Юрій ГРИМЧАК: «Київські інтелектуали більше не голосуватимуть за «Свободу»
Усього рік тому про Юрія Гримчака, екс-депутата VІ скликання, говорили як про одного з найпослідовніших опозиціонерів, якого абсолютно незаслужено поставили в непрохідну частину списку (№ 91) від «Батьківщини» на виборах 2012 р. Сьогодні ж один із найближчих соратників Юрія Луценка — персона нон-грата для найзавзятіших представників ВО «Свобода» та їхніх союзників по парламентській опозиції. Причина зміни риторики очевидна: нещодавно Гримчак публічно заявив про свій намір балотуватися на перевиборах до Верховної Ради, а партія «Українська платформа «Собор» висунула його претендентом від своєї політичної сили по 223-му окрузі міста Києва. Туди ж опозиція кандидувала узгодженого представника від трьох політсил — свободівця Юрія Левченка.
Із Юрієм Гримчаком кореспондент «Дня» зустрілася в одному з невеликих ресторанів на Подолі (розмова відбулася напередодні того, як «Собор» підтримав бажання Гримчака йти в депутати. — Авт.). «Зараз ця будівля виконує роль мого передвиборного штабу», — віджартовується пан Юрій, коли питаємо, чи розпочав уже свою кампанію. За сусіднім столиком сидить голова штабу, а у свій час — помічник народного депутата Гримчака. Через дорогу — офіс «Третьої республіки». «Тут зручно. Все під рукою. Неподалік і квартира, в якій живу», — ділиться політик.
Десь в середині бесіди вкотре зауважує: з виборів спокійно зніметься, якщо 1) напередодні дати «Х» соціологія показуватиме, що його рейтинг є нижчим, ніж у Левченка; 2) до 22-го листопада опозиціонери консолідовано погодяться висунути єдиного кандидата від опозиції на виборах президента вже у першому турі. Утім, якщо перший пункт є цілком зрозумілим та очевидним, то другий — мало в’яжеться з ситуацією перевиборів у п’яти проблемних округах.
Та й узагалі, виглядає, що весь шум навколо 223-го округу є доволі поверхневою інтерпретацією справжніх намірів Гримчака, адже бажання балотуватися в депутати радше нагадує чергову спробу публічно (за останні тижні вийшло відразу кілька інтерв’ю з паном Юрієм) нагадати про себе після, фактично, року мовчання і закликати лідерів опозиції врешті поступитися своїми політамбіціями, щоб не програти 2015-го. Якщо йому цього не вдасться (найвірогідніше так воно і буде, бо ніхто з опозиційної трійки йти на компроміс не хоче), то не виключено, що Гримчак сам зніметься з передвиборної гонки. Благо, причин для цього можна знайти багато. Звісно, як воно буде насправді, — покаже час. Квінтесенцію розмови з нині позапартійним Юрієм ГРИМЧАКОМ наводимо нижче.
— У перший день роботи новообраного парламенту ви наполягали, щоб опозиціонери відмовилися приймати присягу і таким чином висловили свою незгоду щодо невизначеності результатів виборів на п’яти проблемних округах, та сідали за стіл переговорів із Януковичем. Як думаєте, чому тоді до вас ніхто так і не прислухався?
— Ніхто навіть не бажав цього чути. Усім надто вже хотілося у Верховну Раду...
— А як же тоді розмови про «крадіжку» перемоги в опозиції? Відсутність 5 депутатів тоді не бентежила представників парламентської опозиції?
— Певно, що так, але мушу сказати, що вони вийшли і сказали біля ЦВК, що хоча результати виборів і були сфальсифіковані, вони все одно перемогли. Я там був, стояв із товаришем. Але то така справа (скрушно зітхає. — Авт.).
