Виставка досягнень людського співжиття
Художник Володимир Давиденко, виходець із Києва, який мешкає нині у Нью-Йорку, — справжній поет міста Великого Яблука. Саме з інтерв’ю з Володимиром про Нью-Йорк (див. «День» від 13 липня 2007 р.) почалася рубрика «Міста і місця». Сьогодні ми публікуємо нову бесіду — про одне з міст, що склали великий Нью-Йорк, — Бруклін.
— Коли ти опинився тут?
— Я осів у Брукліні 1991 року після кількох місяців поневірянь Східним узбережжям; потім я провів півроку у Бронксі, але повернувся.
— Яким було перше враження?
— Вперше я потрапив до Брукліна на третій день перебування у Новому Йорку (я зупинився у Квінсі) — мене привезли на Брайтонський пляж (Брайтон-біч). Перші імпресії: запах — океан, колір — брунатний, смак — похмілля, звук — гуркіт «надземки». Відданий на кілька годин самому собі, я відвідав Акваріум. Це було хорошою ідеєю, бо можна було притулитися розжареним похмільним чолом до холодного скла, через яке за мною спостерігали дивовижні риби.
— У якій частині міста ти мешкаєш зараз?
— У Брукліні я змінив чотири райони, та, зрештою, змусити себе покинути помешкання на затоці Овечої голови (Шипсхед-Бей) не зміг: це цілковито унікальний простір, що складається з океану та незліченних об’єктів, що плавають у ньому (катерів, птахів, морських мешканців, включаючи доісторичних мечохвостів), неперпендикулярних вуличних перетинів і характерної мальовничості пейзажів.
— До речі, що таке взагалі Бруклін: місто, один із районів Нью-Йорка, щось інше?
— Бруклін — це місто, яке складається з шести міст різного розміру. До Грандіозного Об’єднання 1898 року Бруклін був третім найбільшим містом США. Ставши містом-районом (місцевою мовою — «боро»), Бруклін є найбільш населеним із районів Великого Міста. За площею Бруклін поступається лише Квінсу, своєму сусідові по Довгому острову (Лонг-Айленду).
— Які основні місько-районні пам’ятки? Як вони вписані у ландшафт?
— Найголовніша з пам’яток — океан. Також багато вцілілих заповідних районів, практично не зачеплених із ХІХ сторіччя забудовниками. Щодо ландшафту, то половина Брукліна (ближча до Манхеттена) — пагорби й височини, половина — рівнини. А частини океанського тіла створюють особливі перспективи. Взагалі наявність океану додає Брукліну романтичного флеру й особливої кольорової гамми. Але це там, де його видно. А в тих місцях, де його не видно, його присутність усе одно відчувається кліматично.
— Поговорімо про ці місця. Які з них ти вважаєш найкращими?
— Мій улюблений маршрут — велосипедний шлях через увесь Бруклін від мого дому на затоці Овечої голови до майстерні на Червоному мисі (Ред-Хуку). Я проїжджаю повз стару (доголівудських часів) кіностудію «Вітограф» із трубою-обеліском, що повільно руйнується посеред Гущавини Лісу (Мідвуда), потім — кілька кварталів вікторіанських будинків: деякі з них не поступаються маєткам новоорлеанського Американського району. Потім, аби зрізати підйом на гору, я перетинаю Перспективний парк (Проспект-парк), проїжджаю повз два водограї, старий квакерський цвинтар, Одюбонівський павільйон на зарослому ряскою ставку з білими чаплями, повз Галявину барабанщиків, які поширюють ритми різноманітних етнічних перкусій. Потім короткий відпочинок в обсадженому каштанами круглому скверику на вершині гори — й униз, практично не торкаючись педалей, повз фортецю часів Громадянської, повз старовинні будинки з садками — до індустріального заповідника Говануса. А там — підйомним мостом через річку імені індіанця Говане, під потворною 100-річною Калверівською залізницею, під зеленою швидкісною дорогою, що нагадує футуристичні фільми минулого, бруківкою повз велетенський покинутий елеватор, мальовничі склади й фабрики ХІХ сторіччя — до старих трамваїв на березі Верхньої затоки. Там — чашка кави й захід сонця під музику в навушниках. Або без навушників — під передзвін бакенів: «дзень-дзень». Статуя Свободи протягує запальничку, за затокою повільно спалахують башти Манхеттена, порт у Новому Джерсі (Нью-Джерсі), гора острова Штатів (Статен-Айленд) і кораблі на рейді.
