Про людей і бренди

Медіа-ландшафт у країні за останні півроку відчутно змінився. Наприкінці минулого тижня журналістське співтовариство розбурхав продаж Борисом Ложкіним «Українського медіа-холдингу» новоявленому 27-річному олігархові Сергію Курченку. Але ця операція разом із продажем у січні каналів групи «Інтер» — лише одна з найбільших. Окрім цього, на ринок вийшли або змінили власників декілька видань. Як усе це вплине на українську журналістику, ми говорили з шеф-редактором проектів «Телекритики» Наталією ЛИГАЧОВОЮ.

— Протягом останніх півроку сталися події, які змінили український інформаційний простір, починаючи від продажу каналів групи «Інтер» і закінчуючи операцією довкола UNH. Як це, по-вашому, вплине на українську журналістику?

— Говорити про вплив на українську журналістику в цілому, як мені здається, ще рано, оскільки пройшло мало часу. Можна спостерігати якісь окремі моменти, коли, наприклад, ми читаємо на сайті газети «Взгляд» заголовок «Янукович поділився владою», а коли, заінтригований, відкриваєш текст, під заголовком виявляється новина про те, що восени на всенародне обговорення буде винесено Концепцію змін до Конституції. Про пропоновані зміни розповідає газеті член Конституційної асамблеї академік Кремень. Таким чином газета підставляється, оскільки заголовком новини немовби стверджує, що перераховані зміни пропонує Янукович, а не Асамблея. Але головне — в тому, що насправді ніхто нічим ще не поступився. Більше того, поряд з пропонованими положеннями про те, скажімо, аби парламент, а не президент, призначав персональний склад Кабміну, щодо спрощення процедури імпічменту тощо стоїть пропозиція про введення народного вето, що дозволяє проводити референдум для відміни ухвалених парламентом законів. Ця пропозиція, по суті, нівелює всі інші ініціативи про нібито зменшення президентських повноважень. Тобто заголовок насправді гранично не адекватний реаліям — і ми розуміємо, навіщо це зроблено: задля того, аби представити Януковича у вигідному світлі.

Також ми бачимо, що на телеканалі «Інтер» з’явився Євгеній Кисельов як ведучий програми. Програма стала цікавішою, змістовнішою, авторською. Але разом з тим там присутні помітні неозброєним оком маніпуляції. Наприклад, у вчорашній програмі Кисельов говорив про реакцію Європи на справу Тимошенко і згадав про заяву Єфремова, що, можливо, Тимошенко буде відпущено на лікування за кордон, але для цього вона повинна віддати борги країні, і водночас не сказав про реакцію на цю заяву адвоката Тимошенко — Власенка, що це нонсенс.

Тобто якісь деталі, нюанси вже видно, тренди починають складатися в пазл. І основний тренд — це формування так званого «умовного медіа-холдингу», покликаного обслуговувати інтереси однієї досить вузької групи осіб, наближеної до так званої «Сім’ї» (Януковича). І надалі, я думаю, саме формування такого умовного медіа-холдингу, за яким стоїть, як вважають багато спостерігачів, група Арбузова, Захарченка і Клименка — їх пов’язують в одне ціле, і певну роль там грає Олександр Янукович — може мати негативний вплив на журналістику, якщо вони активно зомбуватимуть громадську думку. Але говорити, що це відбувається дуже помітно вже зараз — не можна, адже пройшло надто мало часу.

— Якщо звернути увагу на проект Ігоря Гужви — газету «Вести»: у неї чималий наклад, газета поширюється безкоштовно. Відповідно це можна розцінювати як такий собі демпінг щодо українського медіа-ринку. Як ви вважаєте, тут теж потрібно почекати, перш ніж робити висновок, чи медіа-співтовариство повинне реагувати вже зараз?

— Такі гроші, які вкладаються у цей проект, і те, що газета поширюється безкоштовно, наштовхують на думку про те, що прораховувався заздалегідь підрив конкурентів, перш за все «Сегодня» і «Факты», а також інших щоденних, розрахованих на масову аудиторію видань. Навряд чи «Вести» підірвуть позиції «Дня» або «Дзеркала тижня», а ось масової преси — цілком можливо. Також рекламний ринок може обвалитися, бо газета роздається безкоштовно, тому у рекламодавців буде більше впевненості в тому, що кожна газета дійшла до свого читача. Ось це приклад демпінгу, коли неконкурентними методами створюються преференції для поширення свого видання і завоювання ним ринку, підриваються основи медіа-бізнесу як такого.

— Тим більше, судячи з усього, за проектом Ігоря Гужви стоять російські гроші, тому тут можна передбачати ще й небезпеку політичну. Як ви вважаєте?

