Чи вистачить сил Україні сказати — «НI!»?

Ситуація, яка склалася довкола української газотранспортної системи, Митного союзу — це ще одне випробування для нашої держави, яка бачила за своє існування чимало, проте лише цього року максимально наблизилася до того, щоб розлучитися з найважливішим складником економічної незалежності — «трубою». Наступний рік може стати визначним в україно-російських відносинах. Сьогодні Банкову ставлять перед вибором: або стоїте на своєму і платите високу ціну за енергоносії, або стаєте частиною російського простору й отримуєте дешевий газ. Чи витримає Україна натиск росіян?

ПЕРЕКОНАТИ І СХИЛИТИ

А поки що в Адміністрації Президента України триває обдумування, до процесу якого час від часу втручається кремлівський блеф. От і на своїй останній прес-конференції Путін, уже вкотре демонструючи, як він поважає українську владу, запустив декілька нехитрих маніпуляційних стріл у бік офіційного Києва.

«Гадаю, що свого часу наші українські партнери зробили дуже велику стратегічну помилку. Фундаментальну, — каже російський президент. — Ми пропонували разом із європейцями взяти в оренду ГТС України, не порушуючи українського законодавства, не забираючи її у власність, а залишаючи у власності української держави. Взяти в оренду й одночасно взяти на себе зобов’язання щодо розвитку й завантаження української ГТС».

Це прийом із серії «ваші рішення не витримують жодної критики». Схожими засобами маніпулятор намагається пробудити в свідомості опонента почуття безсилля і відчуття, що й інші ухвали виявляться помилковими, якщо не довіритися пропозиціям самого маніпулятора.

Ще одна ілюстрація. Путін припустив, що газотранспортна система України може незабаром виявитися нікому не потрібною. «Постає питання про доцільність існування самої української ГТС, але ми готові й зараз вести діалог щодо цього, — зазначає Володимир Володимирович. — Він не простий, але стосується не лише відносин між російським і українським урядами. Він стосується насамперед господарюючих суб’єктів. Гадаю, якщо ми працюватимемо так, як до цього працювали, а саме — як найближчі партнери і справжні друзі, то знайдемо компромісне рішення».

Щодо цього прийому все набагато простіше: «Ще трохи — і на вас узагалі ніхто не подивиться, тому, поки не пізно, погоджуйтеся на мою пропозицію, тим більше що я ваш старий друг».

КОНКРЕТНО «ТРУБА»

Як поєднується газова проблема з темою Митного союзу? Нещодавня прес-конференція президента РФ стала свідченням того, що для Путіна це все ж таки дві різні площини, і ставиться він до них теж по-різному. Українська газотранспортна система цікавить його передусім. Це, звичайно ж, не означає, що Кремль не домагатиметься вступу України до чергового неоесересерівського проекту, але «труба» — це конкретніше, отже, важливіше.

«Щоб говорити про вступ України до Митного союзу, потрібно отримати від наших українських партнерів офіційну заявку, а наразі її немає, — заявляє Путін. — Нині українські партнери шукають вихід із цієї ситуації, вони шукають такі форми співпраці з Митним союзом, які були б прийнятними для України, але вписувалися в ті правові норми, які покладено в основу функціонування цього інтеграційного об’єднання».

Що ж до зустрічі українського й російського президентів, яка не відбулася, багато хто вважав, що ініціатором її скасування був Янукович, але сьогодні навряд чи доводиться мати сумнів у тому, що це так вирішив Путін, який, очевидно, не знайшов сенсу в проведенні заходу без конкретики з найголовнішого питання — усе тієї ж таки «труби». Про це свідчать слова посла Російської Федерації в Україні Михайла Зурабова, який пояснив, що запланована зустріч Януковича і Путіна не відбулася через те, що не було досягнуто домовленостей в енергетичній сфері.

«Обидва президенти підтвердили свою готовність і доручили експертам продовжувати відпрацьовувати нюанси угоди про співпрацю в енергетичній сфері, яка на той момент, на думку двох президентів, виявилася недостатньо погодженою», — підкреслює Зурабов.  А ще російський посол навіть визначив строки: «На сьогодні такого запасу міцності, який дав би змогу нам максимально довго аналізувати поточний порядок денний і знаходити розв’язки, у нас немає. Тому, за моїми оцінками, якщо якісь рішення й будуть, то вони мають відбутися в першій половині наступного року», — заявив Зурабов.