— Все-таки найяскравіші враження вицвітають із часом. Що ж у Брукліні подобається тобі досі?
— Подобається все вище перераховане і близькість до Нового Йорку.
— До речі, про сусіда...
— Місто-район Манхеттен відрізняється від Брукліна своєю насиченістю і глобальною значущістю.
— І як у вас ставляться до такого помітного сусідства?
— Одні нажахані, інші у захваті. Багато хто там працює.
— Вочевидь, є відчуття відокремленості від решти Нью-Йорка?
— У деяких районах радше є відчуття перебування в іншій країні: бруклінське Китай-місто (Чайна-таун), російськомовний Брайтонський пляж, креольсько-карибський Східний Рівнинний ліс (Іст-Флетбуш), хасидський Міський Парк (Боро-парк).
— Цікаво, адже першими на цю землю ступили індіанці, після них — голландці, проте і від перших, і від других нічого не лишилося, крім назв: запанували англосакси...
— Дуже помітні ще й італійська, латиноамериканські, африканські, китайські, індійська, іудейська, арабські, слов’янські, карибсько-багамська, турецька культури. А місцева індіанська культура похована в англізованих назвах.
— А чи є місця у Брукліні, відокремлені від решти Брукліна?
— Є покинуті поселення, на зразок Пляжу Герітсона (Герітсон-біч), або закриті громади, на кшталт Морських воріт (Сі-Гейт), де присутність міста піддається серйозним сумнівам.
— Виходячи з попереднього питання: хто-небудь жалкує про втрату незалежності 1898 року?
— Старожили й романтики містечка нарікають на втрату незалежності, однак більшість, по-моєму, цілком комфортно вживається у конгломераті.
— А чи всі бруклінці ідентифікують себе як ньюйоркці?
— Це, звичайно, характерно для космополітичної молоді й освічених бруклінців.
— Чи є у бруклінських власна гордість? У чому вона?
— Бруклінці часом нагадують мені киян часів Радянського Союзу, які комфортно змирилися з тим, що вони не перша столиця, але й далеко не остання.
— Зробімо питання гордості більш персоніфікованим. Кого зі своїх знаменитих уродженців у Брукліні шанували найбільше?
— Джорджа Ѓершвіна, певна річ, а також Аарона Копленда, Джозефа Гелера, Барбру Стрейзанд, Лу Ріда, цілу плеяду єврейських коміків: Вуді Аллена, Мела Брукса, Лері Девіда, Джері Сайнфілда, Джекі Ѓлізона; хтось шанував Майкла Джордана, Тупака Шакура й Еді Мерфі, а хтось — Аль Капоне або матір Черчілля Джені Джером (я живу на вулиці імені Джерома — діда Черчилля).
— А, по-твоєму, яке досягнення тут найбільше?
— Головне досягнення «Плавильного казана» — відсутність національної та релігійної домінанти, що дозволяє вирощувати інтернаціоналізм відповідно до загальногуманних потреб, а не на догоду гаслам. Ця відсутність прописних догм викликає природну агресію, що виголошується з дзвіниць і мінаретів недоброзичливців і заздрісників, ім’я яким легіон (тут хотілося б пригадати дітей, які з особливою насолодою руйнують побудований кимсь піщаний замок).
— Які найбільш живучі та популярні міфи про Бруклін тобі відомі?
