнє байкерське весілля в білому шкіряному костюмі. Питання вірності у цієї пари — одне з найбільш принципових. Подружжя звикло довіряти одне одному, адже головне правило на зльотах — не чіпати ані мотоцикла, ані жінки іншого байкера.

Залишаючи подвір’я щасливої родини, зловила себе на думці, що секрет щастя цієї сім’ї, певно, і полягає у таланті дозволити собі бути вільним самому і при цьому не обтяжувати свободу коханої людини. У багатьох людей ставлення до байкерів неоднозначне — одні ними захоплюються, інші іноді навіть побоюються, проте після зустрічі з цією родиною з’явилося відчуття, що ми стали багатшими на добрих, своєрідних і надійних друзів.