Знаєте, маю такий пунктик у житті — бути завжди чесним перед собою і перед людьми. Марк Твен, здається, сказав, що чесність — це найкраща політика. І тому я сьогодні чесно, відверто і відповідально кажу, що коли зараз балотуюся в депутати, то у мене немає надзавдання потрапити в цю Верховну Раду. Як людина, яка вже була там п’ять років, я чудово розумію, що один депутат нічого не змінить, і моя присутність чи відсутність у стінах ВРУ абсолютно ніяк не вплине на розклад політичних сил у парламенті. І, знову ж таки, скажу, що після десяти тушок, які за цей час з’явилися в «Батьківщині», буде опозиціонерів на п’ять більше чи на п’ять менше — умовно кажучи, погоди не змінить.
— Не образливо, що на місці тушок у прохідну частину списку могли потрапити ви? Зараз же всі вас критикують, що йдете проти узгодженого кандидата від опозиції.
— Я не вважаю, що хтось зайняв моє місце. У цьому житті я займаю своє місце. І, чесно кажучи, коли починають розповідати, що Верховна Рада медом намазана, то це люди, які не розуміють специфіки роботи у ВРУ. Якщо ти йдеш, щоб просто заробити гроші — можливо. Я цим шляхом не пішов і в той час, коли можна було заробити багато грошей і стати мільйонером, я «заробив» кримінальну справу і отримав судимість. Так що тут усе залежить від твоєї позиції і як саме ти будеш себе вести. Тому зараз, коли кажуть, що я начебто продався регіоналам, то це говорять люди, які мене абсолютно не знають. У мене не та репутація.
«ЦЕ ОСТАННЯ ПУБЛІЧНА КАМПАНІЯ, КОЛИ МОЖНА ДОНЕСТИ ПРАВДУ...»
— А тому, що це — останні вибори перед 2015-м роком. Це, можливо, остання публічна кампанія, коли можна буде донести якісь свої погляди, розуміння того, як треба розвиватися країні. Можливо, сказати правду про ту ж об’єднану опозицію та «Свободу» і тому подібні речі. А стану я депутатом чи не стану — не принципово.
І друге, 223-й округ — це Київ, столиця і до цих виборів буде прикута увага не тільки киян чи мешканців цього округу, а й усієї України. І в цих умовах дозволити опозиції програти ці вибори — досить ризикована ситуація на майбутнє.
— Так у опозиції переконані, що Левченко виграє вибори.
— Рейтинг Тягнибока, а це, фактично, рейтинг партії «Свободи» — падає. Це останнім часом демонструють результати всіх соціологічних опитувань.
— Припустимо. Однак Левченко все-таки йде під лейблом узгодженого кандидата від трьох парламентських сил опозиції, а не лише від «Свободи».
— Можливо, я б із вами погодився, якби раніше не подивився з’їзд «Свободи» в Інтернеті. Ні, вони вважають, що це «Свобода» йде на вибори. Я вам більше скажу, у мене на сьогодні склалося таке враження, що і самі кияни так вважають. Об’єднана опозиція і «УДАР» — це такий собі необхідний додаток. Але сьогодні Левченко — це чисто «Свобода».
Київ же — місто демократичне. Тут свого часу перемагали на різних виборах Ющенко, Тимошенко... а який сьогодні є варіант для тих, хто не готовий голосувати за «Свободу» на цьому окрузі? Ну, немає там більше жодних адекватних варіантів. Хто там буде від влади поки невідомо, але є «Свобода», яку більшість киян (і ми це повинні розуміти) не готові сприймати як те, що потрібне Києву, і те, що взагалі потрібне Україні.
— Із вами можна посперечатися, адже рік тому на виборах у парламент «Свобода» мала неабияку підтримку жителів столиці.
