«Тоді не було апельсинів, але був добрий клімат між людьми»

Репортер «Газети Виборчої» Вітольд Шабловський на ХХ Форумі видавців у Львові представив український переклад книжки «Наша маленька ПНР» (перекладач — Андрій Бондар), яку написав у співавторстві з дружиною Ізою Мейзою. Подружжя намагалося відновити на півроку Польську Народну Республіку у межах своєї сім’ї. Про цей унікальний досвід, своє бачення українсько-польських відносин, а також про майбутні книжки письменник розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Дню».

— Як виникла ідея створення книжки? Чи довго готувалися морально і фізично до такого перевтілення?

— Готувались рік, тому що треба було зібрати одяг, купити автомобіль, відростити волосся, оскільки зазвичай стрижуся коротко. Відрощував його впродовж восьми місяців. У ПНР коротку стрижку мали лише люди, у яких були проблеми із законом або вояки. Я ж востаннє носив довге волосся, коли був 17-річним. Знайомі, які не знали про проект, дивувалися і казали, що ця зачіска мені не дуже личить. «Спокійно-спокійно! Всьому свій час — побачите», — то була моя відповідь. Варто зазначити, що ми з дружиною ще були малими в часи ПНР і мало що пам’ятаємо з того періоду — мені було дев’ять років, коли ця держава зникла. Пригадую, тоді не було апельсинів, але був добрий клімат між людьми. Загалом гарне було у мене ПНРівське дитинство. Я не розумів тоді, як, насправді, тяжко жилося людям. Не було такого, як зараз, при капіталізмі, коли ти береш гроші, йдеш до магазину й купуєш все, що тобі потрібно. Придбання продуктів харчування — це був цілий процес. Треба було знати продавщицю особисто. Якщо ти її не знав, доводилось шукати спільних знайомих, знаходити шляхи, щоб потоваришувати з нею. Продавець — це була найкраща професія в ПНР. Цього всього ми з дружиною повинні були навчитися.

На щастя, люди в ті часи нічого не викидали, бо купити щось було важко. Наприклад, від мого діда залишилась машинка для гоління, пролежала десятки років. Я його запитував, навіщо вона йому, а він наполягав, що, може, до чогось ще придасться. Робив колись матеріал про кризу — розмовляв про неї з бездомними у Варшаві, а вони мені: «Пане, яка криза? Я ноутбук знайшов на смітнику». Про яку кризу йдеться, коли люди нічого не ремонтують, а все викидають! Мої батьки мали повний підвал з такими речами, а батьки дружини — все горище, тому нам залишалось лише приїхати і ті речі забрати.

— Ваша дитина теж стала учасником експерименту?

— Наша дитина є трохи такою циганською — кожної весни приїздить то до однієї бабусі, то до другої. Ми й самі часто виїжджаємо, буваємо в різних місцях. Мабуть, тому вона сприйняла все це нормально — вирішила, що ми просто переїхали до чергового готелю. Для неї це дійство було навіть цікавим. Тепер вона, мабуть, є єдиною з нас усіх, хто сумує за ПНР — у неї там було добре життя. Хоча їй тоді було лише два роки, а зараз  — чотири, донька переконує, що все пам’ятає. Якось перекладав одяг, а мала каже: «О, то є блузка з ПНР!». Я запитую, чи пригадує вона ще щось з тих часів, а вона каже: «Пам’ятаю, що там не було апельсинів». Ну, це найважливіше! Памперсів ми не використовували — тільки старі пелюшки. Одягали доньку в старомодні блузочки, сандалі. Добре, що вона не ходила до садка — думаю, діти сміялися б із неї.

— Робота над книжкою тривала під час самого експерименту? Як поставились до нього ваші родичі, друзі?

— У нас був великий записник, у якому ми робили нотатки. Але писати книгу можливості не було, оскільки комп’ютерів ми не використовували, а жоден видавець не прийняв би рукописів. Найближчі знайомі знали про експеримент і вважали нас за ненормальних — сподівались, що в якийсь момент ми все завершимо. Якось нас запросили на телебачення розповісти про наше ПНРівське життя. Одна відома польська письменниця тоді подала нам руку, а потім через півроку зізналась, що спершу їй здалося, ніби в студію запросили якихось злиднів, щоб ті розповіли про свої проблеми. Люди нас приймали за бідняків. Але були у цьому й позитивні моменти: хтось приніс нам одяг для дитини, хтось подарував квиток на автобус. Для мене стало приємним відкриттям, що люди сьогодні готові допомагати тим, кому пощастило менше.

