Слово — Мислителям (Продовження)

Початок у «Дні» № 194-195 за 25-26 жовтня

Публіцистика, тобто «розмова на публіку» — це жанр, нерідко використовуваний тими, кого ми називаємо Мислителями з великої літери. Ідеться про письменників і поетів, науковців та журналістів, політичних і громадських діячів, які досягли вершин у своїй сфері діяльності. В усі часи вони зверталися до цього жанру, щоб привернути увагу суспільства до нерозв’язаних і навіть нерозв’язних на певному етапі проблем з метою змінити на краще буття народу.

Український народ має довгий список таких імен, яким може пишатися. Однак виникає запитання: чи не забули ми тих, хто звертався до нас зі своїм схвильованим словом у порівняно далекі й навіть зовсім нещодавні часи?

Історичний процес можна уявляти собі як плин часу — від минулого через сучасність у майбутнє. Щоб аналізувати сучасність і скласти вірогідний прогноз на майбутнє, потрібно знати минуле. Ця проста істина щоразу виникає у фахового історика, коли він слухає парламентські дебати або дивиться на те, як вони висвітлюються в телевізійних програмах. Іноді трапляється гостре бажання змусити Савіка Шустера зосередитися на спортивній тематиці й не розпитувати про різні речі шановних політиків та політологів, які нездатні об’єктивно оцінити сьогодення, бо так склалося аж ніяк не сьогодні. Зрозуміло, однак, що політики і політологи є частиною суспільства, яке ще не може зорієнтуватися у власному минулому.

Газета «День» із самого свого початку активно спілкується з істориками, розгортаючи перед читачами не розважальні сюжети, а проблеми, які реально впливають на сучасне життя. Газетний формат не завжди сумісний з таким підходом, але редакція знайшла вихід і заснувала свою бібліотеку. Поряд з книжками в Бібліотеці газети «День» почали з’являтися брошури, об’єднувані тематичною серією. Серія, яка нещодавно надійшла на книжковий ринок, має назву «Підривна література». Вона містить у собі невідомий широкому загалу публіцистичний доробок знаних у нас авторів. Отже, зупинімось на змісті цієї серії.

Добір авторів та їхніх праць — справа суб’єктивна. Головний редактор газети Лариса Івшина, редактор відділу «Історія і Я» Ігор Сюндюков та кореспондент відділу культури Надія Тисячна відібрали для друку в цій серії маловідому або призабуту публіцистичну спадщину Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Дмитра Донцова, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Андрея Шептицького, Юрія Шевельова, Степана Бандери, Віктора Петрова (Домонтовича), Івана Огієнка, Ліни Костенко. Поряд із цими українськими мислителями представлені твори російських авторів Андрія Сахарова та Михайла Хейфеца, польського політичного діяча Єжи Гедройця та американського українознавця Дж. Мейса. Очевидно, упорядники серії приділили увагу академікові Андрію Сахарову з огляду на загальнолюдське значення його публіцистичної творчості. Публіцистика інших неукраїнських авторів безпосередньо пов’язана з українською тематикою.

4

Переважна більшість публіцистичних творів Михайла Грушевського пов’язана з державотворчим процесом, який розгорнувся в Україні після Лютневої революції. Під час Світової війни царський уряд вислав ученого з України спочатку в Симбірськ, а потім до Москви. Дізнавшись про заочне обрання головою Центральної Ради, Михайло Грушевський 13 березня 1917 року приїхав у Київ. Перше число офіційного видання Центральної Ради газети «Нова Рада» відкривалося статтею Грушевського «Велика хвиля». У наступних числах друкувалися його статті, в яких визначалися актуальні завдання національного руху.

Якщо Дмитро Донцов сприймав Росію крізь призму імперського уряду, то для Михайла Грушевського ця країна після Лютневої революції уже була вільною. Тому він висунув гасло національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці. У федералізацію Росії він вкладав суто європейський зміст. «Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права, — писав він. — Вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона лише здавалася дуже далекою до останніх подій — як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я та інші анітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй жодної ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії у федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, республіка увійде у склад федерації Європейської, і в ній Україна стане однією з найбільш сильних, міцних і певних складових частин — одною з опор цієї Європейської федерації».

