Богдан СТУПКА...

Буває так важко пояснити сплески емоцій. Недавно, в Сингапурі, в ресторані, куди запросили мене на dinner трійко професорів, несподівано запітніли від сліз очі. Що сталося? Просто я почув спів і побачив співучу ресторанну обслугу... І миттю пригадалось, як сиділи з Богданом Ступкою в ресторані «да Вінчі», й він із якимось особливим задоволенням оповідав, що рівно о дев’ятій, на тих он сходинках, вишикується персонал і заспіває італійську пісеньку. І справді, вони там з’явились і заспівали — для нього. Так, для нього, привітно помахуючи руками... Знову звучить пісенька, а Ступки чомусь немає. Ніякими словами неможливо пояснити от сю несправедливість.

Він так любив життя й із такою насолодою жив останні роки! Саме — жив. Хоча частенько цитував Івана Франка: «Працювать, працювать і в праці сконать...»! Працював справді багато — й у театрі, й особливо в кіно, головним чином російському. Одначе ніяк не був схожий на людину, поведену тільки на роботі. Страшенно любив застілля, любив частувати. Чи то в ресторані, чи в «каптьорці», невеличкій кімнатці навпроти кабінету Ступки в Театрі імені Франка. І з такою насолодою слухав інших, і говорив, і показував сам. Він був актором у всьому; все, що він розказував і показував, незрідка виглядало відточеними акторськими етюдами.

Популярність так само сприймав із видимим задоволенням. У цьому сенсі він був аристократом — жодної зверхності чи то поблажливості до кого б то не було. У театрі — так само. Посада художнього керівника (Національного театру ім. І. Франка. — С.Т.) спершу декого з акторів налаштовувала проти нього. Кілька разів чув од нього: «От сей так уже вовком дивиться.... А я покликав його, трішечки коньяку, трішечки розмови — і роль йому пропоную. Талановита ж людина, що нам ділити?»

Узагалі — жодної пихатості не помічав ніколи. Простий приклад. 2008 року Ступці дістався приз — срібний «Марк Аврелій» на Римському кінофестивалі за кращу чоловічу роль (фільм польського режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні»). Хтось би інший — то стільки б величі й оповідей, як ушановували й до італійського неба підкидали. Од Богдана Сильвестровича ж я почув таке: «Ви думаєте, цей приз був випадковістю? Та ж ні! Рівно за десять років до того я був у Римі. Гуляю собі містом, і раптом так у туалет схотілось. Туди, сюди — немає нічого потрібного. Аж зирк, дивлюсь, пам’ятничок якийсь, і травичка під ним. Зі мною були два хлопці, попросив їх, щоб прикрили, — і зросив травичку. Потім піднімаю голову — аж то Марк Аврелій!.. Бачте, через десять літ оддячив. Сподобалося йому...»

Роль міністра культури в уряді Віктора Ющенка на початку минулого десятиліття теж грав з насолодою й інтересом. Так, йому передусім був цікавий новий життєвий матеріал, пізнання якого він потому й використає в ряді фільмів. Оповідають, як одного разу під час наради в кабінеті міністра туди зненацька увійшли двоє — режисер і водночас генеральний директор Кіностудії імені Довженка — Микола Мащенко та Юрій Іллєнко. Вони упали на коліна й попрошкували до Ступки з вигукам: «Батьку рідний, порятуй українське кіно!» Розгубленість міністра тривала якусь мить, а потім він так само став на коліна й рушив назустріч, вигукуючи: «Генії українського народу, яке щастя!» Затим вони обнялися і якийсь час вовтузилися на килимі, під спантеличеним оком присутніх чиновників. Останніх, до речі, міністр Ступка незмінно називав «моє творче чиновництво». Коли уряд Ющенка відправили у відставку, Богдан Сильвестрович був дуже розчарований. Тільки ж увійшов у справи, тільки почав щось робити...

Ще міністром узяв мене з собою до Вітебська, на «Слов’янський базар» . Їхали авто, водій гнав машину із швидкістю 150 —180 кілометрів. Я кілька разів пропонував стишуватися: «Не забувайте, кого везете», — звертався до шофера. «Та нічого, — заспокоював Ступка, — авто якісне, ми якісні — насолоджуйтесь якісним швидкісним життям!». Один із вечорів у Вітебську був відданий українським співакам — блискучий концерт, на який вдалося зібрати наших виконавців звідусіль. Потім міністр сідає в машину й тягне мене за собою. Український посол злякано: «Що ви, що ви, це порушення протоколу!». Ступка зневажливо махає рукою: «Який там ще протокол! Сергію, сідайте».

Увечері його запросив до себе білоруський міністр. «Підете зі мною», — сказав Богдан Сильвестрович. Я спробував відмовитися: незручно, міністри, а я... «Та я знаю цього міністра — до ранку буде історії розказувати. А так ви — утомлений, мовляв, треба йти. А я з вами, за компанію, бігцем» . Пішли. Щоб розважити гостя, з’явився білоруський квартет співаків. Перша пісня — «Ой чий то кінь стоїть...», тільки білоруською. Ми перезирнулись, одначе нічого не сказали. Друга — так само добре знайома наша народна, і знову білоруською. Й третя... Тут Ступка не витримав: «Так це ж українські народні пісні!». Співаки дуже здивувалися: «Ні, що ви! Це — білоруські» . Так я й досі не знаю, що то було?

