Iсторія крізь лінзу фотокамери

Перші два авторські фотоальбоми Олександра Клименка (до речі, постійного учасника та призера Фотоконкурсу «Дня») присвячені темам не менш, сказати б, глобальним: «Україна. 10 років поступу» та «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття». Нова велика і, мабуть, по-своєму велична (завдяки порушеним питанням війни та миру) книга «Крізь вогонь і сльози» містить понад 300 фотосторінок. Вона вийшла друком у видавництві «Прес-кіт» за програмою Держкомтелерадіо «Українська книга».

Олександрові Клименку протягом 14 років доводилося супроводжувати українських миротворців у місіях як європейських, так і на Африканському континенті. «Уперше я побував у місцях, де стріляли, в квітні 1992 року. Це було Придністров’я, місто Дубосари... Сьогодні мені здається, що я тоді не зовсім розумів, куди їду... У 1994 році я побував у Сараєві — то були зовсім інші враження. Це вже аж ніяк не було схоже на забавки», — згадує автор.

Альбом «Крізь вогонь і сльози» — своєрідна риска під низкою кривавих подій — розповідає про «гарячі точки» світу кінця XX —початку XXІ сторіччя, про те, що серед блакитних шоломів ООН, які ці «пекучі» регіони намагалися вистудити, були й українські миротворці. Югославія, Сьєрра-Леоне, Ліван, Кувейт, Ліберія...

Олександр стверджує, що страждання людей у воєнних та етнічних конфліктах усюди однакові — чи то в Африці, чи на Балканах. І ми йому віримо. Стара як світ і як людська порода тема війни в кожному із цих регіонів жахає по-своєму, але, зрештою, всюди вона має однакове обличчя — «розбомблені будинки, голодні й змучені біженці, кров і сльози, злоба й ненависть, безмежні цвинтарі».

Утім, як і кожен, хто наважується в будь-якій формі досліджувати глобальне протистояння війни та миру, Олександр Клименко, демонструючи страшне обличчя війни, пропонує нам не зазирнути у великі очі жаху, а передусім замислитися. «Ця книга про нашу планету, про те, яка вона насправді маленька. Адже неможливо сховатися в Європі від війни в Африці», — каже автор у передмові до альбому. А ще таке: «Смак материнського молока однаковий і у селі Костичани Чернівецької області України, і в містечку Лунгі поблизу Фрітауна в Сьєрра-Леоне». До речі, щось подібне транслює й виставка «World Press Photo», що триває в галереї «Лавра». Над чимось подібним людство, здається, розмірковує протягом усієї своєї історії.

«День» привітав Олександра КЛИМЕНКА з виданням третього авторського фотоальбому і, користуючись нагодою, розпитав його про нове видання, а також про дилеми, що постають перед людиною з камерою в умовах не миру.

— Очевидно, фотографій протягом 14 років у вас назбиралося значно більше за ту кількість, яку ви вмістили в альбомі. Як відбувалася селекція?

— Селекція була найскладнішим процесом у підготовці альбому. Майже кожне відрядження протягом 14 років було особливим, бо, могло бути, як кажуть військові, «крайнім», тобто останнім. Тому щоразу я намагався зняти якнайбільше і сповна використати відведений для цього час. Альбому я присвятив цілий рік. Спершу сам відібрав роботи, а потім підключив фотографа Артура Бондара. Адже особисто мені кожна фотографія дорога, пов’язана зі спогадами, емоціями. А сторонній професіонал дивиться на неї тільки як на фото.

— Хоча це, мабуть, не зовсім коректне запитання, але який знімок для вас найдорожчий? Зізнаюся, що мене найбільш зворушили фото з нашими військовими в церкві перед відльотом до Сараєва (до речі, у передмові до альбому Олександр Клименко згадує цей епізод так: «У Миколаєві напередодні вильоту до Сараєва в лютому 1994 року солдати пішли до церкви. Ті, хто був нехрещений, — прийняли хрещення. Адже люди йшли на війну. Вони молилися про захист. Ще п’ять хвилин тому по дорозі до храму командири кричали, командували, і раптом таке перетворення — світ завмер...». — Прим. «Дня»)

— Бо ці фото ілюструють спілкування з Богом перед обличчям смерті. Ця зйомка була, скажімо так, неочікуваною. Я пам’ятаю той емоційний і духовний стан. Незручно було навіть клацати фотоапаратом серед тієї тиші та святості. А вже наступного дня о 4-й ранку ми вилетіли до Сараєва.

