Честь за прапором
Наші дівчата не влучили в ціль. Наш літаючий лижник трохи пізніше відштовхнувся від стола, не дотягнув навіть до 90-метрової позначки і в результаті відкотився за межі третьої десятки. Але особливо прикрий провал нашого саночника. Він нечисто пройшов другий віраж і в результаті втратив три сотих секунди. Це коштувало нашій команді бронзової медалі, на яку ми мали всі підстави розраховувати. Біда.
Так розпочалася для російської збірної чергова всесвітня панама, до якої розгалужене кримінальне угрупування вже вкотре втягує добру половину людства. Багато тисяч шарлатанів і нероб правлять тризну на кістках національних бюджетів. Посеред спотворених болем осіб і бездиханних скручених тіл з’являється найдорожча реклама, розрахована на найбільш захоплених недоумків планети. Фірми платять за таку рекламу скажені гроші, телекомпанії заражають сказом сотні мільйонів. Дряпаючись один на одного, десятки журналістів продираються з мікрофонами до молодої людини, яка пронеслася на лижах, санках або ковзанах на соту частинку секунди швидше за іншу молоду людину. Невловимий відрізок часу, протягом якого ми з вами не завжди встигаємо моргнути, відділяє великі гроші і оглушливу славу від безвісності, безгрішшя, а нерідко й ганьби.
Все це настільки безглуздо і безумно, що для пояснення цієї гігантської безглуздості були винайдені спеціальні терміни. Без них і поза ними пояснити існування сучасних олімпіад абсолютно неможливо. Це такі пишні й пустотілі словосполучення, як «реалізація всіх можливостей людського організму», «змагання передових спортивних методик», «показник соціального розвитку». Але лідирують за тонусом шарлатанства два жупели: «честь прапора» і «спорт найвищих досягнень».
Вийшло так, що я двічі писав для «Известий» про Олімпійські ігри — в 1988 році з Сеула і в 1996 — з Атланти. З Атлантою все зрозуміло: я був тоді власним кореспондентом в Америці. Але мій Сеул став підсумком давнього конфлікту всередині редакції. Напевно, якусь роль зіграли мій англійський, досвід репортажів із різних місць, декілька скромних спортивних розрядів у далекій юності, а також те, що жодної особистої участі в редакційній сварці я не брав. Так чи інакше, але моє знайомство з олімпійським залаштунковим життям почалося з глибокого подиву.
Сеульська Олімпіада була шалено щедрою. Південна Корея виходила в широкий світ на чолі зграї молодих азіатських тигрів. Гостинність переповнювала чаші. Ми, журналісти, жили в окремих кімнатах трикімнатних квартир зі всіма зручностями, включаючи телевізори і кондиціонери. Сніданки для нас були безкоштовними і вранці, під покровом величезних тентів, на нас чекали, на вибір і вдосталь, по триста європейських блюд і по триста блюд східних, переважно корейської національної кухні. Передбачливі поляки та румуни, тоді ще брати по соцтабору, набирали дармової їжі в панами й кишені на весь довгий день, і ніхто з персоналу їх не зупиняв.
Не спортивний журналіст за основним профілем, я старався з усіх сил. Завів знайомство з волонтерами-студентами в охороні Олімпійського містечка, і мене пропускали туди частіше, ніж належало. Я звик думати, що Олімпіада — це щось таке, що влаштовують заради спортсменів. Але вони жили явно гірше за журналістів. Їх розселяли по чотири особи (інколи й по шість) у такій самій кімнаті, як у нас на одного. Їхня їжа теж була смачною та щедрою — але у нас все ж більш різноманітною. В їхніх кімнатах не було кондиціонерів, а телевізори — лише в холі. А головне, перебування цих хлопців і дівчат до виступів на Іграх було у досить суворих умовах, а після виступів багато хто з них відразу ж вирушав додому. Так сталося з нашими велосипедистами-шосейниками. Вони покотили першого дня і мали привезти «золото». Так запланували в Спорткомітеті. Але хлопці залишилися без медалей. Не вийшло. Я бачив, як вони за фінішем валилися без сил. Багато хто від перенапруження блював жовтим слизом. Їх вивертало під жахливий мат тренерів і функціонерів. Після «ганебної гонки» всіх хлопців відразу ж відправили на Батьківщину. Навіть погуляти годинку по Сеулу, до того для всіх нас наглухо закритому, не дали.