— Головний міф, що формує багаторічний образ Брукліна, — його провінційність. Етнічні соти Брукліна містять в’язку патину традицій, що заледве відпускає на волю.
— При цьому Бруклін, з усією очевидністю, є містом приїжджих.
— Це всесвітня столиця імміграції.
— Виходить, такого явища, як типовий бруклінець, немає?
— Це складне питання, бо зачіпає таємниці карассів. Слід враховувати різноманіття етнічного складу бруклінців, третина якого має афро-американске коріння, трохи більше третини — білі (більшість — італійського походження, за ними — слов’яни, за слов’янами — ірландці), п’ята частина — латиноамериканці. Всі ці етноси генерують свої моделі поведінки. Але є, звісно ж, і міжрасові типи. Наприклад, суб’єкт з жуйкою в роті, зі звисаючими штаньми, в кепці козирком назад, музику з його навушників чутно навіть крізь гуркіт «підземки» (звисаючі штани вимагають спеціального способу пересування — хода на кшталт «гнучкий чувак»). Є міжрасовий тип «солідол» із цепурою на шиї, у куртці «Версачі» або костюмі «Армані», рука в кишені, фізіономія на зразок «не зрозумів?»; є непомітний мишачо-сірий одяг, книжка під пахвою, вкрадлива посмішка й уміння блискавично вихоплювати зайві квитки у театрах; є хіпстери, пролетарі, піжони й інші міські персонажі як глобалістичного штибу, так і яскраво-етнічного.
— Чи існує специфічно бруклінська самосвідомість?
— Чимало бруклінців навіть не здогадуються, що живуть на острові. Бруклін — це місто селищ/містечок/стоянок. Серед його мешканців, звичайно, багацько тих, хто хоч і розглядає Бруклін як спальний район, але не розділяє простір ментальними кордонами. Є і немало таких, хто виїжджає за його межі лише у виняткових оказіях і визначає Бруклін єдино доступними еталонами, на кшталт «робота-дім», «лікар-гастроном-дім» або «їздила-я-якось-до-Вільямсбурга».
— Кожному мегаполісу притаманна власна субкультура. Чи можна говорити про специфічно бруклінську культуру?
— Сучасна бруклінська субкультура виробляє низку цікавих явищ у музиці (TV on the Radio, MGMT, Vampire Weekend, Animal Collective, Dirty Projectors, Au Revoir Simone) та вуличному мистецтві (Swoon, Elbow-Toe). Це всього кілька прикладів із того, що мене захоплює. Наскільки ці явища специфічно бруклінські, судити важко, проте вони тут, безумовно, доречні.
— Бруклін є революційним, космополітичним, консервативним?
— Найточніше було б охарактеризувати його всіма запропонованими епітетами одночасно.
— Що і як ти б тут змінив, коли б була твоя воля?
— Я б нічого не міняв. Зберіг би багато що.
— Чи є у світі місця, схожі на Бруклін?
— Зовні на нього схожі деякі міста Америки, є риси схожості і з Європою. Низка бруклінських місць виразно нагадують Київ, наприклад. Але бруклінський дух чистилища-розподільника-між-глобалізмом-і-традиціями-національної-ідентичності відрізняється особливою драматичністю.
— Яка пора року тут найкраща?
— Осінь. Вона додає будь-якому місту особливої мальовничості. А втім, Бруклін гарний і навесні — квітучий і запашний.
— Чи траплялася з тобою тут особлива, специфічно бруклінська пригода?
— Визнаючи свою нездарність у створенні стереотипів, утім, спробую охарактеризувати Бруклін за допомогою однієї з моїх велосипедних подорожей. До речі, Джозеф Гелер (відомий прозаїк, автор культового роману «Виверт-22». — ДД.), будучи кур’єром на «Вестерн Юніон», досліджував Бруклін за допомогою велосипедних поїздок.