Особливо гостро я відчув та пережив Югославію, але ще гостріше — Сьєрра-Леоне. Уявіть. Сьогодні я в Африці. Спека. 45 градусів. Ми спимо в наметах без кондиціонерів. Навколо — болячки, малярія, люди, що живуть в нелюдських умовах. Раптом ніч — і я вже в Києві. А тут — березень, прохолода, люди спокійні, зовсім інакша картинка. Зовсім інше життя. Є така українська мудрість: хто знав біду, той сало їсть без хліба... А якщо серйозно, то, звичайно ж, після такого досвіду переоцінюєш дійсність, у якій живеш.

— До речі, стосовно незручностей. Серед фотожурналістів часом обговорюється тема: на війні фотожурналіст повинен передусім знімати чи за можливості допомагати людям?

— Я не військовий фотограф. Працюю в газеті «Голос України». Мені доводиться знімати багато чого. Хоча так трапилося, що я знімаю в тому числі військових, бо я хотів цього і таким чином зробив одну з головних справ свого життя. Дилема, про яку ви кажете, — це глибоке філософське питання. Хоча, звичайно, коли перед тобою вбивають людину, а ти можеш цьому зарадити, звичайно, так вчинить кожен фотограф. Фотографи — такі самі люди, як і решта.

Але ось декілька епізодів для роздумів.

У мене є улюблений письменник Артур-Перес Реверте. У нього є два твори про військових журналістів: «Баталіст» і «Територія команчів». У першому романі змальований узагальнений образ військового фотографа. В одному з епізодів книги герой говорить: якщо військовий фотограф починає співчувати людям, то він закінчується як фотограф. Час кидати фотоапарат і йти у ЮНІСЕФ.

І ще один випадок. Коли в Києві відкривали відреставрований пам’ятник Леніну, знайшлися ті, хто наважився кинути у «вождя» фарбу. Один із них втік, а іншого молодики-комуністи наздогнали і почали бити ногами. Цю сцену знімали з десяток операторів і стільки ж фотографів. Усі знімали, й ніхто не став на захист битого. Тільки один журналіст — без камери — заступився за нього.

— Ви не мусити їздити у всі ті небезпечні відрядження, але щоразу знову їдете. Мабуть, певною мірою ви сприймаєте такі поїздки як свою місію?

— Усе знано простіше. Це для мене просто цікаво. Якщо фотографу дадуть на вибір кілька завдань, серед яких буде, наприклад, політ до Африки і відрядження у область на збір буряку, то кожен фотограф, я певен, обере перший варіант. Ідеться про хороших фотографів, бо є й ті, хто обере зйомку тусовки в ресторані...

— А що ви знімаєте для душі?

— Я — професійний фотожурналіст. Я все знімаю для душі. Хоча квіти та комах не знімаю. Утім, дуже люблю Карпати. У мене навіть була виставка «Дикий, дикий Захід» (див. «День» №192 від 24 жовтня 2008 р.), де поєднані Африка та Карпати, бо зрештою люди скрізь однакові.

ДОВІДКА «Дня»

Олександр Клименко народився 1960 року в селі Високе Борзнянського району Чернігівської області. Після строкової служби в армії в 1986 році закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у газеті «Сільські вісті». З 1991 року й донині — фоторепортер газети «Голос України». Співпрацював із газетами Der Spiegel та El Pais.

«Мені 49 років. Із них 25 я працюю в газеті, професійно займаюся фотожурналістикою, викладаю в університеті, маю три авторських альбоми — пише Олександр. — Та я гадаю, що головні мої знімки й книги ще попереду...»