Неживий пейзаж ТБ...

Сумне відчуття породжує рідний телевізійний простір. Творчий час там завмер, креативності годі й шукати, лише інколи симулюється творча активність. І реклама, реклама, реклама... Здається, що решта контенту - це лише незначна пауза між рекламними блоками. Ми, звісно, розуміємо фінансову роль реклами на телебаченні, але ж треба й глядача пожаліти. На нашому ТБ панує й торжествує примітивна розважайлівка, культ бездумності, сірість, вульгарність і убозтво. «Зірка» російського ТБ Володимир Познер сказав, що на їхньому ТБ процвітає гумор, розрахований на інтелект хворого лабрадора. У нас, на жаль, ситуація нічим не краща. І лише інколи, мов промінь світла в темному царстві, блисне в нашому телепросторі щось талановите й розумне. Хоча часто охоплює нестримне бажання повісити десь так на місяць великий комірний замок на свій «ящик», почуття обов’язку змушує й далі, вгамувавши протест, дивитися на «красоти» вітчизняного ТБ.

ЧУЖІ КОЗАКИ

Тут нещодавно російський канал «РТР» викликав бурхливі емоції й чимало запитань, показавши, як у Харківській області, де главою адміністрації працює незрівнянний пан Добкін, було встановлено пам’ятник імператорові Росії Олександру ІІІ. Привернула увагу присутність на заході місцевого підрозділу Терського козачого війська під імперським жовто-чорно-білих кольорів прапором. Слід сказати, що, на відміну від України, де козацтво — це громадські організації фестивально-фольклорного типу, в Росії козаки — це реальні бойові підрозділи, щось подібне до армії резерву, що підпорядковується Генеральному штабу російської армії, в якому є спеціальне управління козачих військ. До речі, начальником цього управління був генерал Трошев, який у період другої чеченської війни командував російським військовим угрупованням на Північному Кавказі. Російські козаки мають бойовий досвід багатьох збройних конфліктів, зокрема в Придністров’ї й колишній Югославії. У РФ (з часів Російської імперії) козачих військ досить багато, й вони розосереджені на всій території країни: Донське козаче військо, Кубанське, Терське, Астраханське, Уральське, Оренбурзьке, Семиреченське (на території Казахстану), Сибірське, Забайкальське, Амурське, Уссурійське, Єнісейське. Деякі козачі ідеологи стверджують: «Козаки створили Росію». Хоч би як там було, але ці війська можуть бути значною силою у воєнних конфліктах низького й середнього рівня інтенсивності, особливо в прикордонних.

Питання: хто дозволив створювати в Україні воєнізовані формування іншої держави? Щось я не чув, щоб у РФ було дозволено створювати місцеві відділення УНА-УНСО... Чи здатна нинішня Рада національної безпеки й оборони дати зрозумілу відповідь?

На жаль, наше найвище керівництво починає хреститися (та й то не дуже завзято), лише коли вже вдарив грім. Жодна держава, що поважає себе й піклується про власну безпеку, не терпітиме на своїй території подібних формувань. Давно вже час ухвалити у ВР закон про заборону функціонування патронованих іноземними державами парамілітарних структур в Україні. Не треба чекати великих неприємностей, тут слід діяти на випередження.

Авжеж, масовка на Харківщині під російськими телекамерами на всі заставки проклинала європейську інтеграцію України, звинувачуючи Європу в суцільному «Содомі». Запеклим борцям проти «содоміцтва» рекомендується подивитися на сучасну російську естраду й усвідомити, що «Содом» не є явищем специфічно західним.

БУЗИНА + ТИМОШЕНКО = «ШУСТЕР LIVE»

А Савік Шустер запросив до своєї студії відомого пасквілянта Олеся Бузину, що є дуже поганим симптомом для програми «Шустер LIVE». Навіщо ж повторювати помилки колеги Євгенія Кисельова? Кисельов хоча б врівноважував Бузину художником Сергієм Поярковим, який єдиний знає, як усмиряти пасквілянта.