Чи означає це «виявилася недостатньо погодженою», що українська сторона нині тримається і не бажає підпускати Кремль до своєї ГТС, судячи з усього, конкретніше висловиться найближчим часом, а наразі щорічне ритуальне газове непорозуміння між Москвою й Києвом триває.

УСЕ БУДЕ ДОБРЕ?

Кажучи про різні схеми, за допомогою яких Москва має намір поступово освоїти українську «трубу», необхідно враховувати, що будь-яка форма оренди або спільного двостороннього володіння одного дня перетвориться на повноцінну владу Кремля над нашою газотранспортною системою. Якщо не формально, то фактично. Спрацює, так би мовити, закон сили витіснення. Це стратегія Путіна, і на Банковій повинні це розуміти.

Якщо ж російська влада отримає нашу ГТС, Кремль стане ще серйознішим чинником не лише зовнішньої, а й внутрішньої політики України. Особливо тіньової. Владна позиція в системі української енергетики дасть змогу Кремлю контролювати в тій чи тій формі тутешніх олігархів, які за таких умов утратять значну частину впливу на вітчизняний політрозклад на користь північно-східного сусіда. У винагороду за слухняність українські фінансово-промислові клани матимуть дешевий газ. Але чи потрібний вітчизняним олігархам цей дешевий газ, якщо за нього доведеться заплатити дуже дорого, а саме — позбутися солідних політичних позицій на своїй же території? Насилу в це віриться.

Не дуже віриться і в те, що Януковичу буде до душі не самостійно вирішувати питання щодо боротьби за другий термін президентських повноважень, а залежати щодо цього певною мірою від волі Путіна. До того ж до українського Президента сьогодні застосована й вищеописана логіка щодо фінансово-промислових кланів, бо у Віктора Федоровича (крім того, що він — гарант) є ще «Сім’я», амбіції якої прекрасно ілюструє новий склад Кабміну.

Загалом якщо команда Януковича не піде на поводі в ілюзій, пов’язаних із якоюсь орендою і спільними володіннями, вона не здасть Москві «трубу», підкоряючись, зокрема, власним інтересам, і тим самим енергетична незалежність України не програє.

«КНЯЗІ» ТА «СЛУГИ НАРОДУ»

Що ж, так склалося на пострадянському просторі, що не президент — для держави, а держава — для президента і всього, що пов’язано особисто з ним. Формула «князь командує народом, а князем командують інтереси» в колишніх республіках СРСР переважно виражається в тому, що «князі» спираються на власні інтереси, а не національні. Тій частині народу, яка не підтримує таких «князів», але хоче, щоб державні пріоритети було захищено, часом нічого не залишається, крім як сподіватися на те, що особисті мотиви правителів перетинатимуться з національними принципами. Безперечно, така система нікуди не годиться, але в сьогоднішній Україні вона певною мірою, як і раніше, очевидна. І буде очевидною ще довгий час, поки «князі» не стануть «слугами народу», точніше поки «слуг народу» не обиратимуть, як «князів». І тоді нам не доведеться щозими вгадувати, про що ж домовляться від імені двох сусідніх країн два «господарюючі суб’єкти» з президентськими повноваженнями.

«ВАЖКО ПОВІРИТИ, ЩО УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ТАК ЛЕГКО ЗДАЄТЬСЯ»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, старший викладач кафедри політології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Луцьк:

— Напевно, що сил сказати «ні» не вистачить, бо це може сказати лише дійсно сильна і незалежна країна, якою Україна, на жаль, фактично не є. А якщо врахувати активізацію здачі «братній» Росії стратегічних національних інтересів України впродовж останніх кількох років та реалізації найвищим керівництвом нашої держави саме проросійської політики, то чітко видно, що і політичного бажання сказати «ні» не передбачалось. У цій ситуації своє вагоме слово мусить сказати опозиція, хоча події в новообраній Верховній Раді свідчать, що шансів кардинально вплинути на ситуацію в опозиції нема. Адже не змогла вона ні звільнити Юлію Тимошенко та Юрія Луценка, ні перешкодити прийняттю українофобського мовного закону та призначенню спікером парламенту й прем’єр-міністром представників Партії регіонів і т. ін.