А далі пішла дуже цікава розмова, із спогадами. Співоцькими. Ступка, як відомо, був сином оперного співака й не раз із гумором оповідав про те, як у дитинстві вправлявся у співах, лякаючи передусім сусідів. Щоб продемонструвати свою пісенну нездарість, наспівував і уже цілком дорослим. Іноді — навіть арії з опер. Для комічного ефекту найчастіше арію Зорге з опери «Ріхард Зорге» Юліуса Мейтуса. Сміх це викликало неабиякий. Утім, слух у нього таки був!

Він мав якусь особливу, акторську пам’ять. Пригадую, як одного разу сиділи в компанії з відомим диригентом Іваном Гамкалом. Він теж зі Львівщини. Як заходилися згадувати повоєнні реалії... Я був вражений — Ступка пригадував такі дрібниці побуту! Аж до того, якими були виделки чи який колір мали серветки...

Узагалі, попри уявлення про акторів як людей доволі розхристаних, дотримувався дисципліни. Вочевидь вплив на нього в цьому сенсі мала дружина Лариса, колишня балерина. Скажімо, в день вистави Богдан Сильвестрович годину-дві відпочивав. А як інакше — маленьких ролей у нього практично не було, а кілька годин на сцені є річчю доволі виснажливою.

Пригадую, знімали ми про нього фільм, який потому дістав назву «Богдан Ступка. Львівські хронічки». Група на чолі з режисером Юрієм Терещенком приїздить до Львова, й мало не одразу їдемо в Театр імені Заньковецької. Того вечора мали показувати виставу франківців «Король Лір». Шукаємо Ступку, кажуть — він на сцені. Йдемо туди, аж він там репетирує — сам! — роль, спозираючи в зошит. «Не так часто граємо, — каже, — треба повторювати». І, примружившись: «Що характерно, тільки я один. Усі розбрелися по місту, хто куди...»

Враження від вистави пам’ятаю досі: на сцені жив один лишень персонаж — Лір Ступчин. Інші так собі, відбували номер. Може, тому він — Ступка, а дехто, маючи талант (припускаю, що ніяк не менший), експлуатував його, нічого не додаючи, не докладаючи жодних сил. Авто, в бак якого не доливають пальне, рано чи пізно зупиняється. Далі — одна лиш імітація руху.

У тому ж фільмі Терещенка є епізод, який досі в пам’яті. Лір-Ступка дограє епізод, його виносять на ношах зі сцени. Він піднімається й іде коридором до гримерної. Ми — за ним. У гримерній він одразу падає на тапчан і завмирає із заплющеними очима. Перед нами лежав спустошений старець, не 58 років, а всі 85... Таке виснаження не зіграєш, він залишив на сцені замало не всі сили. Потому важко піднімається, каже: «Як ото раніше Ліра грали в сімдесят — сімдесят п’ять років? Тут молодий іще — й уже на межі сил граєш...»

Чи не тому в останні два роки все частіше говорив, що хоче перейти на маленькі ролі. Сили ж не безмежні. Так народилась ідея постановки Чеховського «Вишневого саду», де Ступка мав грати Фірса, поруч київських та московських акторів. Невеличка роль, у якій стиснуто багато світоглядних атмосфер. Виставу зробили, одначе без Ступки... Фірсом він, вочевидь по своєму життю, почуватись не міг, але щось йому таки виділося — прикінцеве, коли лишаєшся сам, коли той людський і природний пейзаж, у якому жив, вичах, вижовк, а ти живеш усе, за невідомим кодом життя.

Трапилось так, що десь у середині 1990-х ми разом їхали в Москву на кінофестиваль. Його зустрічали, й він запропонував підвезти й мене до готелю. Приїхали, аж там виявилося, що мені належить їхати до іншого. Та перше зайшли до Ступчиного номера, який виявився більш ніж просторим, — на кілька кімнат. «Чого вам кудись їхати, — зненацька сказав Ступка. — Залишайтеся тут, місця, як бачите, вистачить ще на трьох».

Так і зробили. Вечорами, до сну, багато про що говорили. І якось кажу: «Богдане Сильвестровичу, знаєте, 54-го року поет Олекса Ющенко приїхав до Нової Каховки. Не було йому куди піткнутись, та, на щастя, зустрів його Олександр Довженко й запросив у свій готельний номер. І так вони до самого ранку гомоніли, точніше, говорив Довженко. І от минуло вже понад сорок літ, а Ющенко все пише й пише спогади про ту незабутню ніч. А я тут з вами аж кілька днів і вечорів... Уявляєте, скільки я спогадів про вас напишу? Якщо переживу, звісно...». — «Ну, це ще ми побачимо, — була відповідь, — хто кого переживе!»

От, не перейшов Богдан Сильвестрович 2012 рік. За новорічний стіл сім’я сяде вже без нього... А власне кілька сімей — родинна, театральна, кінематографічна. І зачнуться — ні, не спогади. Розмови з живим Ступкою. Бо ж зрозуміло, він нас точно переживе.