Ми єдині

Маючи тираж 90000 екз., газета «День» не потребує спеціального подання. Не знає її хіба що лінивий на помисли та той, хто має ностальгію за «Правдою», окрім того осередку суспільства, в якого уроджена чи набута алергія на Слово. До згаданих варто додати й тих співвітчизників, які зневірилися в усіх і всьому, не в останню чергу і в ЗМІ. Є й такі, які здавна закохані у свої газети і не можуть дозволити собі розділити свою любов з іншими виданнями, розцінюючи це як зраду, якщо навіть «свої» дещо знизили планку, а то й розчарували. До таких, як не соромно зізнатися, донедавна належав і автор цих рядків. Тим часом, щоб скоротити шлях до читача, «День» сам прийшов до столиці Донбасу та вже рік регулярно друкується в Донецьку.

А нещодавно «День» привіз у столицю Донбасу і свою «Фотовиставку-2012». Переважна частина експонатів зрозуміла з першого погляду, але є й алегорії, які потребують тривалої зупинки й роздумів. І в цьому неосяжному просторі відображено все життя: від ще не ненародженого й новонародженого безіменного малюка, якого ще не встигли винести з пологової зали, й ним ще опікуються ескулапи, до всесвітньовідомої особистості, яку з пошаною проводжають у небуття скорботні шанувальники. А між цими віхами довге життя з його неминучими природними або пов’язаними з нездоланною поки що хворобою чи екстрімом, утратами, горем, а частіше нами, безвідповідальними навіть перед своїми рідними, спровокованим сумом; першим коханням, радісним святковим весіллям та щасливими родинами з такими ж дітьми-сонечками, а також хворими або покинутими недоглянутими дітьми та підлітками, які  зграйками порпаються на смітниках або з цигарками в зубах і з жахливо великим в’язничним досвідом і тавром на руках розважаються по своєму і в своєму ізольованому середовищі. Це  – літні жінки і бабусі, які не втратили радості життя, звиклі до важкої роботи, але бадьорі й ще не згинаються під тягарем ноші, та вищезгадані немічні, самотні старенькі. Це виробничі, спортивні й розважальні екстріми. І, звичайно, політика, історія, екологія, світ наших менших братів, військова тематика й багато іншого, чого не перелічити. Є вічне і божественне, а більше повсякденного. Техніка часом вражає несумісністю з уявленням про фотографію. Загалом виставка формує позитивну ауру, а відображені прикрі сторони нашого буття необхідні для того, щоб зупинитися, замислитися й допомогти собі та іншим, нужденним: словом, ділом, а то й фінансами.

На відкритті пані Лариса перебувала в залі  до останнього глядача і була доступною співрозмовницею для всіх. Можливо, ще й тому ні хвилини не залишалася наодинці. Від відповідей на будь-які запитання не ухилялася, навпаки, реагувала охоче, доброзичливо, завжди коректно. Хоча суцільного, багатоконтурного кола не було, проте, щоб не зловживати комунікативністю героїні дня та її перманентного оточення, треба було проявити неабияку винахідливість, щоб віднайти невеличку паузу й обмінятися з пані Ларисою парою-трійкою фраз. Тим ціннішим ставав такий бліц-діалог. А скорочувати час можна було за рахунок того, що порозуміння досягалося з напівслова.

Виставка надзвичайно цікава, та все ж залишаю її до наступних відвідин і прямую услід пані Ларисі до «Бригантини» ДонНУ. «Чи можна?» – запитую перед конференційною залою. Поки дівчатка вирішують моє питання, пред’являю той загадковий фотопортрет з маскою на фоні статті, демонструючи таким чином прихильність до «Дня». Тямущий «кіоскер», як з’ясувалося, киянка, яка, безперечно, володіє почуттям гумору, гідно оцінила мій «документ» як «перепустку будь-куди». Тож я з незаплямованою совістю зайняла стілець у зручному місці в передостанньому ряду. Прочитала все недочитане в газетах, які передбачливо хтось розклав на стільцях. Сиджу собі тихесенько, спостерігаю.