— Я б не говорила стовідсотково, що там не стоїть «Сім’я». За моєю інформацією, там є «Сім’я». Інша справа, що більшість експертів говорять, що там є все-таки й московські гроші. Але всі сходяться в тому, що без, умовно кажучи, заступництва ось цієї групи і, перш за все, податківців такий проект з такими інвестиціями, який в принципі підриває основи рекламного ринку в країні, не мав би можливості зайти до України. Тому я думаю, що все-таки інтереси «Сім’ї» там є, а з іншого боку, звичайно, є велика вірогідність, що це пов’язано з московськими грошима. І те, що це московськоцентричний за своєю ідеологією проект, безумовно, якісь витрати політичні може мати. Ми не знаємо, в який вектор вони розвернуться 2015 року, але те, що на таку газету, яка безкоштовно поширюється, можуть мати вплив московські інвестори — недобре для України і її національних інтересів.

— Як вам здається, чи повинні медіа-громадськість або державні органи вдаватися до превентивних заходів?

— Річ у тім, що про антимонопольний комітет тут не можна говорити. Доки немає підстав стверджувати, що монополізується ринок де-факто, адже довести, що за всім цим стоять одні й ті ж люди практично не є можливим. Де-юре всі власники різні. Чи є такі законодавчі норми, які передбачають боротьбу з нечесною конкуренцією? Безкоштовні газети у нас дозволені, тобто формально все дотримано. А говорити, що це погана журналістика, що за цим стоїть Курченко або «Сім’я» — ну то й що? А якщо там буде якісна інформація? Ми ж не знаємо заздалегідь, ми можемо лише передбачати, що це все недаремно, що це політичний проект під вибори, що там можуть бути присутні маніпуляції. Але зараз однозначно говорити, що все погано, не можна. Тому я думаю, що на цьому етапі потрібно просто стежити за цими виданнями, а ось якщо ми побачимо, що там немає місця чесній журналістиці — тоді потрібно буде про це говорити, критикувати і давати можливість громадянам отримувати більше якісної інформації з інших джерел.

— Повернімося до операції довкола UNH. Продаж холдингу досить бурхливо обговорюється останніми днями. Що, на вашу думку, найбільш інтригує в домовленості Ложкіна і Курченка?

— По-перше, UNH перейшов під контроль людини, яка з’явилася ніби нізвідки, капітали якої мають непрозоре походження. До цього вона не мала найменшого відношення до медіа, і їй усього 27 років. По-друге, є всі підстави передбачати, як ми вже говорили, що за спиною у неї стоїть «Сім’я», тобто продовжений тренд монополізації нею медіа-ринку. По-третє, є всі підстави передбачати, що операція має не бізнесовий, а, перш за все, політичний характер, що становить для редакційної незалежності більшу небезпеку, ніж вимушені поступки владі і політичним реаліям з боку власника, який будує холдинг як бізнес, а не політичний інструмент. За моєю інформацією, ресурси Ігоря Гужви, видання Арбузова «Взгляд», «Капитал», канали Tonis, «Бізнес», канал БТБ (до речі, люди Арбузова контролюють і Перший Національний) і зараз UNH — це все один умовний медіа-холдинг. За моєю інформацією, можливо, туди також постараються завести якийсь канал другого ешелону — на кшталт НТН, наприклад. Більше того, я чула про те, що є плани прорідити склад Нацради і завести туди людей, близьких до «Сім’ї» (зараз у Нацраді все-таки домінують люди Хорошковського-Льовочкіна). Тоді буде більше можливостей тиснути і домовлятися з власниками великих холдингів. Якщо й насправді все саме так, то приголомшує той натиск і потужність, з якою група осіб, близька до Президента, намагається захопити величезну частину медіа-ринку в країні.

— Ви сказали, що антимонопольний комітет не може на цьому етапі запобігти такому об’єднанню медіа-активів, оскільки не має можливості довести, що за всім цим стоять єдині грошові потоки. А, власне кажучи, парламентський Комітет з питань свободи слова має якісь важелі впливу? Можливо, ви знаєте, як за такої ситуації діють в інших країнах...

— Особливістю цих операцій є те, що якщо раніше ми говорили про офшори, то зараз навіть про офшори не йдеться. Де-юре тут складно підкопатися. Хіба що в ситуації з ТВі був конфлікт, продовжується судовий розгляд. А тут Ложкін добровільно продав холдинг Курченкові. Гужва заявляє, що він узяв кредит для того, аби вибудовувати холдинг. Тобто де-юре, мені здається, все збудовано грамотно.

— Як ви вважаєте, озвучена сума, за яку був проданий UNH, — це ринкова ціна? Адже, за словами Бориса Ложкіна, Курченко так само викупив борги міноритарних акціонерів самого холдингу й інших проектів, а прибуток UNH за минулий рік склав близько 160 мільйонів доларів.

— Я думаю, що навряд чи йдеться про таку суму. Але якщо це навіть 300 мільйонів доларів — то це не ринкова ціна. Тим більше у холдингу Бориса Ложкіна була дуже складна структура — він не був публічною компанією і не виходив на IPO, тому тут скласти ринкову ціну було досить складно. На українському медіа-ринку вельми нечасто відбуваються операції, де вирішальну роль грає саме ринкова ціна. Більше грає роль бажання щось купити і згода або бажання щось продати — між цими бажаннями є компроміс, де ринкова ціна — лише стартова.

