Як утекти від Еринії?
З яких позицій ми оцінюємо всі ті події? Говорити про Волинь, Закерзоння, «Віслу», протистояння УПА та АК можна з позиції дослідника, а можна з погляду громадянина і просто людини. Поєднання одного й другого справі не заважає, та коли беремося оцінювати ситуацію із «суто наукового» погляду, то мусимо максимально відсторонитися від власних уявлень, спогадів, емоцій і робити висновки тільки на основі наших знань про ту епоху, висновки, які стосуються лише питання «Що і чому сталося?». Питання «Що робити з наслідками?» належить уже до компетенції громадських діячів, політиків, моральних авторитетів сучасності тощо.
Про те, що відбулося на Волині влітку 1943 року, дискутують під різними кутами зору — політичним, моральним, соціальним. Триває пошук причин, чому ті події розгорталися саме таким чином. А також пошук винних, причому з неабияким запалом і завзяттям. І завжди — поза собою.
Адже ясно всім, що нормальна, звичайна людина не стане просто так убивати собі подібних. Тому відразу напрошується питання: чому? Що змусило людей на якийсь час забути про людяність? Це питання формулюється не для того, щоб когось обілити чи очорнити, а щоб спробувати якось пояснити те, що, здається, не піддається поясненню взагалі. Кажучи мовою патологоанатомів — зробити розтин.
Якщо хочемо для себе з’ясувати, чому взагалі до цього дійшло, то не можемо зосереджуватися тільки на чомусь одному. Треба згадувати все — і полонізацію Західної України, і боротьбу за Університет, і бої за Львів, і ту нечесну гру, яку повели поляки проти українців на Паризькій мирній конференції, і «пацифікацію», і презирливе «русин», і «ревіндикацію» на Холмщині, і бої з польською армією, яка відступала у вересні 1939 року, і ще багато чого... Давати відповіді на складні історичні питання.
Але в цьому аналізі випускається з уваги одна деталь: людина — істота не тільки духовна, а й матеріальна. І в критичні миті життя їй властиві ті самі інстинкти і нахили, що й іншим живим істотам.
Волинь 1943-го, Галичина 1944-го, Закерзоння 1945-го — це місця і періоди страху. Загрози. Загроза походить нізвідки, в будь-який момент сусід може стати твоїм убивцею. Захисту шукати ніде. Хто не вірить — багато спогадів починається з опису боязні та небезпек, що їх відчували тоді селяни. За законами психології, страх має кудись і якось вихлюпнутися, просто щоб людина не збожеволіла. А за спиною стояли давні кривди і недовіра... Українці вже ледве терпіли, поляки — хоч і сильніша нібито на певному етапі сторона — просто мусили відчувати напруженість (хай і спровоковану ними), а це відчуття не з тих, яке дозволяє мати спокій... Взаємна недовіра і взаємний страх робили своє.
Саме інстинкт самозбереження змушує людей жахатися вбивства і крові, саме він забороняє вбивство як таке, саме він перетворює колишніх солдатів на психопатів. Є такий психічний розлад — посттравматичний стресовий синдром. Найчастіше він вражає професійних солдатів і бійців спеціальних сил. Один із основних симптомів — хворий майже ніколи не розповідає про подію, яка спричинила травму, а якщо його змусити до цього — розповідь буде істеричного характеру. Причина цього — намагання мозку витіснити спогад із пам’яті. Але це не вдається ніколи, адже пам’ять не стирається. Утім, людина все ж намагається втекти. Тому серед тих, хто був учасником або свідком воєн і збройних конфліктів, часто можна спостерігати підвищену кількість психічних порушень у супроводі алкоголізму, аж до самогубства. Точно описує таку ситуацію фраза: «Чимало людей спилося на тій війні». Польський дослідник Д. Яніцький своє дослідження вояцького побуту періоду Другої світової назвав: «П’яна війна» — у книжці чимало свідчень не тільки підвищеного інтересу до алкоголю, а й випадків божевілля. Якщо уважно читати солдатські спогади, майже всюди трапиться персонаж із явно «атиповими» психічними реакціями. Один із найпоширеніших типажів — вояк, котрий кидається в бій наосліп, не думаючи про власне життя. Переважно за спиною в такого «берсеркієра» — спогади про смерть близьких або інший травматичний досвід. Не випадково серед тих, хто пережив Волинську трагедію (а також Холмщину 1942-го, Галичину 1944-го, Закерзоння 1945-го), траплялися випадки самогубств. Серед самогубців був і автор знаменитого «Екзекутора».
Етнічні війни і геноциди становлять загрозу існуванню людства як біологічного виду. Тому сама згадка про подібне є травматичною для людської психіки апріорі. Неважливо, чи була людина безпосереднім свідком. Навіть якщо йдеться про її предків — страх має здатність передаватися генетично. Страх перед смертю в будь-якій формі — адже це загрожує існуванню виду.
Той емоційний галас, який можна спостерігати зараз, спонукає замислитись над механізмами уникнення травми. Доказів, що маємо справу саме з цим, є декілька. По-перше, емоції концентруються саме в середовищах, які пов’язані з подіями 70-річної давності. З польської сторони виступають «кресов’яки» — нащадки тих поляків, які колись нападали на українські села. З української — нащадки українців, котрі нападали на села польські. Наступний доказ — підвищений градус емоцій та критично мала вага фактів. Учасники дискусії, за винятком вузького кола професіоналів, майже не називають фактів і цифр, які реально можна обґрунтувати. Натомість іде гучне відлуння від взаємних звинувачень у «геноциді» та «імперському синдромі».
Усе це засвідчує одне: ми втікаємо. Втікаємо від простого факту про українсько-польське протистояння: тоді пролилась кров. Пролилась масово. Пролилась свідомо. І це була кров не вояків у запалі бою, а кров мирного населення. Серед них кров священиків — людей, чиєю місією є підтримувати зв’язок людини з Богом. Кров інтелігенції — тих, хто покликаний вести за собою думкою. У фіналі ми отримали війну всіх проти всіх. У такій війні воюють усі й воюють тією зброєю, яка є під руками. Ця війна не знає поділу на цивільних та військових. У такій війні немає переможців, а є лише жертви.
І не так багато важить, з якого боку жертв більше. Попри всі страхи й інстинкти, в людській природі закладено: не вбивай слабшого. Усі лицарські кодекси і конвенції є не чим іншим, як відображенням цього підсвідомого заповіту: не убий! Убивство — це знищення. Убивство жінок і дітей — це знищення тих, від кого залежить виживання людського роду. Убивство слабшого — це показник не сили, а слабкості. Тому спогад про кров слабших — це пляма жаху і пляма ганьби. Не так багато важать розміри й причини. Взагалі ніщо. Еринії — богині помсти, втілення нечистої совісті — переслідують невідступно. І саме за вбивства невинних.
Згідно з міфом, утекти від Ериній неможливо. Орест, якого Еринії переслідували за вбивство матері, зумів позбутися їх лише завдяки заступництву вищих божеств і тільки після тривалих мук.
Виглядає, що й українсько-польська втеча буде абсолютно безрезультатною, адже наша пам’ять завжди з нами. Взаємні вибачення тут не допоможуть, бо очищають тільки в очах чужих. Пам’ять насправді заспокоює тільки визнання правди, хоч би яка страшна вона була. Правди про те, що всі ми — злочинці. І всі ми — жертви. І ті вбивства не мали відбутися. А безпосередніх учасників тієї драми нехай судить Бог.
