Як позбутися синдрому жертви

Пасивність, безініціативність, страх перед майбутнім, тренд «якось буде», а ще — злодійкуватість, бажання отримати щось задарма, недовіра одне до одного — про кого це? Українцям неважко впізнати в цьому себе. «Народ... Ми не відчуваємо цього слова, ми не відчуваємо, що всі ми — одна нація», — розповідає психолог, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ірина РЕВА. Дослідники вважають, що ще сто років тому українці були іншими: відповідальними, з відчуттям власної гідності. Велику роль у житті людей у нас завжди відігравала громада, оточення, навіть коли дитина сиротіла, то, за Тарасом Шевченком, її «доглянуть добрії люде». Фахівці впевнені: спотворенню менталітету «посприяли» роки війни, 70 років у Радянському Союзі й — особливо — Голодомор 1932 — 1933 років.

«ПРО МЕНТАЛЬНІ ВІДГОЛОСКИ ГОЛОДОМОРУ»

— Коли говорять про Голодомор і його наслідки, згадується винищене, зруйноване село, вираховується, скільки людей померло, скільки було знищено справжніх господарів, тобто говориться про фізичне винищення. Але зміни відбулися й на психологічному рівні, й на рівні ідентичності, — пояснює Ірина Рева. — Якщо поглянути на наше суспільство, то ми бачимо такі речі, як неповага до самих себе, різні страхи — від страху голоду до страху перед майбутнім, також подвійні стандарти, підлабузництво, боязнь начальства, відсутність ініціативи, страх бути активним, вирізнитися тощо. Дослідники вбачають прямий зв’язок між такими «мінусами» в нашій ментальності та підсвідомою пам’яттю про Голод.

У 2003 — 2007 роках Інститут національної пам’яті дослідив життєві установки людей, одна група з яких жила на території, де був Голодомор, а друга — де не було (це — респонденти, яким у 1932 — 1933 рр. було від одного до семи років). За словами дослідників, 78% опитаних із територій, де був Голодомор, мають комплекс меншовартості (в другій групі таких — тільки 32%). Також 66% з першої групи бояться поразки, в житті завідомо ставлять перед собою простіші завдання, ніж вони реально можуть виконати. У групі людей з територій, де не було Голодомору, таких — 33%. Також серед 59% опитаних із першої групи домінують депресивні настрої, в другій такі настрої мають лише 11%. Хвороби, пов’язані зі стресами, мають 50% респондентів першої групи і лише 20% — з другої. Крім цього, психологи дослідили, що на Півдні та Сході України набагато вищий рівень самогубств.

Усі ці депресивні настрої, суїциди, сплески алкоголізму, наркоманії, процвітання різних форм залежності серед другого, третього, а то й четвертого покоління — це наслідки колективного несвідомого.

«Подолати наше важке минуле шляхом забуття — неможливо. Посткомуністичні країни Східної Європи впровадили цілий комплекс політики щодо подолання тоталітарного минулого. Суть такої політики — у вивченні історії, дослідженні того, що зробив тоталітарний режим із людьми. Тобто якщо проговорювати цю тему, то вона поступово втрачає свою актуальність, і ми можемо відірватися від страшного тягаря минулого, — вважає історик, дослідник визвольного руху Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Дуже багато говорять про психологічні наслідки голоду, пояснюються різні проблеми тим, що ми пройшли через це. Прикро, що далі побутових балачок нічого не йде — дуже мало спроб оцінити це на науковому рівні. На жаль, в Україні за 21 рік незалежності не відбувалося такої політики — ми далі тягнемо цей тягар. В Україні все зводиться до поверхових заполітизованих дискусій, які не допомагають зрозуміти проблеми минулого, а лише роз’ятрюють старі рани».

Соціальні психологи вважають: аналізуючи цю історичну травму, корисно звернутися до досвіду німецьких, польських, чеських дослідників, які показали тісний взаємозв’язок між колективною пам’яттю, стражданням, рефлексією, ідентичністю та історією. «Саме в Німеччині, яка мусила прийняти історичну трансгенераційну травму фашизму і себе як насильника, вироблено цінний досвід рефлексії спільноти, враховуючи також досвід застосування цих підходів до системи освіти», — говорить заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов НАЙДЬОНОВА.

Люди часто запитують у психологів, яким чином переживання наших дідів, бабусь, які зазнали голоду, підсвідомо впливають на їхнє життя. Багато хто навіть не сприймає це серйозно. Але людина — не «чиста дошка», в неї є колективне підсвідоме. «Якщо чоловік — голова родини — в 1930-х роках потрапляє в ситуацію, коли його сім’я, яку він має годувати та захищати, гине, то його нормальна психологічна реакція — надзвичайно сильна депресія. У такий спосіб людина може закінчити життя суїцидом або збожеволіти. Щоб цього не відбулося, психіка захищається: обирає стратегію нічого не бачити, не звертати уваги на дійсність, абстрагуватися... Потім ця модель поведінки передається його дітям, які, стикаючись з ситуацією вибору, з конфліктною ситуацією, реагують так само — настає пасивність, вони намагаються перечекати складну ситуацію, сподіваються, що «якось то воно буде» та «час покаже». Це призводить до того, що людина постійно відступає, відчуває себе неуспішною, не може продемонструвати себе соціуму, їй здається, що соціум її відштовхує. І, як наслідок, нереалізована людина може ховатися в алкоголь і наркоманію, — пояснює психолог Ірина Рева.

