Тихі вишневі Глодоси

Приїжджий Сельдяєв у однойменному оповіданні Аверченка, коли йому показують Петербург, залишається байдужим до неймовірних столичних історій, але жвавішає, тільки-но мова заходить про його рідний Армавір. А ярославський віце-губернатор ніяк не міг зрозуміти, в чому полягають заслуги педагога Ушинського, чому його некролог треба друкувати в газеті? Та почувши, що Ушинський розпочинав свою діяльність у Ярославлі, віце-губернатор видихнув с полегшенням: із цього треба було розпочинати.

Якраз з «цього» треба розпочинати, коли говориш із жителем Бобринця про Марка Кропивницького чи Льва Троцького; жителями Олександрії — про Дмитра Чижевського, а кіровоградцями   — про Арсенія Тарновського або ж про фортецю, від якої пішло місто... І так у кожному населеному пункті. Тож коли минулого тижня довелося побувати в селі Глодоси Новоукраїнського району, то найперше, що називали місцеві жителі, — це скарб слов’янського князя, який 1961 року знайшов на околиці села місцевий десятикласник Володя Чухрай; ще — Покровську церкву, одну з найстаріших не лише на Кіровоградщині, а й в Україні, та уродженця села поета Тереня Масенка. А ще, що тут було військове поселення, і не завжди село було таким тихим, яким запам’ятав його Терентій Германович.

Офіційна історія села Глодоси бере початок із середини XVІІІ ст., хоча люди жили тут і раніше. Поселення з’являлися завдяки запорозьким козакам, чиї зимівки-хутори в XVІ—XVІІ стст. займали значну територію сучасної Кіровоградщини. А коли після перемоги над Туреччиною Росії повернули широкі степи між Бугом і Дніпром, сюди ринули втікачі від кріпацтва з Центральної Росії, «потьомкінські» селяни з Київщини та Полтавщини, молдавани з сусідньої Бессарабії, серби, гуцули й навіть німці.

Саме з молдаванами пов’язують нинішню назву села. Відомо точний рік перейменування — 1784-й. Навесні болотисті береги річки Сухий Ташлик, вкриті густими заростями терну та глоду, приваблювали своїм цвітом багато диких бджіл і ос. Поєднання молдавського слова «глод» (болото) і назви цих комах ніби й породило назву Глодоси.

Із самих своїх початків Глодоси мали характер військового поселення. Ще задовго до свого перейменування вони були сотенною слободою Слобідського полку, з 1764-го — шанцем Єлисаветградського пікінерського полку, згодом тут розміщувався Молдавський гусарський полк. Після 1825 року на території села квартирували підрозділи Третьої Української уланської дивізії.

Село вирізняється з-поміж інших тим, що тут ніколи не було кріпаків і поміщиків. Глодосяни вважалися вільними людьми. Три дні на тиждень вони господарювали на своїй землі, ще три — служили уланами, обов’язково зі своїм конем.

Ще 1783 року Херсонська єпархія дала згоду на будівництво церкви. Був такий порядок: якщо в селі налічувалося не менше 120 дворів, дозволяли будувати храм. Спочатку церква була дерев’яною, але невдовзі вона згоріла, й глодосяни побудували нову, з цегли. Освятили її на свято Покрови 1808 року, відтоді й називається вона Покровською. Перший настоятель — отець Леонтій Виноградов — був безпосередньо причетний до розвитку освіти в цих краях. Він організував 1783 року першу невеличку школу для юних хористів церковного хору, де сам і навчав їх письма, читання та арифметики.

Пізніше, 1855 року, в селі побудували ще один, величніший, храм, названий Всесвятським. Поряд звели три корпуси нової церковно-приходської школи, розрахованої на 300 учнів. А наприкінці 80-х років ХІХ ст. з’явилася ще одна — земська — школа, яку пізніше назвали на честь першого її директора Федора Божора Божоровою. 1899 року на кошти графині Кудашевої, праправнучки генерала Кутузова, в селі побудували ще одну школу, й вона набула не меншої слави, бо дуже скоро її неофіційно почали називати Глодоським університетом. Річ у тім, що тут готували вчителів початкових класів для тодішнього Вознесенського навчального округу. Одночасно тут готували майбутніх дяків для сільських церков.

У Глодосах уже давно немає Всесвятської церкви, розібраної по цеглині в 50-х роках минулого століття. Немає й будівель знаменитих шкіл. А от Покровська церква вистояла й є однією з найдавніших не лише в області. От тільки належної шани її як пам’ятці-реліквії з боку можновладців немає. Якби не громада й керівники місцевих сільгосппідприємств, древні стіни храму, мабуть, зруйнувалися б. Сьогодні церкву ремонтують. Служить у ній отець Леонід.

Про рівень національної свідомості жителів Глодос свідчить хоча б той факт, що за часів Української Народної Республіки село відправило в українську армію цілий полк вояків, який згодом став називатися Глодоською дивізією, якою командував глодосянин Фока Мелешко. А легендарний останній отаман Холодноярської республіки — Орел — не хто інший, як селянин з Глодос Герасим Нестеренко.

Народилися в Глодосах і навчалися в Божорівській школі Михайло Шварцбург та Терентій Масенко. Перший виїхав із села 1929 року. За професією інженер-конструктор, доктор технічних наук. Був творцем ходової частини радянського луноходу та автором вузла знаменитого танку Т-34. Гостював у рідному селі 1945 року, приїхавши з Ленінграда, щоб дізнатися про страшну долю євреїв-глодосян. Михайло Борисович залишив землякам рукопис про історію села. Востаннє Шварцбург побував у Глодосах 1975 року, а невдовзі пішов з життя.

Терень (Терентій) Масенко народився в Глодосах 10 листопада 1903 року. Дід майбутнього письменника керував церковним хором, хата стояла неподалік сільського храму. Вона не збереглася, місцевий житель Іван Короб показав нам на вулиці, яка сьогодні має ім’я Масенка; місце, де колись стояла батьківська хата поета. Нині лише ця назва та пам’ятна дошка про перейменування вулиці іменем Масенка на сільській амбулаторії через дорогу від церкви нагадують нам у Глодосах про славетного земляка.

1930 року Масенко закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема при ЦК КПУ. Працював у редакціях ряду газет та журналів, а в роки Великої Вітчизняної війни — на радіостанції. Перша збірка поезій «Степова мідь» вийшла 1927 року. Працював також як нарисовець і автор книжок для дітей. Чимало віршів Масенка покладено на музику українськими композиторами. Значне місце в творчості належить епічному жанру (роман у віршах «Степ»). Останні, видані за життя прозові твори, — есе та спогади про митців-побратимів. Помер автор уславленої «Пісні про Дніпро» 6 серпня 1970 року. Похований у Києві.

На святкування сторіччя від дня народження Тереня Масенка з Києва в Глодоси приїжджала його донька Лариса Масенко — одна з провідних сучасних мовознавців і популяризаторів української мови, відомий громадський діяч. Цього року глодосяни збираються відзначати 110-річний ювілей свого земляка.

І все ж у багатьох читачів село Глодоси асоціюється зі скарбом, на який випадково натрапив улітку 1961 року десятикласник Володя Чухрій. Про цю історію розповідає публікація Володимира Панченка «Золоте диво з-під Глодос» у газеті «День» за 11 травня 2007 року.