Чи відчуваємо ми красу?

Холодного січневого ранку на станції метро Вашингтона розташувався чоловік і почав грати на скрипці. Впродовж 45 хвилин він зіграв 6 творів. Протягом цього часу, оскільки була година пік, повз нього пройшло більше тисячі осіб, більшість з яких поспішала на роботу. Через три хвилини чоловік середніх років звернув увагу на музиканта. Він уповільнив свою ходу, зупинився на кілька секунд і... поспішив далі у своїх справах.

Хвилину потому скрипаль отримав свій перший заробіток: жінка кинула гроші у футляр і не зупиняючись продовжила свій шлях. Ще за кілька хвилин чоловік сперся до стіни і почав слухати, але незабаром поглянув на свій годинник і продовжив шлях.

Найбільша увага музикантові дісталася від трирічного хлопчика. Його мати, поспішаючи, вела його за собою, але хлопчик зупинився, щоб поглянути на скрипаля. Мати потягнула трохи дужче, і хлопчик продовжив рух, постійно озираючись назад. Ця ситуація повторювалася і з кількома іншими дітьми. Всі без винятку батьки не дали їм затриматися й на хвилину.

За 45 хвилин гри лише 6 людей ненадовго зупинилися і послухали, ще 20 не зупиняючись кинули гроші. Заробіток музиканта склав $32. Ніхто з перехожих не знав, що скрипалем був Джошуа Белл — один із найкращих музикантів світу. Грав він одні з найскладніших творів із будь-коли написаних, а інструментом слугувала скрипка Страдіварі вартістю $3,5 мільйона. За два дні перед виступом в метро на його концерті в Бостоні, де середня вартість квитка складала $100, був аншлаг.

Гра Джошуа Белла в метро є частиною соціального експерименту газети Вашингтон Пост про сприйняття, смак і пріоритети людей, завданням якого було з’ясувати, чи відчуваємо ми красу в буденному середовищі в невідповідний момент? Чи зупинимося, щоб оцінити її? Чи розпізнаємо талант у несподіваній обстановці? Один із висновків цього експерименту може бути наступним: якщо ми не можемо знайти часу на те, щоб ненадовго зупинитися і послухати кращі з коли-небудь створених музичних творів у виконанні одного з найкращих музикантів планети, якщо темп сучасного життя є настільки всепоглинаючим, що ми стаємо сліпі й глухі до таких речей, — тоді що ж ми ще втрачаємо? Це скорочений переклад статті, написаної за матеріалами нарису Вашингтон Пост, який отримав Пулітцерівську премію.

facebook.com, спільнота Интересные факты