«ЧОМУ МИ ЛЮБИМО ТИХ, ХТО НАС ПРИНИЖУЄ?»

1973 року в Стокгольмі злочинець узяв у заручники чотирьох працівників банку. Через два дні заручників вдалося звільнити, а нападника та його друга затримати. Але заручники заявили, що вони боялися не злочинців, а поліції (за деякими даними, заручники найняли адвокатів злочинцям). Згодом сім’я однієї з постраждалих подружилася з сім’єю терориста. Це називають «стокгольмським синдромом — психологічним станом, коли потерпілі починають симпатизувати кривдникам. Авторство терміна належить криміналісту Нільсу Біджероту.

У світовій історії безліч прикладів «стокгольмського синдрому» — коли людина настільки хоче вижити, що в неї зникає природне бажання протистояти, натомість вона потрапляє під вплив агресора. Україна з її минулим — не виняток. «Нині в Дніпропетровську точаться дискусії щодо перейменування вулиці Косіора, хтось — за, хтось — проти, хтось — пасивний. Якщо поглянути на цю проблему очима психолога, то можна побачити, що це ситуація, коли жертва (народ. — Авт.) спокійно сприймає на стінах свого будинку портрети своїх же мучителів та кривдників. Ця ситуація нагадує «стокгольмський синдром», коли заручники, потрапляючи до рук терористів, переймаються їхніми поглядами, симпатією до них, навіть налагоджують з ними дружні відносини, — пояснює Ірина Рева. — Якщо ми говоримо про Голодомор, то ситуація, коли «рідна» влада, яка повинна захищати інтереси людей, їх же й нищить, нагадує ситуацію апокаліпсису. І проживається ця ситуація значно складніше».

«МІСІЯ МОЛОДІ — В ПОДОЛАННІ СТРАХУ»

Сьогодні ті політичні обставини, в яких нині перебуває Україна, не сприяють розмовам про подолання психологічних наслідків Голодомору, але деякі зрушення вже є. Наприклад, наступного року планують видати дослідження про «стокгольмський синдром» в Україні. Є й інші важливі речі, які вже пройшли посткомуністичні країни і які варто пройти Україні, наприклад, заборону Компартії. Сьогодні ж потрібно хоча б відкрити архіви.

«Мають бути відкриті архіви — щоб громадяни отримали доступ до інформації. Але про яку пам’ять йдеться, якщо нині Інститут національної пам’яті очолює комуніст Валерій Солдатенко? Як можна говорити в такій ситуації про подолання злочинної спадщини комуністичного режиму?.. Минулого року ми проводили соціологічне дослідження, яке показало, що 80% опитаних дослідників стикалися з незаконним обмеженням доступу до інформації в архівах. На жаль, ця тенденція посилюється, бо архівне відомство очолює представник Компартії. Якби нам повністю вдалося показати, що було в українському минулому, поверхові дискусії та політичні маніпуляції просто зникнули б — вони існують тільки там, де є незнання, — вважає Володимир В’ятрович.

Психологи кажуть, що, згідно з досвідом інших країн, постгеноцидний вплив має закінчитися на четверному поколінні. Зараз — це молоді люди: школярі, студенти. Для здорової психіки властиве позитивне ставлення, й, мабуть, вони мають продемонструвати нам приклади гідності. «Ми можемо створити привід для самоосмислення, самопереосмислення. Було б доречно підтримати нашу ідею на державному рівні. Ми могли б створювати для молоді тренінги, де б вони самостверджувалися, перейнялися повагою до себе, до народу. Це було б на користь усім. Потрібно проговорювати ці речі, адже так ми відділяємо себе від проблеми. Можливо, місія молодого покоління буде в подоланні страху. Дослідники наводять дані, що посттравматичні, постгеноцидні наслідки відчувають близько чотирьох поколінь, тобто настав час звільнення, — вважає директор Інституту суспільних досліджень Володимир ПАНЧЕНКО.

Фахівці підкреслюють: наша історія має позиціонуватися як історія наших перемог. Це стосується й кожної людини: будь-яка самостійна дія людини, якщо є результат, — це перемога. Такі перемоги дають людині гідність і впевненість у собі. На рівні держави перемоги окремих людей ведуть до створення об’єднань, в яких люди не бояться брати на себе відповідальність, ставити перед собою цілі й їх досягати. Це — той суспільний капітал, якого в нас так мало. Але вже є ті, хто його «сіє»...