Москва стихла під звуки кобзи

Нині він провідний актор Національного театру ім. І. Франка, виступає в антрепризі компанії «Бенюк-Хостікоєв», знімається у кіно і на телебаченні, гастролює як співак і кобзар. Тарас Постніков першим виніс на професійну драматичну сцену українську старосвітську козацьку кобзу. Його голос лунає самобутньо і сильно у виставах різних театрів (нині він єдиний кобзар в Україні, який має професійну акторську і музичну освіту). Грає на флейті, фортепіано, пише вірші, був солістом у популярних естрадних гуртах «Ніч на Різдво» та «Екс-президенти».

Виступи актора і кобзаря — це завжди дивовижне дійство, яке вражає слухачів. Твори у його виконанні містять емпіричну оповідь національної душі, нагадують про далеке минуле. Таким Тарас Постніков постав і на сцені Національного культурного центру України в Москві під час поетичного марафону «Слов’янські струмки», що тривав у рамках IV Міжнародного форуму «Популярна література і сучасне суспільство». Гамірлива Москва затихла під звуки його кобзи, даючи волю емоціям і справдешності відчуттів. Після виступу ми поспілкувалися з актором, який розказав про те, коли гра на кобзі стала частиною його життя, і виявилося, що грати на унікальному інструменті він навчився сам!

— Перед навчанням у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого я отримав серйозну фахову підготовку у Вінницькому музичному училищі ім. Леонтовича. Закінчив училище по класу флейти. І мені як духовику було складно опановувати струнно-щипковий інструмент. Взяв самовчитель гри на кобзі відомого кобзаря Володимира Кушпета і почав наполегливо працювати, — зізнається Тарас ПОСТНІКОВ. — А коли прийшов до нього на перший урок, то коли він почув, як я граю, сказав, що вчити йому мене нічому! Та я не вважаю себе людиною, яка повною мірою оволоділа кобзою. Це складний інструмент із ще не розкритими можливостями, тому мені потрібно ще багато працювати і опановувати його...

— А коли ви вперше вийшли на сцену?

— Я — театральна дитина, змалечку на сцені, це було ще, коли мої батьки працювали в Сумському театрі музичної комедії ім. Щепкіна. А першу роль зіграв ще школярем 1988 р., коли ми з родиною переїхали жити до Вінниці, у Вінницькому музично-драматичному театрі ім. Садовського. Тоді я зіграв роль Онука у виставі Є. Дударєва «Крик журавля» режисера В. Селезньова (тепер він художній керівник цього театру, і там зараз працюють мої батьки). А мій дебют у кіно відбувся, коли мені виповнилося... чотири роки, я зіграв головну роль Хлопчика у дитячому фільмі про дружбу дитини і собаки, та, на жаль, стрічка не вийшла на екрани...

— Де сьогодні використовуєте кобзу?

— Вперше використав кобзу у виставі про Жанну д’Арк — у рок-опері «Біла Ворона» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». У ній я граю дві ролі — Молодого Менестреллі і Короля Франції — нащадка Королеви Франції Анни Ярославівни, українки, доньки київського князя Ярослава Мудрого. Ми з Анатолієм Хостікоєвим, режисером цієї вистави, нафантазували, що вона могла навчити своїх дітей і онуків, а ті, в свою чергу — наступні покоління, українським пісням і любові до культури своєї далекої прабатьківщини Руси-України. І якщо мови Король напевно вже не знав, то мелодію знати міг. І от я співаю українську козацьку пісню «акторською французькою», такою собі «тарабарською»!

Граю на кобзі й у музичній виставі «Задунаєць за порогом» компанії «Бенюк і Хостікоєв». Це версія «Запорожця за Дунаєм» за Гулаком-Артемовським. Ми трохи переробили сюжет, додали історії, яка є більш трагічною, ніж романтичною. В цій виставі я співаю і граю роль Андрія. І кобза там з’явилася логічно і дуже доречно.

А на сцені мого рідного Театру ім. І. Франка у постановці «Назар Стодоля» я теж використовую кобзу, граю роль Кобзаря, співаю кілька народних пісень.

— На вашу думку, яку місію кобзарство може виконувати в сучасній Україні?

— У більшості народів світу є струнно-щипкові інструменти, в індусів — сітар, у іспанців — гітара, у росіян — балалайка тощо. А в українців це кобза, також торбан і кобза «Мамайка», яка, на жаль, нині вже зникла. Бандура — це теж прекрасний інструмент, символ України, якому пощастило більше, ніж кобзі. Але бандуру часто помилково називають кобзою, хоча бандура є арфоподібним інструментом, а кобза — лютнеподібним! Справжня кобза здатна повернути українцям втрачені орієнтири етики, естетики, духовності! Ще Лисенко, Немирович-Данченко, Куліш, Шевченко, Гоголь писали, що коли люди слухали кобзарів, то щиро плакали чи сміялися. І назвали кобзарів «народними професіоналами». Вони в один голос відзначали драматичний, тобто справжній акторський талант у поєднанні з музичним. І я неодноразово був свідком підсвідомої дії кобзи на людей. Під час концертного туру по Україні бачив, як запалюються очі людей у залі, коли вони чують звуки кобзи, з’являється якийсь невидимий зв’язок із своїми героїчними предками, їхнім сильним духом і мудрістю поколінь. Переконаний у тому, що відродження кобзарства на сьогодні є одним із найважливіших елементів формування нашої держави, зміцнення національних засад мистецької освіти, які базуються на величезній культурній спадщині. Нині є талановиті кобзарі, але їх, на жаль, дуже мало. Натомість існує велика кількість людей, які зовсім не вміють грати на кобзах, а лише красуються у шароварах та вишиванках... І це не творчість, а фальшивка, загорнута у гарну обкладинку. Свій перший аудіодиск я назвав «Серце козацьке», до якого увійшли авторські та народні пісні у сучасному аранжуванні, а також кобзарські пісні, виконані у супроводі старосвітської кобзи. Це пісні різних жанрів: від танцювальних і романтичних до козацьких пісень і духовних кобзарських псалмів.