Я давно збирався перетнути Бруклін його найдовшою вулицею — Бедфордською авеню. Моїм попутником був мій друг — фотограф Антон Трофимов (також киянин). Бедфордська авеню проходить від затоки Овечої голови (Шипсхед-Бей) до протоки Східна річка (Іст-Рівер). Подорож полегшена наявністю велосипедної доріжки, яка, щоправда, закінчується на півдорозі — на площі Гранта. Спочатку ми рухалися доглянутим передмістям, населеним здебільшого італійськими та російськомовними бруклінцями (з неабияким вкрапленням азіатських домовласників — від турків до корейців). Доїхавши до Королівської битого шляху (Кінгс-Хайвей), заселеного неортодоксальними євреями, ми звернули на старий голландський цвинтар у Рівнинах (Флетлендс). Голландський цвинтар нині оточений афро-американською громадою. Була неділя, і громада займалася щотижневими ритуалами — з численних церков і табернаклів лунали релігійні заклики та співи. Ми з’їли по гаїтянському пиріжку, порівняно з якими київські «тошнотики» — шедеври дієтичного харчування, й поїхали далі. З молитовних будинків почали виходити ошатні афро-американські сім’ї — видовище справді барокове. У цьому оточенні ми дісталися до іншого голландського цвинтаря у старовинному Рівнинному Лісі (Флетбуші) — колишній столиці Королівського округу, що вміщає, власне, весь Бруклін. Тут нас накрила злива. Ми знайшли сумнівний притулок під плакучою вербою посеред голландських поховань. У якусь мить подальше просування на захід піддалося серйозним сумнівам. Але перемогла невгамовна жага до пригод. Я придбав куртку-дощовик у одежній крамничці навпроти старовинної церкви й, одягнений за флетбушською модою, був готовий до подальших мандрів. Ми покотилися повз столітні прибуткові будинки, що мають горді англійські імена («Кембрідж», «Віндзор», «Вінтроп» тощо) впереміш із єврейськими («Двір Сари»), повз потужну фортецю арсеналу Національної гвардії на Воронячому пагорбі (Кроу-Гілі, облагородженому торговцями нерухомості до Коронних висот — Краун-Гайтс), повз горезвісне перехрестя під назвою Бедфорд Корнерс — легендарний розсадник афро-американської злочинності, й незабаром потрапили до царства ортодоксальних іудеїв. Тут ми відчули себе не лише іноземцями, а й мандрівниками у часі. Так ми дісталися до Вільямсбурга. Нашу увагу привернула дивна хатина навпроти Талмудичної академії. Халупа дивом не розвалилася до нашого приїзду. Гадаючи, чи станемо ми свідками її падіння, ми зазирнули всередину. Халупа виявилася етнічною годівницею. «Что хатити?» — запитав нас практично російською бухарський єврей за стійкою. Ми зробили замовлення, бухарець дав команду своїм латиноамериканським помічникам, і нам видали кошерну їжу, про якість якої я мовчатиму. Доки ми харчувалися в оточенні симпатичних рудих діточок і мовчазних чоловіків у чорних широкополих капелюхах, хатина не впала. Вулицею гуляли багатодітні сім’ї, діти чомусь несли червоні кульки. Кошерно попоївши, ми рушили далі. Ортодоксальний Вільямсбург змінився польським Зеленим мисом (Грінпойнтом). У вікнах курили польські чоловіки з оголеними торсами. Невдовзі старовинне міське житло стрічкової забудови поступилося місцем індустріальним декораціям. Вулиці наповнилися молоддю богемної зовнішності. У просвітах між будинками замаячіли башти Манхеттена. Тут Бедфордська авеню вперлася в Метрополітенівську — наша подорож досягла мети. Ми доїхали до Східної річки, подивилися на башти й вирушили у зворотний шлях. Якщо чесно, я досі переварюю враження тієї подорожі, не кажучи вже про сотні необроблених фотографій.
— Виходячи з усього описаного, з чим або з ким ти порівняв би Бруклін?
— Бруклін — це всесвітня виставка досягнень людського співжиття.