— «Свободу» підтримали досить великі верстви так званого кола інтелектуалів, але треба розуміти, що для них ця партія була більше віртуальною, бо до того її діяльність на практиці ніхто не бачив. Сформованим політиком був ліше Олег Тягнибок, якого доволі часто запрошували на політичні ток-шоу. Також у Києві непогано знали Андрія Іллєнка. Однак сьогодні партія з віртуальної трансформувалася в живу, і як тільки інтелектуали, які віддали свої голоси «Свободі» почули деякі висловлюваннями членів партії, спостерігали за позицією політсили щодо конкретних питань, і стикнулися з тим, що будь-яка, навіть найменша критика, викликає просто шквал злоби у свободівців, — я можу сьогодні сказати, що більшість київських інтелектуалів на перевиборах уже не підтримуватиме «Свободу».
Тим паче, після слів їхнього депутата Михальчишина, коли він почав розповідати про те, що в тилу у «Свободи» не буде Андруховича, Мариновича, Грицака. Звісно, вибачте, але я, на відміну від них, хочу, щоб у мене в тилу були саме такі інтелектуали. Тоді я розумітиму, за що іде ця війна. А якщо чесно, то за своєю суттю цей лозунг «Свободи» є лівим, адже це суто більшовицьке гасло: хто не з нами — той проти нас. Вибачте, хлопці, але я не з вами...
«ПИТАННЯ ДО КУЧМИ ЩЕ Є, БО ОЛІГАРХІЧНУ СИСТЕМУ...»
— Схожа ситуація була і в Донія, який нещодавно підтримав ваш намір балотуватися. На минулих виборах він, до речі, переміг в окрузі, на якому узгодженим кандидатом від двох опозиційних сил був представник «Батьківщини».
— Ми в цьому дуже схожі. Ще Стецьківа можна згадати.
— Але ж Стецьків на днях заявив, що вважає ваше рішення балотуватися неправильним.
— Тоді Тарас також повинен покаятися, бо він пішов проти волі партії: без Об’єднаної опозиції та проти «Свободи». Це теж питання. Той же Міщенко зробив таким самим чином. Знаєте, в політиці я з 1990 року. Тоді балотувався на місцевих виборах і став депутатом місцевої ради в місті Макіївка Червоногвардійського району. Це були перші вибори, в яких я брав участь. Потім став членом Соціалістичної партії та неодноразово перемагав на виборах різних рівнів. Проте, хоч як це парадоксально, більшу частину свого життя провів у опозиції. Так уже сталося. Був Кучма — ми були в опозиції...
— Тоді ви були в опозиції разом із Юрієм Луценком — одним із лідерів акції «Україна без Кучми!». Як, до слова, прокоментуєте нещодавнє рукостискання Луценка з екс-президентом Кучмою на Ялтинському форумі YES?
— Це просто нормальна людська ввічливість: коли людина подає тобі руку — слід подати свою руку у відповідь. Звісно, із цього приводу можна розмірковувати, але скажімо чесно: хіба Яценюк чи Кличко не потискали руку Кучмі? Або ті ж самі журналісти «Української правди», засновником якої є Георгій Гонгадзе? А коли Лещенко їде за підтримки Пінчука на якісь закордонні програми? Безперечно, питання до Кучми залишаються й досі, бо цю так звану олігархічну систему, яка сьогодні панує в Україні, створив саме Кучма. І історія з Гонгадзе трапилася при ньому. І ще багато-багато ситуацій було при ньому, з його участю тощо. Тому претензії є, вони залишилися, але в цьому разі я не бачу якихось приводів засумніватися у зміні позиції Луценка. Я не вбачаю в цьому зради якихось поглядів.
— Ваша позиція зрозуміла.
— Ще раз повторюся: увесь час я був в опозиції. За Кучми, Ющенка (із 2008-го) і, звісно, Януковича. Луценко сповідував ті ж принципи. Однак увесь цей час нас супроводжувала така ситуація, коли всі казали, що ну не можна ж критикувати опозицію. Мовляв, вони ж там усі борються, вони такі класні... Звісно, у них багато недоліків, але ж ті, хто при владі — набагато гірші. І от у мене зараз складається враження, що ми ніколи не дозволяли ставити перед собою справді важливі питання, не обговорювали конкретних шляхів виходу із ситуації, бо не розуміли, що в опозиції треба бути не лише до своїх супротивників, а й до самих себе.