Із притиском Михайло Грушевський наголошував, що оборонці української національності не будуть шовіністами. Всілякі прояви українського шовінізму він вважав національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи — хоче працювати на благо краю та його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе...»

5

Симон Петлюра був більшою мірою публіцистом, аніж будь-хто із представлених у серії «Підривна література» інтелектуалів. Мабуть, упорядникам було нелегко відібрати найбільш показові виступи з його літературної творчості. Проте в цій брошурі надруковано есе «Патріотизм», а тому можна з певністю стверджувати, що вибір був точним. В есе аналізується український націоналізм, який становив ідейну основу державотворчої діяльності Симона Петлюри.

Існують поняття, сприйняття яких пов’язане з емоціями. Емоції, у свою чергу, викликані практикою, яка здійснювалася під прапором цих понять. Найбільш показовим прикладом емоційного забарвлення понять є націонал-соціалізм — цілком безневинний термін, на який наклалися жахливі дії А.Гітлера і гітлерівців.

Поняття націоналізму так само забарвлене емоціями. Воно з’явилося в епоху розпаду імперій під впливом об’єктивного процесу перетворення етносів на нації. Для народів, які прагнули звільнитися з імперських обіймів, це поняття було позитивним. Навпаки, для державотворчих народів воно було негативним, позаяк загрожувало розпадом держави, яка асоціювалася з Батьківщиною. Свій духовний зв’язок із Батьківщиною вони визначали поняттям «патріотизм» (від лат. patria — батьківщина). Проте доречно звернути увагу на перший абзац зазначеного есе: «Патріотизм — це активна любов до своєї Вітчизни, до свого народу; це чин, акція, благородні стремління кожного сина народу заслужити це ім’я. Пасивна любов до краю, любов у запічку — не є патріотизмом!»

Симон Петлюра не відмежовував патріотизм від націоналізму. «Лише з любові до рідного народу родиться патріотичне почуття», — стверджував він. Його патріотизм не був скерований на відторгнення від інших народів, радше навпаки. «Лише любов до власного народу є джерелом до всесвітнього братерства, — зазначав він. — Любов до власного народу вчить любити й інших».

Діяльність Симона Петлюри в 1917—1920-х рр. оцінюють по-різному, і в розмаїтті оцінок є певний сенс. Але визвольні змагання змусили його зробити найважливіший висновок, який у зазначеному есе умістився в чотири речення: «Патріотичним вчинком може зватися лише той, хто приносить користь цілому народові, а не окремим його класам чи групам. Іншого патріотизму не існувало і не існує. Сліпими є ті люди, котрі думають, що патріотизм може бути класовий чи груповий. Класові чи групові стремління є шкідливими для добра цілого народу». Із наведених тверджень можна зрозуміти, чому націоналізм Симона Петлюри органічно сполучався з соціалістичними поглядами, але був відверто ворожим комуно-соціалізму.

6

У грудні 1941 року митрополит Андрей Шептицький звернувся з посланням до вірян — «Як будувати рідну хату?». В серії «Підривна література» його надруковано як взірець особливо актуальної публіцистики.

Звертаючись до вірян у скрутну годину, отець Андрей говорив з ними про майбутнє вітчизни, яку називав «нашою рідною всенаціональною Хатою-Батьківщиною». Він закликав робити Батьківщину «подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є не тільки матеріальним, а й моральним тілом...»

Що робить людей єдиним народом? Найперше — мова, наголошував отець Андрей. Однак він зауважував, що мова не є панацеєю, бо існують життєздатні держави, які послуговуються кількома мовами, а багато держав використовують одну мову. Крім мови, на його думку, конституційний елемент національності становить стихійна, мало усвідомлена воля людей об’єднатися в єдину спільноту. «Свідомість української національності, — стверджував він, — постає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у свідомості народу».

Андрей Шептицький не сумнівався, що церква чи церкви відіграватимуть важливу роль у розбудові держави, оскільки є широке поле для взаємних поступок. Але він висловив також істотне застереження: «У розв’язі питань, як далеко ті поступки можуть іти, треба українським Церквам і віросповіданням самим рішати, не лишаючи рішення чинникам, українському народові чужим, а може, й ворожим...»