Обернутися в... майбутнє

У Театрі ім. І. Франка (мала сцена у фойє) для друзів і представників ЗМІ було показано моновиставу «Останній запис Крепа». Прем’єра пройшла неофіційно, оскільки франківці ще не отримали дозволу спадкоємців письменника С. Бекета на постановку. Цього разу режисер і сценограф Олександр Білозуб разом із актором Лесем Сердюком звернулися до творчості одного з провідних драматургів і письменників ХХ століття, Нобелівського лауреата, ірландця Семюела Бекета. Оригінальний переклад «Krapp’s Last Таре» з англійської мови здійснила молода перекладачка Тетяна Шлихар (як відомо Беккет сам перекладав свої французькі твори англійською та навпаки, при цьому винахідливо викидаючи цілі шматки або дописуючи розділи, поводячись дуже творчо й фактично створюючи новий твір), а музичне вирішення вистави запропонував піаніст Ігор Мамушев.

Єдина дійова особа п’єси — перестаркуватий Креп (Лесь Сердюк) проводить свої останні дні, слухаючи магнітофонні записи власних монологів 15—30-річної давнини. У цій п’єсі, своєрідному діалозі молодості і старості, звучить тема марноти й суєтності буття. До речі, в цьому творі для театру використано записи голосів (результат досвіду роботи Бекета на радіо). Нагадаймо, прем’єра «Останнього запису Крепа» відбулася в Лондоні 1958 року. Англійський критик А. Альварес угледів у цьому творі «новий напрям у творчості Бекета, а головною темою в ньому є не депресія, а горе»...

Лесь Сердюк зумів передати у своєму Крепі людське страждання, спілкуючись із тінню (записом свого голосу) — своїм минулим. Актор ніби не грає, а живе на сцені, і глядачі щиро переживають: у 39 років герой був молодим, сповненим сил і надій на щастя, та минали роки, поступово удари долі, втрати, хвороби (батька, матері), розставання з коханою дуже виснажили Крепа, і озираючись назад, він розуміє, що життя прожите, й нічого вже не можна змінити. Сценографія вистави скупа — стіл із двома висувними ящиками, що слугує домом-коробкою для героя, магнітофон із плівкою, лампа. Креп — старий, дряхлий, неохайний, одягнений, наче бомж. Він живе у своєму світі, відгородившись від реальності столом, завісивши його потертим пальто...

Жанр абсурду — рідкісний гість на українській сцені, і франківській зокрема. Найчастіше постановники беруться за п’єсу «В очікуванні Годо», яка принесла Бекету світову популярність, а критики після прем’єри назвали драматурга «основоположником нового естетичного напряму — абсурдизму, його твори перетворили трагізм сучасної людини на його велич». Серед творчих успіхів можна пригадати постановку 2006 року Львівського театру ім. Леся Курбаса «В очікуванні Годо» (режисер Олексій Кравчук) — тонку психологічну виставу. А Театр ім. І. Франка звертався до абсурдистського жанру 1984-го — вистава «Маячня удвох» за п’єсою Ежена Іонеско. Тоді її поставив режисер В. Сечін (головні ролі виконали Богдан Ступка й Наталя Лотоцька), і ось 16 років по тому франківці звернулися до п’єси Бекета. І хоч «Останній запис Крепа» написаний півстоліття тому, проте, коли дивишся моновиставу, розумієш, що п’єса не застаріла, письменник володів даром передбачення, зумів тонко передати людську психологію, а його творчість слугує зразком сміливості й непохитності в зображенні найтемніших і найскорботніших сторін людського життя. Один із критиків так сказав про Семюела Бекета: «Він зумів поглянути в обличчя Медузі Горгоні, але при цьому сам не перетворився на камінь».

КОМЕНТАР

— Якщо це справжня класика, то вона актуальна завжди. Те, що драматург говорив у 1958 р. повністю співпадає з нашими реаліями, — сказав «Дню» режисер Олександр БІЛОЗІБ. — Бекет піднімає болючі питання: як жити, який сенс, як його не загубити, як знайти — і так без кінця і краю. А ще: хто правий, а хто винуватий? У репертуарі франківців у 1980-х роках ставилася вистава «Маячня удвох» за Еженом Іонеско (з потрясаючими акторськими роботами Богдана Ступки і Наталі Лотоцької)... П’єса «Останній запис Крепа» актуальна у різні часи. Не треба боятися класики! Хто сказав, що на українській сцені мають ставитися лише реалістичні твори? Для мене звертання до творчості одного з засновників театру абсурду (яким вважаються Іонеску і Бекет) стало дуже цікавим періодом життя. «Останній запис Крепа» — складний твір. Він вимагає дуже уважно, навіть по кілька разів не просто читати, а вчитуватись у п’єсу, щоб знайти «ключик» до постановки. Я запропонував Лесю Олександровичу Сердюку зіграти цей твір, взявши на себе не лише режисуру, а й сценографію вистави. Ми працювали два з половиною місяці. Репетиції з таким прекрасним актором, як Сердюк, можна назвати школою майстерності. У нього є чому повчитись не лише на сцені, а й у житті. У нас вистава вийшла не така вже песимістична і сумна. Ми трошки витягуємо постановку до реалістичності. Для сучасного глядача важливо те, що всі свої вчинки, моральні якості людина сама формує. Молодь тут теж багато для себе знайде. Наприклад, для студентів , які мріють стати акторами. Я вважаю, що їм треба обов’язково подивитись, як треба грати на сцені (це дуже переконливо робить Лесь Сердюк). Наша моновистава — це роздуми, і вистава потребує від публіки пропустити побачене і почуте через своє серце. До речі, видатний виконавець бекетівських ролей Білі Вайтлоу якось сказав: «Не потрібно нічого розуміти в Бекеті, крім того, що ви бачите чи відчуваєте. Якщо вам довелося вийти з театру, нічого не відчувши, вам не вдасться зрозуміти».Саме в цьому й полягає незрівнянна бекетівська сила. Його творчість конструює відчуття як щось протилежне думці, відчуття того, що значить думати як жива істота й бути нею. Те, що йому вдалося втілити це з теплом, глибинною журою, велемовною тишею й тріском, белькотливим гумором, — є свідченням його величі як письменника...