Звичайно, знамениті спортсмени, мільйонери від баскетболу чи тенісу, — ті й носа не показували в тісні стайні Олімпійських містечок. Лише мила й приваблива німка Штефі Граф, тоді перша ракетка світу, весело й охоче розділила із співвітчизниками принади гуртожитку.
Не запитуйте як, але мені вдалося побувати і в апартаментах двох членів МОК, таємничого і могутнього Міжнародного олімпійського комітету. Це було щось! Один член займав два поверхи пентхаусу — на другий мене, зрозуміло, не пустили. Номер іншого члена МОК був у найдорожчому готелі Сеула, а сам готель — у найвищій на той момент будівлі світу. У прохолодному холі, де ми розмовляли, можна було грати у волейбол. У цій же затишній прохолоді незворушний олімпієць роз’яснив мені, що все правильно. Так є, так було, так буде. Олімпійське містечко — це масовка Ігор. Їм більше не треба. Від журналістів залежить їхній успіх. Це важливіше. Суддівський корпус коштує дорожче за журналістів — це чиновники олімпіад. І, нарешті, керівники міжнародних федерацій, національних олімпійських комітетів і самого МОК — вони господарі бізнесу. Економити на собі у них немає жодних резонів.
Тоді я вперше і почув ці терміни: «честь прапора» і «спорт великих досягнень». Спочатку вони не викликали в мене жодних протестів. Я бачив сльози на очах переможців і приймав їх за вершину патріотичного натхнення. Я бачив страшні травми, що завдавали собі зовсім ще хлопчики й дівчатка, які майже напевно стануть інвалідами, — і приймав це за природні жертви, що приносять на вівтар величі своєї країни. І найголовніша помилка: я приймав наш милий студентський баскетбол або дружню метушню на бійцівському килимі, після якої ми йшли пити пиво, за щось, що має якесь відношення до «спорту вищих досягнень».
СВД (спорт вищих досягнень) — це не спорт. Це не радість, не відпочинок, не здоров’я. Перед кожним чемпіонським п’єдесталом лежать палати покалічених невдах і навіть секції на цвинтарях. Найприродніший стан за п’єдесталом — безвихідна інвалідність. Професійні спортсмени живуть із цілодобовим м’язовим болем. З великих спортсменів рідко виходять великі тренери. Їм не вистачає духу прирікати дітей на муки, які зазнали вони самі.
СВД — це завжди гра з нульовою сумою. Ви не можете виграти, не принизивши суперника. Лаври дістаються одному, зрідка — ще двом. Всі інші — лузери. Обожнювання перемоги призводить до виправдання будь-яких засобів. Дружба між спортсменами всередині одного виду існує лише як виняток, що підтверджує правило. Fair play, чесна гра, вже давно стала кепкуванням.
СВД — головний споживач злочинної фармакології. Ні на мить не вщухає війна таємних наркотичних лабораторій. На думку переважної більшості спортсменів, розвиненіші країни являють собою зразки зворотної моралі, використовуючи в злочинних цілях свою наукову перевагу.
СВД не може служити принадливим прикладом для широкого спортивного руху. Нормальному жвавому хлопцю немає жодної потреби вибігати з десяти секунд, тим більше витрачати на це здоров’я. Китайці, особливо в містах, обожнюють грати в баскетбол, але китайська збірна в грандах не значиться. У Греноблі три француженки стали чемпіонками з біатлону, але четвертої, запасної, в їхній команді не було. З тієї простої причини, що цим видом спорту у Франції займалися лише ці троє дівчат.
СВД і масовий оздоровчий спорт спільного мають мало, а протиріч — безліч. СВД монополізував всі ЗМІ і просто поневолив телебачення. СВД ростить культ надлюдини — націям потрібні звичайні здорові чоловіки й жінки.
Та найголовніше протиріччя полягає в тому, що СВД відволікає сили, засоби і увагу суспільства від реального здоров’я у сферу легенд і міфів. Це перекидання величезних ресурсів було б неможливе без жупела «честь прапора».
Честь цієї честі по праву належить нам в особі могутнього Радянського Союзу. Це ми внесли до гламурного олімпійського руху азарт класової боротьби. Це ми додали окулярам-голам-секундам гуркіт непримиренних революційних битв. До короткозорості всього іншого світу варто віднести те, що він цей виклик прийняв.
