Куди приводять мрії

Екранізація класики — заняття настільки ж корисне з точки зору просвітництва, наскільки й суперечливе за своєю природою: кіно і література — надто різні мистецтва. Ось зараз на екранах з’явився «Великий Гетсбі» за однойменним романом класика американської прози Френсіса Скотта Фіцджеральда. Режисер — австралієць Баз Лурман, у ролі Джея Гетсбі — Леонардо ДіКапріо.

Роман вийшов у світ 10 квітня 1925 року. Інсценування на Бродвеї і голлівудська екранізація (1926 р.) не принесли авторові заслуженої слави. «Великий Гетсбі» набув популярності лише в 1950-х, а потім увійшов до обов’язкових програм для читання в середніх школах й університетах англомовного світу.

Дія відбувається в Нью-Йорку, на Лонг-Айленді, у двадцяті роки XX століття. Джаз, секс, гедонізм; набрав чинності «сухий закон», але він лише додав гостроти всеохопній веселості. Багато доти непримітних американців, ставши бутлегерами — нелегальними торговцями спиртним — умить здобували мільйони.

Джей Гетсбі — з таких новоспечених нуворишів. Розповідь про нього веде Нік Каррауей (Тобі Магуайр) — малодосвідчений фінансист і письменник-початківець. Розкішний маєток Джея — місце регулярних багатолюдних вечірок: туди з’їжджається весь Нью-Йорк. Нік потрапляє до цього епікурейського раю і стає свідком подій, що розгортаються нестримно. В історії, створеній Фітцджеральдом, є все необхідне для видовищного фільму: красиві жінки й чоловіки, бенкети, таємниці, інтриги, кохання, швидкі автомобілі й раптові смерті.

Баз Лурман прославився постмодерністською екранізацією «Ромео і Джульєти» (1996) з тим самим ДіКапріо в ролі Ромео. Своєму яскравому стилю — на межі кітчу — Лурман не зрадив і цього разу. «Епоха джазу» знята з таким розмахом і пишнотою, що з першого кадру вже зрозуміло: п’яний світ двадцятих перебуває на межі катастрофи — вона і вибухає згідно із сюжетом. Гетсбі у виконанні ДіКапріо — той самий Ромео, вже дорослий, цинічний, але вразливий у глибині душі, приречений на любов до кузини Каррауея, Дейзі (Кері Малліган). Цікаво, до речі, як цей актор намагається останнє десятиліття позбавитися від обридлого амплуа гарненького героя-коханця. Гетсбі — гідна, але не видатна спроба. Там, де потрібно показати ефектного навіть у своїх протиріччях джентльмена, ДіКапріо повністю справляється із завданням, але, схоже, не зовсім розуміє, як бути на екрані смішним, сумним або розгніваним, а тому помітно переграє у важливих епізодах.

Лурман так само перебуває в полоні напрацьованих прийомів. Якщо на екрані потрібне свято — він його влаштовує із запаморочливою переконливістю. Коли ж справа доходить до драматичних інтонацій — провал. Сцену кульмінації, коли головні антагоністи з’ясовують стосунки, зіграно і поставлено геть погано. Загибель самого Гетсбі (великої, нагадаю, людини) перетворилася на поверхневу мелодраму. Декорації для всіх цих надривів теж не завжди переконливі: місцями Нью-Йорк 1920-х відверто намальований на комп’ютері, а музична доріжка, складена переважно з сучасних електронних композицій, викликає, м’яко кажучи, подив.

Ситуацію рятує фінал. Він не тільки зворушливий без вульгарності, але й задає необхідну «Великому Гетсбі» смислову вісь: це історія не про полеглого мільйонера, але про людину та її мрію. Звичайно, тут наявний розсип традиційної дидактики: не все купиш за гроші, кожному святу приходить кінець, друзі пізнаються в біді тощо, проте головне питання — підкреслене мерехтінням зеленого маячка біля будинку недосяжної Дейзі — в іншому: куди приводять мрії? Каррауей, який після досвіду своїх і чужих страждань став справжнім письменником, знаходить відповідь: мрії приводять у минуле. Завжди і незмінно — в минуле.

Автор дякує столичному кінотеатру «Київ» за сприяння під час роботи над рецензією.