Політична карикатура: гостро, смішно і... гірко

Так уже склалося, що політична карикатура в українській періодиці не знайшла постійної прописки. «День» у цьому плані вирізняється: політичні карикатури Анатолія Казанського, починаючи з другої половини дев’яностих років, мають своє постійне місце на шпальтах газети і, як правило, на першій сторінці. Саме це часто визначає політичний погляд видання і засвідчує ставлення газети до тих чи тих політиків. Не кажучи вже про актуальність карикатур Казанського через багато років від часу їх створення. Тобто життя у карикатури довге, як і в кожного художнього твору.

Адже карикатура — це жанр художньої публіцистики, яка часто варта кількох фейлетонів або памфлетів. До речі, обидва ці жанри теж практично пішли у забуття.

— У нас немає справжньої політичної карикатури, хоч попит з боку суспільства є, — коментує ситуацію головний художник журналу «Перець» Олексій Кохан. — А ось з боку видавців зацікавленість у цьому жанрі відсутня. Напевно, така політико-правова ситуація в країні. Навіть дружніх шаржів бояться наші політичні діячі, не кажучи вже про гостру сатиру. Хоч карикатура, на мою думку, це — збільшуване скло нашої дійсності. А дійсність сьогодні у нас така, що тем для політичних карикатур вистачає. Та й є кому їх створювати.

Його колега по сатиричному цеху, народний художник України Анатолій Василенко налаштований не так песимістично. Мабуть тому, що він один із небагатьох карикатуристів, хто з 2005 року має постійні замовлення на політичні карикатури від газети KyivPost та журналу «Кореспондент». Незабаром у видавництві «Темпора» вийде книжка його політичних карикатур.

— Хоча часто бувають випадки, коли доводиться пом’якшувати гостроту, причісувати текст, — зізнається художник. — У мене карикатури більш агресивні, наступальні. А щодо політичної карикатури в цілому, то вона у нас більше тліє, ніж горить. Дехто з карикатуристів змушений працювати у стіл. Бо за радянською традицією досі популярним є запит на карикатури, де головними персонажами є п’яниці, ледарі, погані господарники, причому регіонального рівня, сюжети на сімейно-побутові теми.

Усі ці сумні роздуми навіяла мені виставка американської політичної карикатури, яка упродовж кількох тижнів тривала у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Відвідувачі мали можливість на конкретних малюнках прослідкувати смисловий, філософський і художній шлях та рівень розвитку цього жанру за останні 258 років.

Еволюція політичної карикатури в північноамериканських колоніях Британії почалася з малюнка Бенджаміна Франкліна, одного з майбутніх «батьків-засновників» Сполучених Штатів Америки. Його найвідоміший малюнок було опубліковано в тижневику «Пенсільванія Газет» 1754 року у супроводі статті, яку Франклін написав із метою закликати американські колонії Британії до об’єднання проти французів під час Франко-індіанської війни. Карикатура зображує змію, розділену на кілька частин, кожна з яких має на собі ініціали однієї з британсько-американських колоній або регіонів. Під картинкою написано: «Приєднуйся або помри».

— Цей потужний заклик до, відверто кажучи, примітивного малюнку зіграв тоді історичну роль в об’єднанні колишніх колоній, — сказав на закритті виставки радник з питань преси, культури й освіти Посольства США в Україні Ерік Джонсон. І в наступні роки сотні американських карикатуристів намагалися своїми гостросюжетними малюнками впливати на різні політичні ситуації в країні. Багатьом із них вдалося навіть залишити політичний слід в історії США.

Зокрема, у другій половині ХІХ століття найвідомішим карикатуристом у країні був Томас Наст (1840—1902 рр.), який працював для журналу Harper’s Weekly. Завдяки його роботам вдалося вивести на чисту воду деяких корумпованих політиків того часу, проти яких художник тривалий час вів безкомпромісну кампанію. Особливо діставалося політикам Нью-Йорк Сіті, яких очолював Вільям Марсі Твід. Карикатури на нього і його колег регулярно з’являлися у журналі. Художник настільки допікав політиці, що змушений був тікати за кордон. І коли Твід опинився в Іспанії, його там затримав один іспанський службовець, котрий хоч і не читав англійською, але впізнав Вільяма Твіда завдяки карикатурам Томаса Наста. Незабаром утікач потрапив до в’язниці, в якій і помер.

Або ще один актуальний, передусім, для нас приклад. Дехто у США досі вважає, що інша карикатура Томаса Наста вирішила долю президентських виборів 1884 року. Тоді за посаду президента змагалися Джеймс Г. Блейн (республіканець) і Гровер Клівленд (демократ). За п’ять днів до того, як виборці пішли на дільниці, на всю першу сторінку газети New York World було опубліковано карикатуру, спрямовану проти Блейна. Демократи розмножили її на тисячах бігбордів у всій країні, а найбільше у Нью-Йорку. І Блейн програв вибори, хоч мав шанси перемогти. Адже він не добрав всього 1100 голосів саме у Нью-Йорку.

Карикатуристи різних періодичних видань взяли активну участь у першій президентській кампанії за участю Барака Обами. Художник Метт Веркер, лауреат Пулітцерівської премії, намалював карикатуру, де зобразив вісім претендентів на посаду президента від Демократичної партії. Серед них найбільш відомі — Барак Обама і Гілларі Клінтон. На карикатурі кожного з них показано за роботою — один готовий замести вулицю, другий відремонтував вашу машину, третій готовий підстригти траву, вимити скло у вікнах, аби тільки отримати ваш голос. Невипадково фермер із Айови вигукує: «Як я люблю час зборів!» Мається на увазі передвиборних зборів.

До речі, карикатуру у США захищено Першою поправкою до американської конституції.

Звичайно, ті малюнки, які було представлено на виставці, не відображають повно розвиток американської політичної карикатури. Але вони засвідчують, що у збереженні демократичних традицій важливу роль відіграла саме карикатура. За словами Стівена Гесса і Сенді Нортропа, авторів книжки «Американські політичні карикатури: еволюція ідентичності, 1754—2010», сміх — це істотна зброя суспільства, яке обирає своїх лідерів.