Посол Російської Федерації в Україні Зурабов днями вже заявив, що Україна мусить прийняти рішення щодо вступу в Митний союз впродовж найближчих шести місяців. А 13 грудня президент Янукович сказав, що Україна «поступово буде приєднуватися до правил Митного союзу», оскільки може втратити в економічному плані. Стати у 2015 році вдруге Президентом Януковичу неможливо, зважаючи на постійне зубожіння пересічних українців та прогресуючу кризу у вітчизняній економіці. Вже всі зрозуміли, що «покращення життя вже вчора» до 2015 року не настане. І в цій ситуації здешевлення російського газу було б для нього серйозною допомогою. Але за це від українського Президента Кремль очікує повної капітуляції. Та де гарантія, що в такому випадку Москва не захоче зробити Президентом когось іншого, а не Віктора Федоровича? І тоді сусідня держава буде діяти за принципом власної потреби і зробить президентом того, хто буде їй вигідніший. Тут напрошуються історичні аналогії, коли в часи Гетьманщини Московія призначала українськими гетьманами саме тих, хто їй краще служив і був відданішим (хоча у випадку з Мазепою і вийшов відомий прокол). А влада для вітчизняного політикуму завжди розглядалась як своєрідний бізнес-проект та самодостатня кінцева мета, а не засіб для реалізації політичних та економічних програм. Міг би традиційно допомогти Міжнародний валютний фонд, але за це західні демократи вимагають виконання чітких економічних правил, а також випустити з ув’язнення лідерів опозиції, а це просто нереально, бо не може Віктор Федорович переступити через себе. Та й улюбленець Президента Азаров, м’яко кажучи, не є улюбленцем МВФ.

Тиск на Україну чиниться не лише політичний, а й економічний у вигляді неприродно високої для українців ціни на російський газ. Очевидно, що за зниження ціни на газ РФ вимагає адекватної поступки від Києва у вигляді української ГТС. Приєднатися до Митного союзу й паралельно підписати угоду про асоціацію з ЄС неможливо. Період перебування України у «сірій зоні» між двома економічними об’єднаннями закінчується. Для України настав час відмовитися від зовнішньої політики так званої багатовекторності та чітко й ясно проголосити свій вибір: Європа у вигляді подальшої євроінтеграції чи азійство у вигляді Митного союзу з Росією. Важко повірити, що українська влада так легко здається. Проте виникає логічне питання: а чи не забагато хоче Москва? З позицій Кремля — ні, бо Росії ніколи не потрібно було України частково, політично, або «впливово». Їй впродовж століть завжди була потрібна саме вся Україна, яку вона сприймає винятково, із гідною подиву постійністю, лише як Малоросію.

«КРАЇНА ЗАНАДТО ЛІНИВА, ЩОБ ПРАГНУТИ КРАЩОГО»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗІК, Львів:

