Що мав «прославляти» Стус?

«Усім владним структурам Стус органічно чужий», — писав Роман Корогодський на початку 2000-х років.

Нещодавно це підтвердив секретар Донецької міськради Сергій Богачов, який опублікував у своєму блозі статтю «Василий Стус — Герой ли Украины?». Публікацію одразу оприлюднила газета «Сегодня».

Виступ Богачова є реакцією міського чиновника на пропозицію шанувальників Василя Стуса увічнити пам’ять великого поета. Під час відзначення громадськістю Донецька 75-річчя від дня народження Стуса йшлося про облаштування біля університету, в якому він навчався, скверу його імені і встановлення там пам’ятника поетові. Ініціатива ця не нова. Такі заходи з вшанування пам’яті Стуса були заплановані ще п’ять років тому, під час відзначення 70-річчя Стуса. Тоді ж громадськість Донецька за активної підтримки студентів запропонувала присвоїти Донецькому університетові ім’я Василя Стуса. Однак облрада і облдержадміністрація Донецька, за підтримки частини депутатів Верховної Ради заблокували впровадження громадських ініціатив. Цю недобру традицію продовжив і новопризначений секретар Донецької міськради Сергій Богачов.

«И я не против того, чтобы в Донецке было как можно больше памятных мест, посвященных нашим землякам, которые являлись патриотами Донбасса, любили и прославляли наш край», — заявляє Богачов і наводить приклади своєї участі у заходах з увічнення донеччан — академіка Н.Г.Чумаченка і професора Хараберюша.

А от щодо Стуса, то тут «не все просто», стверджує Богачов.

Складність, на його думку, полягає в тому, що, хоча Стус частину свого життя провів на Донбасі, «в его творчестве наблюдается отнюдь не прославление шахтерского края. Скорее, наоборот». Далі чиновник розвиває тезу про нелюбов Стуса до Донбасу, доводячи її прикладами з його віршів на кшталт згадки про «смердючі річки», а також посилаючись на спогади мешканців селища Кіндратівки, що на околиці Горлівки, де поет викладав у школі з грудня 1961 р. до січня 1963 р. українську мову та літературу. За словами Богачова, Стус ні з ким особливо не товаришував і вирізнявся з-поміж мешканців селища тим, що носив вишиванку і говорив тільки українською мовою.

Завершує Богачов свою публікацію такими висновками:

«Я, конечно, понимаю, что юноше из крестьянской семьи, переехавшей в Донбасс из-под Винницы, трудно было найти общий язык с шахтерами Горловки. Нам, чьи отцы ежедневно рисковали жизнью в угольном забое, были непонятны его душевные порывы, а юному поэту — не интересны рассказы о нелегком труде горняков. Он был чужим среди нас, и не хотел становиться своим. Возможно, отсюда возник его внутренний бунт против системы, который потом перерос в открытую борьбу против этой же системы. Но разве простые люди, жившие рядом со Стусом, разве наши дома и наш край — не часть Украины? И за что же тогда украинский поэт получил звание «Герой Украины»? За то, что был борцом, но не был гуманистом? За то, что был изгнан из родной страны, страдал и умер на чужбине? Очевидно, да: за борьбу, но не за поэзию; за борьбу, но не за любовь к людям».

Судження донецького чиновника про долю і творчість українського поета є зразком догматичного мислення, сформованого колишнім совєтським агітпропом. Над автором публікації досі тяжіє соцреалістичний стереотип, згідно з яким єдиною місією поета є «оспівувати» й «прославляти», в даному разі — шахтарський край і шахтарську працю. Богачов навіть не помічає, як його ж слова суперечать із цією настановою, коли він пише, що шахтарі щоденно ризикували життям у вугільних вибоях. То що мав «прославляти» Стус? Державу, яка не дбала про елементарну безпеку шахтарської праці, яка виявляла злочинну байдужість до людського життя?

Але повернімося до головної тези публікації Богачова, в якій він ставить під сумнів правомірність надання поетові звання «Герой України» і твердить, що Стус був борцем, але не був гуманістом, бо не любив людей.

Постає запитання: а за що ж боровся Стус, за що він свідомо віддав життя? Якби Богачов хотів правдиво відповісти на ці запитання, він би легко знайшов відповідь і в поезії Стуса, і в його публіцистиці, і в листуванні. На щастя, більшу частину спадщини Стуса на сьогодні вже опубліковано.

Хочемо звернути увагу на невелике за обсягом, але надзвичайно важливе для розуміння поета видання деяких його листів, таборових записів і заяви Української Гельсінської групи його авторства, що з’явилось минулого року в новій серії газети «День» «Бронебійна публіцистика». Видання упорядкував Євген Сверстюк.

Матеріали, опубліковані у виданні, дають чітку відповідь на питання, за що боровся Стус і чи був він гуманістом. Тут вміщено, зокрема, лист Василя Стуса до Андрія Малишка, написаний 12 грудня 1962 року, саме тоді, коли він вчителював у Горлівській школі. З листа видно, що вже тоді, спостерігаючи процес денаціоналізації українців, який особливо інтенсивно відбувався у післявоєнний період на Донбасі, поет усвідомлював і переживав це як особисту і національну трагедію. Звертаючись за порадою до Малишка, який підтримав його першу публікацію в «Літературній газеті», Стус пише: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості й, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні».

Василеві Стусу, як свого часу Олександрові Потебні, було властиве глибоке усвідомлення зв’язку денаціоналізацій із суспільною деморалізацією. Його характеристика здеградованих внаслідок винародовлення міщан ніби списана з портретів багатьох нинішніх депутатів і управлінців різних рівнів. Про це Стус писав у великому листі, адресованому Петрові Шелесту, тодішньому Першому секретареві ЦК КПУ: «Зденаціоналізований елемент нагадує елемент здекласований. У них не лишається за душею нічого святого. А це призводить до ще більшої моральної деградації. Це теж один із способів масового продукування тов. Міщанина, який має геніальну здатність все переінакшувати. З власного «вірую» він може зробити чекову книжку, совість він уміє перевести на гроші, в почутті патріотизму він може віднайти «невикористані резерви» власного прибутку».

Цей самий лист містить надзвичайно цікаві міркування поета про спотворення соціалістичної ідеї в Радянському Союзі. Вони свідчать, що у протистоянні з комуністичним режимом Стус не обмежувався боротьбою за національні права. З не меншою відвагою він обстоював індивідуальне право людини на свободу: «...я все більше переконуюсь, — писав поет, — що такий соціалізм не є соціалізмом. Такі політичні свободи — не є свободами. Такий «рай» — не є раєм. Така «правда» — не є правдою.

Таке закабалення людської душі, людської совісті, таке вилюднення людини майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода — свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати — про себе, про оточення, про життя.

Таке вивласнення душ нищить будь-яку вартість людського існування...

Такий соціалізм проклинатимуть нащадки. Такий соціалізм уже сьогодні потворить цих нащадків — і це вже злочин».

На початку 1980-х років, незадовго до своєї загибелі, Стус зробив такий запис у таборовому зошиті: «Моторошно почуватися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам, зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно».

Зі зболілого серця поета в його творчій уяві поставали трагічні образи рідного краю:

Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.

Візія великого сина Української землі виявилася пророчою. Україна й нині летить на чужім крилі, наближаючись до катастрофи. Але будемо сподіватись, що в суспільстві вже визрівають сили, здатні зупинити цей смертельний лет. І тоді здійсниться інший заповіт Поета:

Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.