Обивательський мікс
Дуже хотілося поміркувати про щось наше, вічно дівоче або про чарівливу зрілість згасаючої осені, зрештою про липову алею ботсаду, яка хвилює мене вже багато років у всі сезони. Там так добре думається, щоправда, не знаю, чи про те... Засмоктали вибори, засмоктали, вже, здається, не пам’ятаю, про що говорили до них. Якісь порівняння з особистої практики так і скачуть, так і лізуть — схоже, прагнуть бути озвученими.
Знаю одну кредитну спилку, в якій понад два роки тому відразу пропали всі гроші вкладників, як кажуть, їхні рахунки по-своєму обнулилися. Під виглядом кризи це вправно вийшло. Всі ці роки колишнє керівництво, хоч і в скороченому вигляді, та їх нинішні опоненти з нового, кажуть, самопризначеного начальства, «гризуться» і змагаються в судах, хто з них «румяней и милее», але грошей так ніхто і не віддав. Мені, як і іншим вкладникам, давно байдуже, хто з цих угрупувань переможе, мене не цікавить, чи демократичним шляхом мій гаманець полегшили, чи використавши адмінресурс. Гроші, панове, не тонуть, повертати треба. Ось і боюся, що в новому парламенті безвихідна конфліктність розігріється до такого рівня, що буде не до роботи. Якщо постійно змагатися в нібито антивандальному красномовстві, то в чистому залишку очікується лише «ку-ку, привіт». Кулачні бої та знання історії (в кожного своє), не звільняє від необхідності просто працювати. До речі, і менше з’являтися в ящику — то диктант писати, то прикид «вигулювати», то поставлену приклеєну посмішку нав’язувати. За такі бабки з бюджету, ви і так зобов’язані писати без помилок. Вже більшу ціну собі все одно не наб’єте — і так перетнула усі межі, потім, як відомо, уцінка.
Ось дивіться — була непогана зубна паста, в назві якої вгадувався корінь ліс, і ціна — вельми демократична тішила, та й хороша якість. Нещодавно побачила той самий тюбик, але вже під іноземною кликухою — forest. Один раз переклали, і в два рази підняли ціну. До чого тут зубна паста, може виникнути здивування, та до того, що сімейна кишеня не хоче мовчки розкриватися, все зліше огризається.
Колись до 1500-річчя Києва писала про дивовижний старовинний будиночок у Десятинному провулку. Фахівці тоді зберегли його, відреставрували, пам’ятаю, особливо захоплювалася вишуканими пічними трубами на даху, схожими на новорічні пряники. Дивлюся буквально вчора — весь в пилі напівбудиночок, труб давно немає, та й сам він ось-ось із землею зрівняється. Місце золоте, біля Пейзажної алеї, неподалік — Андріївська церква, узвіз. Поруч на Десятинній вулиці спиляли декілька хворих дерев, а нові посадити забули, а зелень була єдиною природною ширмою між вікнами МЗС та житлових будинків навпроти. Знаєте, як після шостої години вечора тужливо дивляться з вікон чинуші на дорогу — додому ж хочеться. Мені, скажімо, їх завжди шкода — при такій скромній зарплаті — та ще така «відсидка». Щоправда, напевно, є бонуси, які переважують, не знаю. Словом, дерева всі ці муки приховували, а тепер хочеться порадити — завантажуйте чиновників роботою активніше, бо вже надто їх сумні обличчя пригнічують, а ще краще поновіть зелень.
Ось скажіть, навіщо нам сперечатися — чи живемо ми в демократичній державі, чи не вдалися вродою. На одному з під’їздів у центрі міста прочитала просте слізне прохання закривати вхідні двері тихіше відразу трьома мовами — українською, російською, англійською. Який рівень і, головне, миттєве розуміння забезпечено — освіченість і ввічливість мешканців приваблює і відповідь не бариться. Добре все ж знати три мови — тебе скрізь зрозуміють.
В улюбленій грузинській пекарні в центрі Києва працюють самі хлопці, із задоволенням спостерігаю, як народжується лаваш, як вправно пекарі пестять тісто, додаючи на спеціальній подушечці йому необхідної форми, як швидко піч приймає виріб у своє палке лоно і ось вже за 6—7 хвилин пакет із гарячим хлібом у мене в руках. Хлопці-пекарі розмовляють між собою грузинською мовою і від цього здається, що ти в якійсь подорожі, не вдома, і легкий, особливий настрій туриста дозволяє миттєво розслабитися і, йдучи до метро, не чекаючи пристойного моменту, дозволити собі щосили насолоджуватися пахучим хлібом без жирів, відламуючи потихеньку гарячі скибочки. Не думаю, що в них купувала б, якби вони розмовляли зрозумілою мені мовою, але пропонували несмачний хліб, і їхня пекарня не пахла б так неймовірно апетитно. Це до того, що якби в парламенті, треба було вміти випікати або виточувати якісь деталі, конкурс на одне місце був би скромніший. Всі ми прагнемо змін, але хто може гарантувати, що вони будуть неодмінно на краще. Ми чекаємо доказів на ділі — слів було надто багато.
Найяскравіший післясмак цих днів був не від бійок на дільницях, не від облич схвильованих бабусь на мітингах, а від сирів Елізи, що народжуються на прикарпатській фермі українки Марії та бельгійця Бернара. Політика фермерів, вкладена в кінцевий продукт, найконструктивніша і найзрозуміліша — тварини, як і люди, мають бути спокійними і щасливими, аби давати якісне молоко, багате на поживні речовини. Ось вони вирішили розводити таких кіз і створювати свої сири. З ранку і до шостої вечора їхні кізочки пасуться на луках, п’ють чисту воду і щипають запашну карпатську травичку. До речі, кози більш перебірливі за корів у виборі корму — вони люблять тільки поживні та багаті на вітаміни трави. Сирна тарілка продукту, що випускається на фермі, дуже строката і надзвичайно смачна — тут і молодий ніжний бюш, витриманий сир томет, гострий пікантний фета. Натуральне, дуже чітке господарювання дозволяє смаку сиру дещо змінюватись залежно від пори року і в цьому особлива розкіш органічного продукту. Якось, дегустуючи на сирній фермі в Данії, думала — чому у нас таких сирів немає. Вже є і, можливо, навіть смачніші. До того ж придбавши, скажімо, прикарпатський сир з характерним смаком, змогла досить швидко його розмістити в холодильнику. З Данії, пам’ятаю, привезла голівку вже досить утомленою, навіть пробувати не дуже хотілося, але господарність перемогла — шкода, все ж таки з самої Данії тягнула. У нас уміють працювати, швидко вчитися, радіти оцінці своєї праці. Мене ж знайомство з українськими прекрасними сирами знову обгорнуло флером мандрівника і від цього стало затишніше: від туфти всі давно втомилися, навіть якщо вона маскується під goog food.
У старих підручниках колись постійно звучала фраза «порівняно з 1913 роком». Зміст її був абсолютно не зрозумілий тодішнім школярам, нині ж ті хлопчики і дівчатка самі мають онуків, але й досі, схоже, не все розуміють. Не ходіть діти в forest... ні, ходіть, але зі своїм компасом. Внутрішнім, а він вже точно — буде зрозумілий трьома мовами.