І тут теж виникає питання. Чи пристойно українським інтелігентам, якщо вони дійсно українські інтелігенти, а не націонал-симулянти, брати участь у будь-яких заходах, де присутній Бузина, що глумився над пам’яттю Тараса Шавченка? Адже вчить нас християнська мораль: «Не засідай на раді нечестивих». Якби в нас була справжня інтелігенція (а не ті, про кого писав Пантелеймон Куліш: «Народе без пуття, без честі й поваги!»), вона б організувала бойкот Бузині, а не дихала з ним одним повітрям у телестудіях. Безпринципність інтелігенції — це теж питання національної безпеки. На щастя, у нас є принципові інтелектуали, які до Шустера не підуть і в моральній легітимації Бузини участі не братимуть.

Знову обговорювалася болюча проблема Юлії Тимошенко в контексті відносин України з Європою. Слово надали Леоніду Кравчуку. Екс-президент сказав: «Питання з Тимошенко слід вирішувати якнайшвидше, якщо ми хочемо бути в Європі». На його думку, Україна сьогодні стала жертвою тиску й шантажу з боку РФ, що порушує всі норми СНД і таким чином остаточно руйнує цю структуру. А ми вже дуже далеко зайшли в євроінтеграції, щоб повертати назад і ставати на коліна перед східним сусідом. І тут Леонід Макарович не витримав і проголосив: «Ми не хочемо з Росією сваритися, але не дозволимо їй з нас знущатися». І далі в тому дусі, що чим швидше ми розійдемося, тим краще.

Шустер під диктовку Бузини й комуніста Голуба провів голосування на тему: «Чи хочете ви вступу до Митного союзу?». 60% не хочуть, а 40% загальної аудиторії все-таки таке бажання висловили. Серед розумнішої професури за МС лише 28%, а проти — 72%. На думку політолога Вадима Карасьова, Митний союз — це закрите протекціоністське об’єднання, що не має перспективи в глобальній економіці. А всі проблеми у відносинах України з Росією пов’язані з тим, що РФ проводить яскраво виражений антиєвропейський курс, оскільки в умовах демократії вічне правління Володимира Путіна неможливе.

Анатолій Гриценко заявив, що більшість українців хочуть бути в Європі й за це слід подякувати Путіну, Глазьєву й Медведчуку.

Інна Богословська популярно, на пальцях пояснила, в чому полягає головна відмінність між Євразійським союзом (МС створюється в його рамках) і Європейським Союзом. У Євразії нагорі — влада, в Європі нагорі — людина. На її переконання, якщо Україна не обере Європу, всередині нашої країни поновиться цивілізаційний розлом, і миру в нас не буде. Нардеп закликала: угоду з Європейським Союзом треба підписувати за будь-яку ціну. Щоправда, тут Богословська умовчала, що ціною є свобода Юлії Тимошенко. Утім, зважаючи на особисті емоції Інни Германівни щодо екс-прем’єра, умовчання є цілком зрозумілим.

Але якщо вже сама Богословська сказала «за будь-яку ціну», отже, за будь-яку ціну. З вельми своєрідною проєвропейською промовою виступив голова Київської обласної адміністрації пан Присяжнюк: «Ми всі носимо одяг з Європи (від Версаче? — Авт.), відпочиваємо в Європі...» Це хто «ми»? Промова свідчить про повний відрив верхівки від народу (що в Європі проблематично), про те, що начальство елементарно не уявляє, як живе народ. Адже більшість українців носять одяг з Китаю й Туреччини, а «відпочивають» у селі на городі.

Потім першого президента прорвало, й він назвав комуністів «холуями». Зважаючи на все, що комуністи накоїли, вжите Кравчуком слово надто м’яке...

«ВИЗВОЛЕННЯ» ГНОБИТЕЛЯМИ

Потім перейшли до чергової річниці взяття Києва радянськими військами 1943 року. Особисто для мене термін «визволення» до повернення сталінського тоталітарного режиму з терором НКВС, ГУЛАГом та іншими мерзенностями абсолютно неприйнятний.

