Викинуті коні

Кінь, який гарцює над дунайськими водами, — несподіване видовище. Коли йдеш річкою на швидкій моторці, він, немовби  вискакує з-за очеретяної мілини  острова Єрмаков. Скульптуру в стилі романтичного примітивізму поставив той, хто задумав відкрити кінний завод на ізольованому від цивілізації шматочку заповідної землі. Але — не вийшло! Чи то грошей забракло, чи то після  демонтажу захисної греблі вода «з’їла» пасовища. Постамент із дунайським жеребцем і сучасні стайні залишилися поза інтересами бізнесу, спорту і туризму. Хіба що, гості, які пропливають повз, кидають на адресу споруди  «сучасні» слова підлітків: «прикольно» і «жерсть»...

Далеко від цих теплих місць на землях села Хватова  Львівської області прагнуть увись інші коні, осідлані кінноармійцями 1975 року. Нічого не зв’язує скульптурні композиції різних стилів,  епох і ландшафтів окрім занедбаності  і приреченості. Над обома розпростерла крила пані-розруха. За декілька років Дунай поглине статую жеребця рідкісної породи, і попадають добротні стіни  стаєнь. Комусь буде шкода даремно витрачених грошей, комусь доведеться очищати заповідник від будівельного сміття. Художньої цінності об’єкт не являє.

СКУЛЬПТУРУ В СТИЛІ РОМАНТИЧНОГО ПРИМІТИВІЗМУ ПОСТАВИВ ТОЙ, ХТО ЗАДУМАВ ВІДКРИТИ КІННИЙ ЗАВОД НА ІЗОЛЬОВАНОМУ ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ ШМАТОЧКУ ЗАПОВІДНОЇ ЗЕМЛІ. АЛЕ — НЕ ВИЙШЛО

Рано чи пізно злетить кована мідна оболонка з каркасу пам’ятника, зробленого чудовим українським скульптором Валентином Назаровичем Борисенком. Того, який створив фігуру першодрукаря Івана Федорова, висік з каменю Івана Франка — нинішні пам’ятки Львова. Його коні з Хватова мабуть виб’ють копитами помітний осколок української культури...

У будь-якій  європейській країні доля  мідних жеребців і кавалеристів склалася б інакше. Стайні переробили б на мотель чи кав’ярню над водами, а курган напроти знаменитого замку Олесько, перетворили б на музей вершників усіх часів. Гарне та дороге пропадати не повинно.

Але ми, сучасні українці, кажучи мовою програмістів,  не вміємо робити save as. Не трансформуємо під сьогоднішні запити надбання минулого, як вчиняють у країнах із багатою і суперечливою історією.  Ми з легкістю кидаємо мільйони у вир вод і віддаємо на пожирання руїни унікальні творіння архітекторів. Думаємо, якщо гроші якогось дядька, то немає проблем. Раз пам’ятник  із тоталітарного ладу — плювати на нього.  Потім, живучи в містах і селах, позбавлених пам’яток хоча б малої художньої цінності, нарікаємо на бідність. А вона завше переслідує марнотратів, які викидають коней зі своєю спадщиною.