Скільки разів ми бачили цю жалісну картинку: повільно повзе догори прапор «нашої Батьківщини», урочисто звучить не дуже довгий уривок з національного гімну, губи переможця(ниці) ворушаться в такт музиці, по тугій щоці тихо котиться патріотична сльоза. Пам’ятаю, когось із наших гравців навіть лаяли за те, що вони під наш «Союз нерушимый» стоять як бовдури.
Хоча чого б це Арвідасу Сабонісу ридати під цей набридлий мотив? У Сеулі ми подолали американців багато в чому стараннями литовського гіганта. Від цієї прекрасної перемоги над американською збірною, я точно пам’ятаю, у мене зворушливо зачесалися повіки. Тобто емоційно я насолоджувався честю прапора. Але вже в Атланті Сабоніс грав «проти нас». Грав він так само прекрасно, можливо, навіть краще, ніж в Сеулі. Але повіки у мене не свербіли. І коли один наш тренер, теж в Атланті, буквально молився, аби боксера з України «чим-небудь придавило, інакше цього парубка нам не пройти», — я теж тихо мріяв про мігрень або пронос. На голову або, відповідно, на живіт ні в чому не повинного українця.
Але що ж це таке, хай йому біс! Чому ми захоплюємося литовцем? Тому що він дивовижний атлет, чи тому, що його маленька країна не встигла відірватися від СРСР? Чому ми в думках насилаємо мігрень на вчорашнього кумира із Запоріжжя? Тому що якісь діячі з’їхалися в Біловезькій Пущі?
У кожному виді спорту нації мають свої представництва. Єдиний Радянський Союз виставляв одну хокейну команду. Союз, що розпався, — вже з півдюжини. Європа невблаганно рухається до єдності. Чи означає це, що на футбольному чемпіонаті континенту через десять років залишаться лише збірні Європи, Росії, Абхазії та Південної Осетії?
«Честь прапора» роз’єднує нації. Олімпіади плодять ксенофобію. Люди тріумфують, коли у «чужої» дівчини підвернеться лижа, а «чужий» хлопець промахнеться біля наших воріт. «Честь нашого прапора» невіддільна від злорадства до прапора не нашого. Що, окрім кепкування, викликає старе гасло «О, спорт, ти — мир»?
Всі ці питання не мають раціонального пояснення лише до того часу, поки ми залишаємо осторонь головний мотив усіх Олімпіад — гроші. Ігри — гігантський бізнес міжнародної корпорації під назвою МОК. Тут тугим вузлом зав’язані інтереси будівельних, транспортних, туристичних, видовищних компаній. Але головна зацікавлена сторона — національні бюрократи. «Честь прапора» — невичерпна q щедра годівниця для чиновників усіх рас і кольорів шкіри. Якщо самі видовища, перш за все, ігрові види спорту самі себе годують, то все інше висить тягарем на національних бюджетах. Маси божевільних громадян, по-справжньому хворих, але таких, які називають себе вболівальниками, не просто схвалюють — вони благословляють чиновницький розпил бюджетних грошей під туманні обіцянки сусального олімпійського «золота». Ось і президенти, і американський, і білоруський, взяли собі за моду обдаровувати Олімпіади своєю ясновельможною присутністю — зрозуміло, за рахунок платників податків.
Тим часом тихі мільйонери з МОК невтомно множать число олімпійських дисциплін. Ось і цього року з нашої країни, де половина сільських пологових будинків не має гарячого водопостачання, поїхали до Ванкувера штовхати по льоду великі поліровані камені. Говорять, з прицілом на Сочі.
Є лише один спосіб впоратися зі всією цією напастю. Треба покінчити зі спортом найвищих досягнень як нахлібником бюджету. На плечах казни слід залишити лише те, що прямо пов’язане зі здоров’ям нації. Лише у лічених школах Росії є плавальні басейни. Мало тенісних кортів, хокейних коробок. Зовсім погано з освітленими та доглянутими біговими, лижними, велосипедними доріжками.
Воно все так, але треба ще пережити Ванкувер. Потім дожити до Сочі. Потім ще призбирати грошенят. А вже потім вирішувати, кому нести прапор по шкільній доріжці.