Із суто військового погляду, те, що відбувалося тоді на берегах Дніпра, є яскравим зразком радянського «військового мистецтва», що зводилося до простого використання більшого людського потенціалу СРСР. Людей можна було не рахувати, їх і не рахували, завалюючи ворога трупами своїх солдатів. Оскільки за радянською звичкою про переправні засоби не поклопоталися, бійців погнали через Дніпро уплав, чимало тисяч потонули, не встигнувши вступити в бій з противником. Особливо по-варварськи ставилися до «людського матеріалу», який призивався так званими польовими військкоматами з українських сіл, що побували під німецькою окупацією. Цих людей усіх вважали більшою чи меншою мірою «зрадниками» й відправляли в бій, не обмундирувавши, не навчивши, часто без зброї. Сенс був у тому, щоб противник витратив на них боєзапас, втомився, а вже тоді проти нього кидалися нормальні підрозділи. Звісно, втрати були страшними, але більшовиків це ніколи не бентежило. Ціна людського життя в сталінській імперії — копійка. Зате тепер, через 70 років, — звуки литавр, барабанний дріб, міркування про велич, словом: «Гром победы раздавайся, веселися, храбрый росс!»

Історик Владислав Гриневич повідав, що в сучасній Європі є три моделі історичної пам’яті: західноєвропейська, східноєвропейська й пострадянська сталіністська модель, яка, на думку історика, формується в Україні представниками «Русского мира» і КПУ. Нам з Росії ешелонами завозять георгіївські стрічки, щоб ми солідаризувалися з імперією. Дійсно, десь із середини 30-х років ХХ століття Йосиф Сталін почав грандіозну операцію з об’єднання білої й червоної імперської ідеї. У цьому контексті стався й розгром історичної школи академіка Покровського, яка сказала чимало правди про російський імперіалізм і колоніалізм, в цьому ж контексті повернення в Червоній Армії до офіцерських і генеральських звань, повернення погонів в уніформі командного складу, відновлення особисто Сталіним Російської православної церкви (на цій підставі Бузина назвав сталінську армію «Божою»), в цьому ж контексті був створений комуністичний варіант імперської нагороди Георгіївського хреста у вигляді ордена Слави, де від царської імперії була стрічка, а від радянської — комуністична п’ятикутна зірка.

Загалом атмосфера була важкою, нам постійно з маніакальною завзятістю нав’язують радянську ідеологію, до нудоти, до відрази. І це теж відповідь на запитання, чому вже 22 роки ми не можемо вийти на шлях нормального розвитку. Скільки можна вдихати отруйні міазми сталінщини й брежнєвщини? Адже все це відтворюється в Україні й Росії пропагандистською машиною, що за своєю природою залишається радянсько-тоталітарною.

Пані Богословська від мікрофона захищала сталінізм як гуманніший порівняно з нацизмом устрій. Авжеж, умертвити лише голодом кілька мільйонів українців — це дуже гуманно.

«МАТРОСЬКА ТИША» НА ТВі

У «Історичних хроніках» Ніколая Сванідзе на ТВі були показані деякі цікаві особливості каральної системи країни «где так вольно дышит человек». Зокрема, Сванідзе розповів про знамениту в’язницю «Матроська тиша». За радянських років це була партійна в’язниця, якою займався особисто товариш Маленков. Комуністи сьогодні полюбляють відповідальність за червоний терор перекладати виключно на «органи». Але «органи» були знаряддям у руках партії. Так от, один з найвищих керівників держбезпеки СРСР генерал Абакумов, активний учасник «справи лікарів», потрапив у немилість до Сталіна й опинився в «Матроській тиші», де його кинули до спеціальної камери-холодильника, де в’язнів заморожували живцем (о, як це гуманно, пані Богословська!). Абакумов звернувся до товаришів по-партії з листом-протестом, у якому обурювався звірством своїх мучителів, вимагаючи гуманності й співчуття до себе, коханого. Маленька пікантна деталь полягала в тому, що винайшов камеру-холодильник особисто товариш Абакумов. Усе-таки є справедливість у світі, якщо кат стає жертвою власного бузувірства.