Пані Лариса з’явилась у конференц-залі якось непомітно і без помпи. Лариса Олексіївна опинилася в «президії» одна. Сама надавала слово студентам, сама наливала собі водички з пляшки, коли пересихало в горлі. Розповідала про газету, принципи журналістики, які вона сповідує. Спочатку спонукала юнаків і дівчат до запитань, а потім охоче, ґрунтовно, переконливо, без будь-яких ознак зірковості, зверхності відповідала на всі запитання. Студенти дуже уважно слухали, щось занотовували. Я ж навпаки, звикнувши до своєї бездоганної пам’яті донедавна, знехтувала студентською звичкою і вже там пожалкувала, тому що, чесно кажучи, не очікувала таких глибоких відповідей, афоризмів, які б хотіла відтворити у первісному вигляді. Не знаю, як сприйняла ці откровення молодь (а це були студенти переважно І–ІІ курсів), але я – немов бальзам на душу. Висловлювалися вони так просто, доступно, гарною українською мовою, що хотілося б сподіватися, що в молоді звивини запали надовго, та й не лише сьогодні-завтра, а через роки нагадають про себе.

Студенти, відчувалося, психологічно й професійно ретельно готувалися до цієї зустрічі, запитання ставили цікаві, формулювали добре, були досить розкуті, активність їх зростала б до нескінченності, якби Лариса Олексіївна не оголосила останнє запитання. Досить лагідно, як вона це вміє, але завдяки «сьомому» відчуттю всі усвідомили, що вердикт остаточний і незворотний. Прикро, але… се ля ві. Прикрість досвідчений журналіст-педагог (схоже, часто зустрічається з молоддю) швидко нейтралізувала оголошенням про подарунки. Це були добротні книжки з бібліотеки «Дня». І тут так же несподівано позаду мене напівзапитально, напівімперативно пролунало: «Я – бібліотекар. І ви нам нічого не подаруєте?!» Нічого собі! За які заслуги? – подумала я, хоча добре знаю про жалюгідний стан книжкового фонду майже в усіх бібліотеках. Певно, не витримав службовець, перебуваючи в студентському оточенні, такої «дискримінації». Звісно, великодушна Л.Івшина не була б нею, щоб не задовольнити й небайдужого бібліотекаря.

Відчувалося, що гостя пам’ятає кожного призера і його запитання, тому й пояснення при врученні подарунків та поради були, як то кажуть останнім часом, адресними. На якусь мить я відволіклася, а коли знову спрямувала погляд до «президії», то була приголомшена міцними студентськими обіймами та щирими дитячими поцілунками своєї благодійниці. Це виглядало так зворушливо! А як почувала себе Лариса Олексіївна? Немов риба у воді, відповідаючи взаємністю. За 30 років роботи у вишах я такого не спостерігала.

А далі було спілкування в тісному колі. Начебто спокутуючи свою провину, прилаштувався останнім у черзі за автографом і знайомий нам щасливий, недофінансований бібліотекар. Усім стало зрозуміло, що головний редактор «Дня» – та людина і фахівець, спілкування з якою завжди замало. І я подумала: як добре, що все відбулося в камерних умовах, без ритуальної президії і таких же реверансів, а замість них панувала щирість, відвертість, взаємна повага, довіра, спілкування «на рівних» (був такий освітянський проект «Рівний – рівному», який не прижився).

Під кінець згадаймо колектив «АртДонбасу», який так ретельно підготував свої апартаменти для фотовиставки, створивши оптимальну атмосферу для гостей і мешканців міста й області. До речі, в цей час з певною молодіжною місією в Івано-Франківську перебувала арт-директор виставкової галереї (проект «Мистецтво без кордонів»). Заслуговує великої пошани керівництво університету управління, який удруге гостинно відчиняє двері «Дню». Пригадую і круглий стіл, організований Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою (Львів, директор І.Ключковська) разом із донецькою облміськдержадміністрацією на базі і за активної участі викладачів цього авторитетного в Донбасі навчального закладу. Тоді до обговорення проблеми соціального сирітства залучилися всі причетні представники державних установ і громадських організацій, релігійні діячі, викладачі та студенти. Отже, міст дружби і співробітництва між Донецьком і Центральним та Західними регіонами України безперебійно діє.

До наступної зустрічі, вельмишановна Ларисо Олексіївно. Щасти вам, вашим співробітникам і вашому спільному породженню – «Дню». Не забудьте про Карпатські гори з  полонинами, чабанами й отарами овець (нам – степнякам своїх рукотворних териконів замало) і ягідно-грибні буковинські й галицькі ліси (у нас дещо є, але не в такому асортименті). А Дніпро нам нагадує лише канал – наш надійний постачальник питної води (з Дніпра й Сіверського Дінця). Мабуть, я нагадую університетського бібліотекаря? Але такі вже ми, донецькі.