— Для мене зовнішньополітичний вектор України виглядає цілковито тупим. Наш гарант чомусь думає, що світову спільноту можна так само «розводити», як свій власний народ. У геополітичному сенсі Україна представляє собою якесь химерне «недо». Це недо-Європа і недо-Росія. Це якесь третє серединне болото зі сплячим народом і сліпим істеблішментом. України як гравця не існує. Якщо вдаватися до дат, то, починаючи з 2007 року, Україна взагалі перестала грати в зовнішню політику. Режим Кучми ще міг похвалитися бодай трохи ефективною багатовекторністю, адже ми мали 10-річний контракт на дешевий російський газ одночасно з угодою про співпрацю з НАТО та повноцінним членством у Раді Європи. Проте всі наступники успішно поховали будь-які зовнішньополітичні устремління. І вся трагедія полягає в тому, що за відсутності інших векторів однозначно переможе один — російський. Риторика Кремля щодо України архіправильна. Путін є найкращим геополітичним стратегом сучасності. Він знає, що будує. Він знає, з ким будує. І знає — як. Чого не можна сказати про Україну. Вона не знає, що будує. Не знає, з ким. І анітрохи не знає — як. За таких умов мені видається, що Україну загнали у глухий кут. У російський глухий кут. Багатовекторність безповоротно втрачає свою потенцію. Це позитив, адже негоже так відкрито займатися геополітичною проституцією. Мені щиро шкода й Януковича, й усіх громадян, які наївно вірять, буцімто можна спокійнісінько поєднати російський і європейський стільці. Ні, ні й ще раз ні! Україна впритул наблизилася до драматичного часу Ікс, коли треба чітко визначатися, з ким ми. З Європою чи з Росією? Ми західна цивілізація — чи ми східна цивілізація? Ми прагнемо жити в системі координат прав людини і прозорих правил співжиття — чи в системі координат арештів за участь у мітингах? Все просто: Європа чи Росія. І свого, третього, шляху тут не дано. Всі ті, хто пропагує медіаторську, прокладочну роль Україниё насправді підігрують Росії. Буквально в ці дні Україна остаточно визначається, на який із двох векторів пристати ціною повної втрати одного з них. Для мене буде трагедією, якщо Україна обере Схід, адже це назавжди перекреслить будь-які європейські перспективи. Слово «назавжди» я вимовляю з жахом. Не менш жахливим є й те, що ми боїмося зізнатися самі собі в гіркій правді. Росія нам психологічно зрозуміліша і ближча. Розгін демонстрацій наш постсовковий народ розуміє набагато краще, ніж довгоочікуване урівняння прав геїв у Франції та Угорщині. На жаль, так є, й ми боїмося Європи з однієї простої причини: нам треба буде міняти самих себе і докладати гігантських зусиль, аби ставати модерними і позбуватися дрімучої допотопності. Тоді як інтеграція з Росією нічого не вимагає й нічого не передбачає. Щоби зсуватися в бік Росії, треба просто нічого не робити. Ми втратимо Європу. Ми втратимо всі шанси примкнути до менш зрозумілої, але однозначно кращої, заможнішої, правильнішої, справедливішої цивілізації. Ми ліниві, Янукович лінивий, країна занадто лінива, аби прагнути кращого.

«ПРЕЗИДЕНТ ФАТАЛЬНО ЗАЛИШИТЬСЯ ОДИН НА ОДИН ІЗ ПУТІНИМ»

Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог», Сімферополь:

— Чи вистачить сил органам влади протистояти російському тиску та сказати «ні!» втручанням у політичний курс та внутрішню й міжнародну політику України? На жаль, на мою думку, Президент України Віктор Янукович, який зосередив у своїх руках усі важелі влади й на якого, у зв’язку з цим, спрямований інтенсивний тиск Володимира Путіна, не зможе витримати його без певних поступок. Країна дійсно опинилася в ситуації надто небезпечного протистояння, причому, я хочу підкреслити, що це протистояння не з Росією як сусідньою країною, а це протистояння саме з Путіним як агресивним політиком, який прагне до відновлення імперіалістичного впливу свого уряду на пострадянському просторі, передусім на Україну, в першу чергу, заради зміцнення свого іміджу інтегратора. І справа в тому, що Віктор Янукович сам поставив себе в таку ситуацію. Для того, щоб витримати цей величезний і багатовекторний тиск сусіда, Президент Янукович мав би заздалегідь залучитися всебічною підтримкою. Однак Віктору Януковичу немає на кого опертися. По-перше, він мав би заручитися підтримкою свого електорату, який його обрав, але він не може на нього опертися, бо його електорат такий, що більше любить Путіна, ніж Януковича. Він не може опертися на іншу частину народу України, яка за нього не голосувала, але могла б підтримати свого президента заради країни, однак він не може на це розраховувати, бо він не враховує і не шанує їхні інтереси — мовні, культурні, економічні тощо. Нарешті, Віктор Янукович не може опертися на свою, так звану, партію, бо в ній відбувається внутрішня боротьба, в ній панують економічні інтереси олігархів, їхніх фінансових груп, інтереси, які у вирішальній мірі залежать від Росії, і від того ж таки Путіна. Навпаки, Путін може створити тиск на Януковича саме через представників олігархічних кланів і цим оточити його з усіх боків. Більше того, Віктор Янукович не може розраховувати і на підтримку так званої сім’ї, бо й її інтереси також зав’язані значною мірою на Росію. Це надзвичайно небезпечна ситуація, й Путін це розуміє й цим користується. Хоча вона не фатальна, при бажанні Президент України ще може знайти внутрішні резерви й ресурси для того, щоб отримати підтримку народу і витримати це протистояння, однак йому для цього слід кардинально змінити внутрішню й зовнішню політику, ставлення до економіки, до всіх соціальних груп у країні, корінним чином реформувати адміністративний апарат, політичну структуру, законодавство, відносини з іншими органами влади, партіями, опозицією, з народом взагалі. Йому також для цього слід було б змінити взаємини з міжнародними організаціями та заручитися підтримкою прогресивної міжнародної спільноти. Однак є великі сумніви, що у Віктора Януковича вистачить для цього знань, досвіду, підготовки, уміння провести такі масштабні реформи.

