Выкинутые кони

Гарцующий над дунайскими водами конь — неожиданное зрелище. Когда идешь по реке на быстрой моторке, он, словно  выскакивает из-за камышовой отмели  острова Ермаков. Скульптуру в стиле романтического примитивизма поставил тот, кто задумал открыть конезавод на изолированном от цивилизации кусочке заповедной земли. Но не вышло. То ли денег не хватило, то ли после  демонтажа защитной дамбы вода «съела» пастбища. Постамент с дунайским жеребцом и современные конюшни остались вне интересов бизнеса, спорта и туризма. Разве что проплывающие мимо гости отпускают  сооружению  расхожие фразы тинэйджеров: «прикольно» и «жесть»...

Далеко от этих теплых мест на землях села Хватова  Львовской области рвутся ввысь другие кони, оседланные конармейцами в 1975 году. Ничего не связывает скульптурные композиции разных стилей  эпох и ландшафтов кроме заброшенности  и обреченности. Над обеими раскинула крылья госпожа-разруха. Через несколько лет  Дунай поглотит изваяние жеребца редкой породы, и рухнут добротные стены  конюшен. Кому-то будет жаль зря потраченных денег, кому-то придется очищать заповедник от строительного мусора. Художественной ценности объект не представляет.

СКУЛЬПТУРУ В СТИЛЕ РОМАНТИЧЕСКОГО ПРИМИТИВИЗМА ПОСТАВИЛ ТОТ, КТО ЗАДУМАЛ ОТКРЫТЬ КОНЕЗАВОД НА ИЗОЛИРОВАННОМ ОТ ЦИВИЛИЗАЦИИ КУСОЧКЕ ЗАПОВЕДНОЙ ЗЕМЛИ. НО НЕ ВЫШЛО

Рано чи пізно злетить кована мідна оболонка з каркасу пам’ятника, зробленого чудовим українським скульптором Валентином Назаровичем Борисенком. Того, який створив фігуру першодрукаря Івана Федорова, висік з каменю Івана Франка — нинішні пам’ятки Львова. Його коні з Хватова мабуть виб’ють копитами помітний осколок української культури...

У будь-якій  європейській країні доля  мідних жеребців і кавалеристів склалася б інакше. Стайні переробили б на мотель чи кав’ярню над водами, а курган напроти знаменитого замку Олесько, перетворили б на музей вершників усіх часів. Гарне та дороге пропадати не повинно.

Але ми, сучасні українці, кажучи мовою програмістів,  не вміємо робити save as. Не трансформуємо під сьогоднішні запити надбання минулого, як вчиняють у країнах із багатою і суперечливою історією.  Ми з легкістю кидаємо мільйони у вир вод і віддаємо на пожирання руїни унікальні творіння архітекторів. Думаємо, якщо гроші якогось дядька, то немає проблем. Раз пам’ятник  із тоталітарного ладу — плювати на нього.  Потім, живучи в містах і селах, позбавлених пам’яток хоча б малої художньої цінності, нарікаємо на бідність. А вона завше переслідує марнотратів, які викидають коней зі своєю спадщиною.