«Справжність — не обов’язково історична достовірність...»

За кіносценаріями цього відомого письменника знято фільми «Меланхолійний вальс», «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали», «Вишневі ночі», «Залізна сотня», «Нескорений»... Останні — про визвольну боротьбу УПА. Новели Василя Портяка часто порівнюють із творами Григорія Косинки і Григора Тютюнника. А його збірку «У снігах» Асоціація українських письменників висунула на здобуття Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

— Я працюю у Музеї Тараса Шевченка. Ім’я Кобзаря само по собі багато значить для мене. Це — поет, який створив націю, — зазначає В. Портяк. — Не можу однозначно сказати, що найбiльше люблю читати із його творів. Люблю «Катерину» хоча б тому, що моя мама її знала напам’ять і мені малому читала. Також захоплююся поезіями Шевченка того періоду, коли він повернувся із заслання до Петербурга. Наприклад, «Ти не лукавила зо мною», де стільки мудрої іронії i смутку...

— У книжці Віталія Манзуренка та Василя Гуменюка «Рейд УПА в Румунію 1949 року» згадується про вашого батька — українського повстанця Василя Білінчука, який загинув у віці 26 років 1952 року. Тема визвольної боротьби, яка є провідною у вашій творчості, виринає із особистого?

— Більшість галичан (я — із Жаб’я, що на Івано-Франківщині, яке з доброго дива перейменували у Верховину) — це роди, які воювали. У мене воювали по татовій і маминій лініях. Хто поліг у горах, а хто — у Києві. Чиясь могила — відома, а чиясь — ні. У Києві загинув батьків рідний брат Дмитро Білінчук — людина-легенда. У 1952 році відбувся голосний судовий процес, названий «Процесом шістдесяти». З Москви приїхав військовий трибунал судити десь 60 повстанців. Як відомо, у 1947 р. військові формування УПА були розпущені, і до середини 50-х боротьба тривала на пропагандистському і диверсантському рівнях.

— А чому у вас інше прізвище?

— Обставини... Портяк — прізвище маминого першого чоловіка, який також загинув. Довший час говорили, що він повісився, не витримавши тортур. Згодом знайшлися люди, які вказали, де його закопано. Коли мої друзі з косівського «Меморіалу» викопали останки, побачили проламаний череп. Його убили НКВДисти. Перестарались на допитi...

Я сам у таких розкопках брав участь. На знаковій горі Костричі було поховання, про яке у селі знали лишень я і мої рідні брати. Цю інформацію ми отримали від попередніх поколінь. Коли розкопали, скелети сотенного Підгірського і ще одного вояка, то вони були без черепів... Потім знайшли чоловіка, якого НКВДисти змусили ті голови у бесагах (перекидні домоткані торби на зразок саков. — Ред. ) нести до райцентру. Тільки уявіть, що ця людина відчувала! Вочевидь, відчувала ті голови на спині як гріх — не свій, а чужий. Така жорстокість вражає. Як і ці величезні цвяхи, якими коней підковували і які заганяли між хребці людям... Аж моторошно. І це ще більше спонукає мене займатися даною темою.

— Коли ви вперше дізналися про свого батька? Як формувався у вас образ вояків УПА?

— Про те, що мій батько був вояком УПА, я дізнався у семи- чи восьмирічному віці. Ця тема не була табу в нашій родині, але з цілком зрозумілих міркувань дітей обмежували в інформації.

Повстанці — це взагалі легендарні постаті в Карпатах! У них були надзвичайні фізичні дані! Вони мали відвагу, що межувала із безстрашністю. А їхнє життя, проведене у боротьбі, — колосальна фабула! Однак особисто мене захоплюють інші сюжети. Приміром, коли герой — не обов’язково активний історичний персонаж, а — жертва обставин. Хлопці, які воювали, вони — дещо однозначніші. А доля «маленької» людини, яка потрапляє у жорна історії, — цікавіша. А ті інші образи вже віддаю кіно.

Пригадую, коли працював над створенням образу Романа Шухевича у фільмі «Нескорений», довелося перечитати багато літератури, зустрітися з тими, хто знав його... Робота була копітка. Але дуже поталанило з виконавцем головної ролі Григорієм Гладієм. Ось приклад. Ми знімали одну сцену на території собору Святого Юра у Львові. Григорій зосереджено походжав, роздумуючи над епізодом, який йому треба було зіграти. Літня жінка зайшла на подвір’я, подивилася на Гладія і каже: «Отакі вони були! Отакі!». Актор справді серйозно працював над роллю. Він зазначав, що УПА — непросто військова організація. УПА — це орден.

— На вашу думку, яка динаміка сприйняття визвольної боротьби УПА в українському суспільстві?

— Я вже не раз казав, що фільми про УПА й українські стрічки загалом демонструються здебільшого на День незалежності або у будні о другій чи третій годині по опівночі. Незважаючи на те, я знаю, як молоді сприймають ці картини про визвольну боротьбу. Не маю на увазі молодь Луцька, Львова чи Тернополя, а Запоріжжя, Дніпропетровська, Донецька... «Ми не знали, на чому незалежна Україна має будувати свої традиції, у тому числі й мілітарні. А ось воно! Армія УНР, а далі армія УПА», — вважає вона.

Знаєте, ми залежимо вiд цього поколінні. Переконаний, що у нашій державі щось зміниться тільки тоді, коли ті, яким зараз 15—17—20 років, підростуть і прийдуть у політику, науку, культуру... Я певен, що у південно-східних регіонах є молодіжні осередки, набагато завзятіші щодо національної розбудови, аніж у Галичині. Мабуть, Галичина вже стомилася бути П’ємонтом, як її називають. А там збурюються нові сили, так, як це було у ХIХ столітті, коли народилося ціле гроно — Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, студенти Харківського університету, харківські вчені... Очевидно, нація має якісь резерви. І коли вони вичерпуються в одному місці, то визрівають в іншому.

— Пане Василю, не відчуваєте потягу писати поезію, як, наприклад, деякі талановиті поети з часом успішно беруться за прозу?

— Я знаю такі випадки. Приміром, світлої пам’яті Євген Гуцало уже після досить значного періоду роботи в прозі раптом почав писати поезію. І мушу сказати, що то були доволі цікаві i талановитi вiршi (на той час я працював у видавництві «Молодь» і долучився до їхнього редагування).

Звичайно, я писав вірші у дитинстві, як і всі діти, більш- менш чутливі до слова. Але справжньої поезії — ніколи.

— Яких письменників любите читати?

— О, їх багато! Це і латиноамериканські, західноєвропейські, українські, росiйськi автори. Японська лiтература. Із сучасних українських письменників можу виокремити не менш як десять імен. Добре, що українська література стала такою різноманітною.

— Кажуть, що у ній з’явилося багато, що називається, «попси»...

— Наша література під радянським імперським впливом пережила страшне вихолощення. Тепер вiдбувається реакцiя на псевдопуританство. Очевидно, за інших обставин тієї «попси» могло бути менше.

— Розкажіть про вашу систему цінностей у прозі.

— Все має бути справжнє. А справжність — необов’язково історична достовірність. Це передусім художня справжність: рівень письма, культура письма...