Тому, з моєї точки зору, він фатально залишиться один на один із Путіним, а тому змушений буде згодитися на певні поступки йому, перш за все, заради збереження самого себе. Інша справа, які це будуть поступки — серйозні, які будуть руйнувати підвалини української державності, фатальні для України чи, може, це будуть певні тактичні поступки заради збереження головного. Тому Віктор Янукович, власне, зараз стоїть не перед вибором: поступитися тискові чи не поступитися зовсім, він насправді стоїть перед вибором: що саме здати Путіну заради того, щоб той хоч би зменшив агресивність і щоб не так сильно заплямувався мундир президента в очах свого народу. При цьому хочеться наголосити, що Віктор Янукович мав би в цій ситуації подумати про майбутнє, про те, яким Президентом він залишиться в історії України, чи будуть наші нащадки дякувати йому, чи проклинати і притягувати до відповідальності.

«БУДЕ ЗНАЙДЕНО ПЕВНИЙ КОМПРОМІС МІЖ НАШИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ»

Ігор ПОЛІЩУК, доктор політичних наук, Харків:

— Я гадаю, що Україні вистачить сил сказати «ні». Для цього є певні об’єктивні та деякі суб’єктивні передумови. Важливо те, що стосунки нашого та російського президентів, м’яко кажучи, не дуже теплі. Мені здається, що їм навіть важко вести будь-які переговори на особистісному рівні. А це, як ми знаємо з історії, іноді відіграє вирішальну роль. Особиста неприязнь, яка існує, може сприяти тому, що угода щодо Митного союзу не буде підписана. Себто ми бачимо, що з обранням нашого Президента відносини з Росією, за великим рахунком, не склалися. Хоча Віктор Янукович начебто «проросійський», і спочатку вони дуже вітали його обрання! Другий момент — це поточна політична кон’юнктура. А саме — пом’якшення позиції Європейського Союзу. Там є багато людей, які, суто прагматично розмірковуючи, зараз дещо спростили вимоги до України. Скажімо, зараз фактор звільнення Тимошенко не ставиться як єдина й вирішальна умова вступу України. Тому намітилося певне пожвавлення відносин на європейському напрямку. До того ж інтереси великого українського бізнесу лежать в Європі. Це більш ємний ринок, там є більша перспектива здобуття певних прибутків. І ці обставини відіграватимуть вирішальну роль. Зараз партія влади навіть намагається заручитися підтримкою опозиції в питанні законодавчого закріплення цього європейського напряму. Мені здається, тут буде знайдений певний компроміс, консенсус між нашими політичними силами, які, можливо, за винятком комуністів, намагаються реалізувати європейський вибір України. Як приблизно колись відбулося і в Польщі. Тому я гадаю, що в цій ситуації тиск на Україну, який чинить і буде чинити та підсилювати Москва, нічого не змінить. Україна буде рухатися в європейському напрямку.