— Тобто купівлю UNH не можна вважати економічно мотивованою?

— Я думаю, що ні. Вона, швидше, була мотивована інтересами покупця заволодіти холдингом.

— До речі, наскільки взагалі типово, аби власник, який продає медіа-бізнес (знову-таки, можливо, вам відомий досвід інших країн), зобов’язувався не засновувати протягом певного періоду часу нові видання, які можуть скласти конкуренцію проданим?

— Якраз це я вважаю нормальною умовою. Який сенс новому власникові платити досить високу ціну для того, аби старий почав створювати щось подібне? Адже він при цьому, напевно, переманить до себе і всю команду. Все-таки в медіа-бізнесі головне не бренди, а люди. І якщо старий власник почне створювати такий самий бізнес, забере команду, що залишиться у покупця — просто бренд? Тому я думаю, що ця вимога адекватна, і згода з боку Бориса Ложкіна — це теж адекватно.

— Ще хотілося поговорити з вами про ТВі. Зараз конфліктна ситуація в замороженому стані. Коли конфлікт починався, «День» писав, що ситуація довкола ТВі — це дефолт української журналістики. А як ви вважаєте, що це було?

— Я думаю, що, з одного боку, це був прецедент досить зухвалого відбирання каналу у одного власника на користь, напевно, «Сім’ї». Хоча не все гладко було раніше і в поведінці Кагаловського. З іншого боку, ситуація була обтяжена тим, що там був задіяний політик Микола Княжицький, який вийшов з журналістського середовища. А позитив цієї історії в тому, що все-таки колектив виявився здатним на жорсткий протест. Я не можу сказати, що зараз на каналі різко погіршали стандарти новинної журналістики. Наші моніторинги (останній — за травень) доки не зафіксували сильного падіння якості новин. Але те, як це все відбувалося, і те, що деякі журналісти із старого ТВі підтримали вельми непрозорі методи захоплення власності, я згодна, можна назвати дефолтом української журналістики.

— Днями сайт «Росбалт» опублікував статтю «Шакалы пера». Її автор Павло Казарін відзначає, що українські журналісти схильні рахувати подряпини на тілі Тимошенко і не втрачають пильності у всьому, що відбувається довкола Межигір’я, однак усе менше уваги приділяють резонансним справам, що стосуються звичайних людей, як ось відчуження будинку київської вчительки Ніни Москаленко. Прикладів можна привести десятки. «Опозиція і журналістика — це одна й та сама тусовка. Всі вони однаково не знають і не хочуть знати про життя земляків, які не належать до їхнього кола. Політика для них — це гра в «монополію», де можна обурюватися поведінкою другого гравця, але не долею фішок», — ідеться в статті. Як на мене, тут багато справедливого. Досить подивитися відео зі зборів «Стоп цензурі!», які нагадують вечірки у більш-менш прогресивних студентських колах. Як вам здається, чому так склалося? Чи здатні члени київської медіа-тусовки переглянути свою позицію?

— Я не думаю, що українська журналістика настільки не займається проблемами простих людей. Мені здається, що зараз досить багато проводиться журналістських розслідувань, зокрема бюро «Свідомо» і бюро журналістських розслідувань Дмитра Гнапа, є багато програм з розслідувальною журналістикою на ТБ. Я бачила достатньо телевізійних сюжетів, присвячених ситуації Ніни Москаленко. Журналісти брали активну участь у захисті Гостинного двору. Інша справа, що, можливо, акцент робиться тією ж «Стоп цензурі!» на проблемі Межигір’я. Хоча знову таки журналісти цього руху активно брали участь в акціях на захист Гостинного. Все-таки я думаю, що велика проблема полягає в тому, що часто журналістські розслідування, які проводяться, сполучені з форматом інфотейменту, тому глядачами не сприймаються як такі, що б’ють на сполох. Також проблема пострадянської української журналістики в тому, що влада навчилася не реагувати на результати розслідувань, а у суспільства доки немає ні сил, ні інструментів для того, аби змусити владу реагувати на журналістські виступи. Крім того, саме розслідуваннями більшою мірою займається телебачення і меншою — Інтернет, який для просунутої аудиторії — основне джерело інформації. У результаті навіть для нас самих ці розслідування мають менше резонансу. Зараз склався парадокс: для всієї журналістської тусовки основне джерело інформації — Інтернет, а для більшості населення — телебачення. І у нас через це не зовсім точний погляд на те, що відбувається в журналістиці, бо для нас більший резонанс має те, що опубліковане в Інтернеті, а для аудиторії — телепередачі, де зараз багато уваги приділяється соціальним проблемам. Інша справа, повторюся, що їхня дієвість потребує багато кращого.