Ось це й дало такий результат, що ми все ніяк не можемо перемогти і наша країна невпинно коливається в різні боки, вправо й уліво, на Схід чи на Захід, до Європи чи Москви. Краще було б, якби ми самі всередині опозиції провели принципову розмову одне з одним і вирішили для себе, як має розвиватися країна, визначили, хто працюватиме над цим, і зрозуміли, а чи є у нас взагалі бажання що-небудь змінювати. За великим рахунком, за 22 роки незалежності ми ні разу не обговорювали між собою цих питань, не шукали відповідей. А даремно. Тоді, переконаний, сьогодні ми жили б у зовсім іншій Україні.
— Нинішній опозиції це потрібно?
— Мені це потрібно.
«НАРАЗІ ОПОЗИЦІЇ, ЯК І ВЛАДІ, ВИБОРИ У КИЄВІ НЕ ПОТРІБНІ»
— Ще одна проблема — необхідність проведення виборів у Києві. Чи справді опозиція хоче, щоб вибори відбулися? Як пропонуєте вирішити це питання?
— Колись у «Народній самообороні» я був одним із керівників, котрий відповідав за вуличні акції. Точно не пам’ятаю, скільки їх провів, але понад сотню — це факт. То я вам скажу як людина, яка багато часу провела на вулиці: якщо ви хочете щось заблокувати або ви ставите таке завдання — це можна зробити. Якщо звечора відомо, що Київраду оточили щитами й усім іншим — то чому ви не прийшли тоді о п’ятій ранку? І не 200 людей чи тисяча, а ті ж 15, 20, 30 чи 50 тисяч, хто як каже, які за тиждень до цього марширували Києвом і не оточили ще одним кільцем Київраду? Утім, це лише декілька з варіантів. Я можу ще з десяток інших написати, як це робити. Але опозиції, як і владі, вибори в Києві наразі не потрібні. Тому й мітинги призначають о пів на дев’яту чи на дев’яту ранку, півгодинки-годинку помітингувати, а потім одразу ж подалися в Раду.
Ще питання: люди добрі, коли ви виходите під Київраду, то, будьте ласкаві, повідомте про це киян. Скажіть, чи ви де-небудь бачили когось, хто запрошував би киян на мітинг? Ні. Чи були якісь анонси по телевізору? Ні По радіо? Ні. Листівки? Ні. Афіші? Ні. Нічого не було. Лише у Facebook декілька разів повідомляли про це. Безумовно, соціальні мережі дають великі можливості, але поки ви не вийдете на вулиці, не поговорите з людьми і не поясните, чому їм сьогодні треба йти і протестувати під КМДА, — люди самі по собі не мобілізуються.
— Але ж ви розумієте, що проблема не тільки в цьому, а й у тому, що коли справа доходить до голосування в сесійній залі, то опозиціонери не можуть організувати своїх же депутатів консолідовано прийти у парламент.
— Так. І це теж проблема. Адже якби була воля — ситуацію можна було б виправити. Судіть самі: для того щоб внести законопроект про вибори на розгляд у сесійній залі, слід було поговорити всього з декількома позафракційними мажоритарниками — і рішення було б ухвалено. Але ніхто цього не робить, бо люди, які сьогодні працюють у парламенті, просто не розуміють, що політика — це завжди пошук компромісів. Очевидно також, що коли ми 2015 року хочемо перемогти Януковича, то потрібно розмовляти, можливо навіть у першу чергу, з позапарламентською опозицією. Слід шукати шляхи взаєморозуміння.
Адже коли мені починають дорікати в тому, що, мовляв, Левченко переможе, то я завжди кажу одну просту річ: сьогодні вся парламентська опозиція має підтримку десь 35% населення, приблизно 25% людей підтримує Віктора Федоровича. А де решта 40 відсотків? Аби вони відійшли до опозиції, ці два роки перед виборами нам усім доведеться добряче попрацювати.
