У гості до Павла Тичини

16 червня біля Музею-квартири Павла Тичини, що в Києві, на Терещенківській, 5, відбулася досить незвична акція під назвою «О, панно...»: всі охочі чоловіки-перехожі могли написати на спеціальній дошці ім’я своєї коханої або якоїсь іншої важливої жінки, а жінки — наприклад, просто улюблене жіноче ім’я. За це співробітники музею дарували їм вірші Тичини. Як не дивно, спекотного недільного ранку такий захід привернув увагу й навіть викликав деякий ажіотаж. Чимало перехожих із задоволенням писали імена (іноді й не одне), читали вірші, знайшлася навіть жінка, що розповіла, як її бабуся товаришувала з поетом та його молодшими колегами.

Цей музей уже кілька років намагається популяризувати постать Павла Тичини, робити це активно і нестандартно. Іноді навіть здається, що занадто нестандартно — постійні акції, перформанси, марафони читаної поезії, моновистави, уроки-ігри для школярів та інші заходи, аж до висаджування відвідувачами квітів на клумбі біля будинку (у цьому «літературному садівництві» успішно взяв участь і автор цих рядків), справляють деколи трохи химерне враження, та й не зовсім «музейне». Але, схоже, це працює. До музею-квартири постійно зростає потік відвідувачів, заклад регулярно з’являється на сторінках засобів масової інформації, помітно представлений в Інтернеті, він фігурує серед музеїв, котрі найактивніше модернізуються, і то без потужних грантових чи ще якихось вливань. Чи варто пояснювати, наскільки це важливо за нинішніх обставин?

— Ми щосили прагнемо завоювати молодіжну аудиторію та аудиторію соціально найактивнішого віку, — каже Тетяна Сосновська, директор музею (до речі, родичка Тичини), — і це повинні робити сьогодні всі музеї. Бо інакше мине трохи часу, й до нас просто ніхто не прийде, ба навіть ніхто не розумітиме, навіщо взагалі потрібен музей як такий.

А ще така активність, можливо, допомагає квартирі Тичини вистояти під час регулярних спроб влади різних часів і кольорів його де-небудь «посунути».

«З’ЇСТИ КИРПИЧИНУ» НАСПРАВДІ — НЕ КРАЩЕ

Творча спадщина Павла Тичини сьогодні перебуває в трохи дивному, сказати б, транзитному становищі. З одного боку, поет нарешті більш-менш позбувся того нав’язливо-жалюгідного іміджу, якого він мав за радянських часів і за який одержав хвацьку епіграму «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину». З другого боку, його ранні твори та інші речі, далекі від соцреалізму, нібито й піднесені на умовний п’єдестал умовного літературного канону, проте залишаються не надто широко відомими. Та й біографія поета, повна самозречень і відвертих прилаштувань до обставин, багато кому здається не надто цікавою, не вартою публікацій і розслідувань.

Тому зараз дуже доречний час, аби знову нагадати про Павла Тичину, про його різноманітну і неоднозначну творчість. Не забуваймо, між іншим: один із головних мотивів поезії Тичини — пошук рівноваги, пошук внутрішніх сил у зовнішньо несприятливих і катастрофічних обставинах. Трохи актуально, чи не так?

Немає, каже, ворога
Та й не було.
Тільки й єсть у нас ворог —
Наше серце.
Благословіть, мамо,
шукати зілля,
Шукати зілля на людське
божевілля.

Варто нагадати й про його виняткову, оригінальну, одночасно мудру і наївну образність, логіка якої улягає осяянню, епіфанії.

— Одягайсь на розстріл! —
 крикнув хтось і постукав у двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив
вікно. Зеленіло й добрішало небо.
А над усім містом величезний
рояль грав...
І зрозумів я — настав Великдень.

Як на мене, це одні з найвдаліших рядків Павла Тичини. Невипадково мотив став повторюваним у межах навіть однієї книжки «Замість сонетів і октав»:

...— Вставайте! — у місто
вступила нова влада!
Розплющую очі («консонанси»).
На стіні від сонця густорамне
 вікно як огнистий дієз.

Такий ось специфічний, високий і тонкий модернізм, хоч потім і «випарувався» з творчості поета (не безслідно!), та все одно лишився неабияким, завжди актуальним досягненням вітчизняної культури ХХ століття.

СХОВАНКИ В ТИЧИНОВІЙ БІБЛІОТЕЦІ

У квартирі в будинку на Терещенківській Павло Тичина жив із сорокових років і до самої смерті. На той час він був міністром (народним комісаром) освіти УРСР і відтак мав аж п’ять кімнат, обставлених, правда, зовсім без розкоші. Міністри часів застою та незалежності з такої квартири, певно, лише посміялися б. А пристойніші відвідувачі мають нагоду подивитися, у якій обстановці тоді жив і працював поет.

Це — період «пізнього Тичини». Здавалося б, цілковитий духовний занепад — 459,67 за Фаренгейтом. А втім, прогулюючись трохи задушливою влітку квартирою-музеєм, виразно розумієш: Павло Тичина продовжував жити культурою, чогось прагнув і навіть зберігав таємні куточки, в яких лишалося ще трохи «того» повітря, що ним дихав до внутрішнього й зовнішнього зламу 1930-х років.

Особливо це помітно у бібліотеці. Почати з того, що в ній — приблизно чотирнадцять тисяч книжок! Усе заставлено стелажами. А на них поряд із неодмінними піснями про Леніна-Сталіна, поряд із передбачуваною класикою чи книжками, над якими Павло Тичина працював як перекладач, чи просто цікавими раритетами на кшталт Еразма Роттердамського 1729 року видання ховалися на задніх рядах крамольні томики розстріляних, забутих і заборонених друзів. Чого варте лише «Камо грядеши» Миколи Хвильового з автографом «Моєму вчителеві й другові»! Або збірка зовсім уже «ворожого» Євгена Маланюка з віршем, присвяченим самому «пізньому Тичині»: «...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась»! Отож тичинове пристосуванство виглядає трохи в дусі мусульманського принципу «такія» або «кетман» — приховування своїх справжніх переконань під переслідувань, що додає тим невеселим рокам деякого загадкового присмаку.

У музеї-квартирі вам розкажуть і про меценатську діяльність Тичини-міністра, про те, як він продовжував малювати графіку, про його безперервні музичні захоплення. В «офіційному» кабінеті стоїть ефектний рояль, є неодмінний кларнет, а також незвичайна бандура з радянською зіркою, виготовлена спеціально для Тичини майстром Володимиром Тузиченком. А у вітальні можна побачити багато чого цікавого з радянської побутової, повсякденної культури тих років — посуд, меблі, телевізор, холодильник, іграшки та інше. І, звичайно, скрізь, по всіх кімнатах і коридорах — величезна кількість різноманітних творів мистецтва.

Отож щоб краще познайомитися з Павлом Тичиною та духом і фактурою його доби (або таке знайомство «освіжити»), таки варто зазирнути до його київського музею-квартири. До речі, в літній період тут розпочинається серія екскурсій «Київ, у якому жив Павло Тичина» — це прогулянки довколишніми районами міста, розповіді про цікаві історичні місця, з якими був пов’язаний поет. До кінця червня триває вже згадувана акція на музейній клумбі «Посади квітку», а в липні Тетяна Сосновська обіцяє нову — «Доглянь квітку», принаймні я збираюся прийти та полити те, що посадив учора. Детальніше з подіями в музеї, його розкладом та іншими технічними подробицями можна познайомитися на сайті tychyna.com або в групі музею в соціальній мережі Facebook.