«СИЛ ВИСТАЧИТЬ НЕ В УКРАЇНИ, А У ПРОМИСЛОВО-ФІНАНСОВИХ ГРУП»

Сергій НІКІТЕНКО, доцент кафедри соціально-гуманітарних та фундаментальних дисциплін «Європейського університету» (Херсонська філія):

— При всьому скепсисі, з яким громадськість ставиться до керівництва країни, там сидять не такі вже недалекі люди. Вони бачать, що черги на вступ до Митного союзу не спостерігається, і та наполегливість, з якою нас туди «запрошують», є більш ніж підозрілою. Тим паче, що олігархічна верхівка не зацікавлена у вступі до МС, адже більшість ринків збуту їхніх підприємств у Європі.

Це дає підстави стверджувати, що сил вистачить не в України, а у промислово-фінансових груп. Політична складова для них лише прикриття справжніх, економічних інтересів. Відступати їм зараз немає куди — за спиною спогади про Харківські угоди й їхні трагічні результати.

На жаль, у країні всі важливі рішення приймаються лише з огляду на думку олігархічної верхівки. Тому, в принципі, погіршення чи покращення життя українців, усупереч Конституції, — справа не безпосередньо народовладна, а тотально олігарховладна. Беззаперечним є факт, що фінансово-промислові групи хочуть отримати дешевий газ для своїх підприємств, але, побачивши, як «старший брат» виконує свої обіцянки, дані в Харкові при підписанні договору про базування Чорноморського флоту, той же Р. Ахметов, гадаю, не стане ризикувати ще раз.

«Я ПОКЛАДАЮ ЄДИНУ НАДІЮ НА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО»

Сергій ШТУКАРІН, виконавчий директор Об’єднання громадян «Центр політологічних досліджень», Донецьк:

— Україна володіє державним суверенітетом, і чинити тиск на неї безглуздо. Після острова Тузла я не пам’ятаю таких прикладів. Ефективніше чинити тиск на окремих політиків, зіштовхувати між собою внутрішні групи інтересів, проводячи при цьому інформаційну обробку громадян. І вже питання полягає в такому: чи зможуть окремі політики поставити інтереси виживання нації вище за власні «шкурні», чи є в групах інтересів консенсус щодо кращого майбутнього для країни, й чи можуть громадяни мобілізуватися, щоб обирати таких політиків і формувати власні групи інтересів. Оскільки у сучасних українських умовах відповідь на перші два запитання вочевидь є негативною, для того, щоб Україна змогла протистояти такому тиску, я покладаю єдину надію на громадянське суспільство.

«РОСІЙСЬКИЙ ТИСК МОЖНА ПОДОЛАТИ ЛИШЕ ЗА ДОПОМОГОЮ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»

Олександр РОМАНЮК, політолог, доцент кафедри філософії та політології Харківської академії культури:

— Ми намагаємося угнатися за двома зайцями ще з часів Кучми. І зараз ми маємо чітко сказати, що ми йдемо до Європейського Союзу. Ми не проти укладання торговельних угод із Росією і з іншими країнами. Але за умови, щоб ці угоди не суперечили нашим європейським устремлінням. Те, чим займається Путін, — це шантаж під загрозою підвищення цін на газ. Але ми знаходимо альтернативні джерела, ми вже отримуємо газ на Заході за цінами, нижчими за російські. Для нас це вагома економічна допомога, і заразом — моральна. Це аргумент протистояння Росії — якщо ви нам відмовите в газі, ми його купимо з інших джерел. Протистояти, звичайно, дуже складно, але потрібно. Росія прагне зробити нас своїми сателітами, оскільки вона відчуває, на мою думку, справжній «імперський синдром». Завдання Росії — це створення свого геополітичного поля з собою в центрі й іншими державами у вигляді сателітів. Самостійно Україна не зможе протистояти цьому насильницькому «притяганню». Російський тиск можливо здолати лише за допомогою євроінтеграції. Зараз, коли Віктор Янукович відклав візит до Москви, він таким чином продемонстрував, що основний пріоритетний вектор нашої зовнішньої політики — це євроінтеграція. До цього прагнуть усі країни Центрально-Східної й Південно-Східної Європи. Тому що це економічно і політично вигідно. Це веде до розвитку стандартів демократії.