Написати портрет Сонця

Куратор експозиції Ігор Оксамитний організував і провів круглий стіл, де друзі та колеги Лимарєва говорили про складний, драматичний період вітчизняного мистецтва 1970— 1980-х років, що виснажувався під п’ятою ідеологічної диктатури, і про художню честь, про відповідальність А. Лимарєва перед завданнями мистецтва і законами моралі в цих складних умовах.

Після виставки 1988 р. роботи Лимарєва зберігалися у Ганни — дочки майстра, і «тужили» у Фондах Спілки художників. Нарешті вони знову на стінах. До нас повернулося сонце Лимарєва — головний «персонаж» його полотен. Друзі, які знали мистецтво художника з 1970-х, і молоде покоління художників так само, як і нові глядачі, приголомшені високою якістю професіоналізму майстра.

Анатолій Лимарєв — справжній сонцепоклонник, пішов із життя 6 листопада 1985 р. як одна з жертв доби застою. Роботи живописця, його колористичне багатство не вписувалися в канони нудного соціалістичного реалізму. Художня влада 1970-1980-х років жорстоко мстилася майстрові за незалежність його таланту. У мистецтві Лимарєва поганське (язичницьке) поклоніння сонцю поєдналося з простотою банальних сюжетів. Жінки чистять сливи, стара сидить на сходинках ѓанку, її онуки вовтузяться в нагрітій сонцем пилюці. Куди вже простіше? У тіні копиці відпочивають жінки, обідають косарі. Але на кожному полотні фігури й пейзажі світяться яскраво-червоними і малиновими кольорами, а сині фарби і пронизливо-смарагдова зелень підкреслює сусідство гарячих тонів.

У картині «Сільський сніданок» (як і в інших) митець дивиться на сонце впритул, він зі Світилом на «ти». Йому недостатньо того, що активні світло і яскраві тіні передають сонячну наповненість кімнати. Йому мало того, що тіні він писав інтенсивним жовтогарячий кольором, йому бракувало й того, що освітлені деталі інтер’єру написані лимонним кольором, стронцієм, а завіса на вікні тріпочеться від напруги рожевих і біло-жовтогарячих нервових мазків. Лимарєву всієї цієї кольорової пишноти здавалося недостатньо, щоб передати відчуття «побачення» персонажів на полотні з Сонцем. З безстрашністю дитини, яка не боїться обпектися, він увів палаюче жовтогаряче сонце до верхньої фрамуги вікна, а над скромною трапезою людей митець розсипав золото променів. Присутність Світила за селянським столом здавалася такою природною для свідомості та чарівного пензля Лимарєва.

Анатолій, який раніше працював у рідному Донбасі, 1974 року дебютував у Києві композицією «Весна». Він був сповнений надій, радісного піднесення, довіри до колег. Його весняний пейзаж у вікні іскрився світлом і блакиттю оновленого світу. Ті, від кого тоді залежали долі митців в Україні, із прикрістю і роздратуванням відвернулися від цього вікна й від весни. Адже біля його палітри роботи «генералів від мистецтва» виглядали вигорілими шпалерами.

Пересічні художники мучили його ізоляцією, принижували безгрошів’ям, напівголодним існуванням, оголошували божевільним. А він писав день у день! Йому були абсолютно чужі кон’юнктурні ідеї та особисте благополуччя. Чистота його помислів, його художня позиція, творчий максималізм були постійним докором тим, хто працював за принципом «чого забажає начальство?». Від соціального цинізму і жорстокості Лимарєв рятувався, працюючи біля полотна. «Хай кожний знає, за що він відповідає в мистецтві» — часто повторював Тоша (так його називали друзі). Як доводить сьогоднішня виставка і час — жорстокий цензор, Лимарєв уже тоді (у 1970-ті роки) відповідав за безсмертя власного живопису.

Найкраще йому працювалося в поїздках на Донбас. Незмінно надихали обпалений сонцем степ і душевне тепло земляків — пастухів, шахтарів, рибалок. Він писав їхні портрети і величезний космос над травами степів. Романтик, закоханий у красу землі й первозданну чистоту кольору, митець зумів співвіднести одне з іншим. Лимарєва часто називають українським Ван Гогом. Можна говорити про ідентичність випробувань і трагічного фіналу життя, але насамперед їхнє поєднання в зухвалому погляді на сонце, в умінні створити «портрет сонця».
Тим, хто часто бував у майстерні А. Лимарєва, доводилося бачити, як митець багато років працював над кожною композицією, повертаючись до неї знову і знову. Це був навіть не діалог, а нескінчений роман з полотнами, ставлення до них як до живих істот. Але при цьому, яка в кожній композиції вражаюча розкутість, майже неможлива для іншого митця, скутого правилами школи та канону. Часто фарба з тюбика в чистому вигляді переносилася на полотно і тут, завдяки чаклунству автора, робилася не лише кольором, але й живою, трепетною плоттю світу. Сюжет спрощувався, але при цьому збагачувалася колірна палітра.

Анатолій Лимарєв унікальний як особа дуже напружена, яка індивідуально відчула космізм світу, як і красу його малих сутностей: куща шипшини, квітів акації, скромних сюжетів у житті людей. Він не створив і не міг створити школи, бо був унікальним. Подібно до Врубеля він — сам собі початок і безперечне завершення. Анатолій Лимарєв — окрема сторінка мистецтва, комета, зірка, явище, звернене до людей. Але талант його колористичного безбережжя належить тепер усім нам у його полотнах. І це вже назавжди!