Про «бронебійну» публіцистику Миколи Хвильового

Останньої суботи листопада, наприкінці короткого, як людське життя, осіннього дня, ми засвітили у вікнах своїх домівок поминальні свічі... Вісім десятиліть тому московська комуно-більшовицька влада відібрала хліб в українських селян, мільйони людей виморила голодом. Це був геноцид проти українців. Щоб нас не було. Але ми були, є і будемо! Можливо, в час загальної зневіри, цинізму й охлялості сердець для когось ці слова здадуться, як сказав би Микола Хвильовий, надто «напищеними». Відповім так: якщо віра, сила й цілеспрямованість — це «надто високо», то можна тому «комусь» лише поспівчувати...

...Свіча Скорботи у вікні висвітлила в моїй пам’яті ще одну трагічну круглу дату: 13 травня наступного 2013 року мине також 80 років, як кулею в скроню обірвав собі життя талановитий український письменник Микола Хвильовий.

Голодомор і ця смерть... Так, між ними є зв’язок. Микола Хвильовий щойно повернувся до Харкова з поїздки по селах, де лютував голод. «Романтик вітаїзму» жахнувся: його народ знищують! І це роблять ті, хто нещодавно змусив його публічно «розкаятись», «засудити» свої помилки, віддати партії «свою готовність ще й ще їх засуджувати, коли це буде потрібно». Найстрашніше, що цим «гріхом» Миколи Хвильового була... любов до України, його, як він писав із ніжністю, степової «голубої Савойї»... Затяжна духовна криза переростала в моральну загибель... А тут ще й — арешт друга-сподвижника Михайла Ялового, що було сприйнято письменником як «розстріл цілої Генерації» (він так і скаже про це в своїй передсмертній записці). «Між фізичною і моральною смертю, — напише пізніше Дмитро Донцов, — Хвильовий вибере першу, як менш страшну...»

Самогубство Миколи Хвильового стало «трагічною крапкою» в історії українського відродження 20-х років минулого століття, як констатують нині історики літератури.

Не опублікований за життя письменника памфлет «Україна чи Малоросія?», представлений у «Бронебійній публіцистиці», підштовхнув мене до пере(про)читання всього Хвильового, всіх його творів, нині відомих — від поезій до останніх двох передсмертних записок. Це читання було напруженою роботою розуму й душі. Це щось подібне, до перечитування всього Василя Стуса.

Вражає насамперед, як і в Стуса, духовне прямостояння, особистість, споріднена духом із «мятежними геніями» «бурі й натиску» — Й.-В. Гете, Й. Г. Гердером, Г. Л. Вагнером, Р. Ленцем, Ф. М. Клінгером... Вражає європейськість: глибиною знань духу цієї ж європейської літератури, філософії, історії, повагою до суверенності особистості, зрештою — культурою письма: новели («Я (Романтика») чи оповідання («Солонський яр»), психологічної повісті («Санаторійна зона») чи полемічного незавершеного роману з любовним сюжетом («Вальдшнепи»). Вражає, тримає в естетичному полоні стиль Хвильового, який не сплутаєш із жодним іншим письмом. У ньому відчуваєш добру школу М. Коцюбинського, але це не Коцюбинський («...Як далеко» і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювало юність»).Так, він мав «романтичне серце», в чому щиро зізнавався: «Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я... романтик!» Бувало, дивився на «сучасність крізь призму легенд Шехерезади» («Арабески»), дбав про форму, не приховував, що з великими труднощами переборює «опір матеріалу», але головним внутрішнім естетом, який не дозволяв упасти в «нудоту декадансу», у нього було Життя. «Тільки той письменник має рацію на існування, — писав Микола Хвильовий, — який здібний пізнати життя, не тикаючись щохвилинно у свою «платформу». Тобто — без накинутих на нього теорій і догм. І ось це живе життя (пробачте за цю тавтологію) письменник любив «безумно».

Усе, про що я сказав раніше, прочитується само собою в творах Миколи Хвильового. Але є ще найголовніше — отой схвильований живчик, який б’ється майже у всіх творах Миколи Хвильового, нагадуючи про його псевдонім. І називається він — полеміка. Полемічність — одна з характерних граней таланту цього письменника. Здається, вихована-виплекана по-спартанськи самим духом цього буремного часу. Беручи слова з образного лексикону самого письменника, можна сказати так: цей Дон Кіхот українського відродження блискуче володів зброєю полеміки, особливо — гострою шпагою памфлета, у його руках справді «бронебійного». Як листи з Олімпу, й нині читаються памфлети «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», вже згадуваний — «Україна чи Малоросія?»

З приводу чого, яких проблем оголював шпагу полеміки Микола Хвильовий?

Він по-лицарськи кинув під ноги рукавичку виклику тим, хто був явним або прихованим ворогом українського відродження, конкретизуючи: «Ми говоримо про нього, — про російського міщанина, якому в печінках сидить оця українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить у Москву: «Гвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!». М. Хвильовий не тільки дав бій «російському міщанинові», а й метрові російської літератури, «інтернаціоналістові» М. Горькому, який не визнавав української мови, вважаючи її по-валуєвськи — «нарєчиєм».

Микола Хвильовий оголив шпагу полеміки проти «Гаркун-Задунайського позадництва», оперетково-бутафорного просвітянства, «культурного епігонізму», назвавши Україну з гіркотою «класичною країною рабської психології». (Із сумом додам: нас ще й досі закликають «встати з колін...») Але послухаймо далі: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може уявити собі, що нація тільки тоді виявляє себе, коли найде їй одній властивий шлях культурного розвитку. Він не може уявити, бо він боїться — ДЕРЗАТЬ!».

Правда, щодо оцих «невмирущих задів», то ми спостерігаємо їхнє тупе мавпування особливо в політиці...

Але йдемо далі. Прикметою «позадництва» Микола Хвильовий вважав також «масовізм у літературі». (До речі, подібний загалом до нинішнього, тільки з тією різницею, що нинішня «бойова макулатура» дипломована...) Тому категорично заявив, що «для мистецтва писарів не треба», що необхідно «відтворити знищений художній критерій», вимагав перестати «безграмотно критикувати Зерова» та інших талановитих неокласиків, захоплювався Павлом Тичиною, назвав його одним «із найбільших поетів сучасної європейської поезії».

Власне, на шляхах «психологічної Європи» з її вольовою, діяльною людиною фаустівського типу, на дорогах життєствердних і неодмінно світлих, а не на «московських задрипанках» з претензіями на месіанізм, бачив Микола Хвильовий українську літературу й ширше — українську націю.

Пора ставити крапку. Але на завершення — одна цитата для роздумів напередодні 80-річчя від дня смерті Миколи Хвильового. Фрідріх Ніцше писав: «Ви смієте згадувати ім’я Шиллера не червоніючи! Подивіться ж на його портрет! Ці, у вогні від запалення, очі, що презирливо дивляться на вас, цей рум’янець смерті на обличчі — вам нічого не говорять? Тут у вас була така дивна, священна іграшка. І вона розбилась через вас. І якщо ви віднімете дружбу Гете від цієї меланхолійно насмішливої, зацькованої до смерті натури, тоді ви були б винні у її ще швидшому руйнуванні».

Аж страшно, ніби про Хвильового...Тільки замість Гете поставити Михайла Ялового... Хтось скаже, що подібні слова нам не можуть бути адресовані?! Можуть! Ще й як можуть, доки розбиватимуться «романтичні серця», ці «священні іграшки» об «харю непереможеного хама».