— А кумедні випадки траплялись?

— У часи ПНР люди, коли заходили до магазину, одразу цікавились, що привезли, бо розкласти товар на полиці продавці не встигали — все одразу розмітали. Ми теж спробували запитати — усі дивились на нас, як на інопланетян. Лише одна продавщиця все зрозуміла і сказала подрузі: «Дивися, пани питаються, що привезли — як у ПНР питали!» «Все привезли і відразу — в тому й проблема!» — відповіла їй колега, сховавши руки в фартух. Ще в ті часи був дефіцит з туалетним папером, тому, коли хтось йшов із ним вулицею, ми підходили й запитували, де пан чи пані то купили. Половина людей хапалися за голови, хтось намагався втекти, але нам потрібна була людина, яка зреагує адекватно й розповість щось цікаве про життя в ПНР. Один пенсіонер поскаржився, який туалетний папір при капіталізмі став поганий, що він, мовляв, розлазиться в руках. В ПНР, каже, паперу хоч було мало, але як був, то вже добрий. Оце було найсмішнішим.

— Як відбувалося ваше «повернення»?

— Це був чудовий момент! Можна було нарешті випити кави й з’їсти щось добре.

— Чи було щось таке в ті часи, що варто було б повернути?

— Сьогодні ми розучилися спілкуватися одне з одним. Колись заговорити до незнайомої людини в транспорті вважалось нормальним. Ще донедавна було немислимим зайти до купе у потязі й не привітатись із сусідом — тебе назвали б невихованим. За комунізму таке спілкування вважалось нормою, а зараз це — small talking (світська бесіда). Як на мене, сьогодні в людей забагато різних ґаджетів, які, насправді, лише заважають нам комунікувати. Ми дуже активні у Facebook, в Інтернеті, але безпорадні у звичайних життєвих ситуаціях — не можемо спитати у перехожого на вулиці: «Котра година?» У ПНР усе крутилося довкола особистого спілкування. Зараз, якщо не хочеш бачити продавця, можеш замовити все необхідне в мережі, працювати теж можна вдома через Інтернет. Мій колега одного дня просто припинив приходити на роботу. Він навіть не прийшов сказати «до побачення», я вже не кажу про якусь прощальну вечірку... На мою думку, це певний симптом нашого суспільства. У ПНР в нас не було Інтернету, а зараз, думаю, нам не завадила б кнопка, яка б вимикала його для всіх на якийсь час.

— Ришард Капусцінський говорив, що репортер повинен бути добрим: «Тільки добрій людині під силу зрозуміти інших, їхні наміри, віру, зацікавлення, труднощі і трагедії, й одразу, з першої хвилини, стати частинкою їхньої долі». Чи можете продовжити ряд якостей, якими має володіти справжній журналіст?

— Очевидно, що репортер має бути доброю людиною, оскільки ми часто працюємо з дуже глибокими емоціями. Треба бути максимально щирим і зробити все, щоб не скривдити людину, про яку пишеш. Деколи репортер змушений виконувати функції психотерапевта, до чого не завжди готовий. Коли я писав текст про повій у Туреччині, то це була справжня психотерапія. Я просто сидів 12 годин і слухав, а ті дві бідолашні дівчини увесь час плакали, а я не мав права на емоції — постановив собі, що маю їх «холодно» вислухати. Це вони можуть плакати, а я  — ні.

— Які ще країни плануєте відвідати?

— Хочу поїхати до Еквадору. Там є близько 100 племен, які ще не мали контакту з цивілізацією. Вони навіть не здогадуються, що ми існуємо, не чули ніколи не те що про Інтернет чи телефони — навіть про джинси і футболки. Деякі племена ще навіть не винайшли колеса. Водночас у них є своє, інше багатство — кожне плем’я має власну мову, культуру, богів.

— Ваша дружина говорила, що журналіст не повинен змінювати світ чи людей, мовляв, його функція — зрозуміти. Чи намагались ви зрозуміти Україну?

— Я був дуже роздратований через дискусію про Волинь. У тих краях збирав історії українців, які рятували життя полякам, та розповіді поляків, що допомагали українцям, а також відомості про всіх, хто переховував євреїв  1942 року. Сподіваюсь, мені вдасться зробити з цього книжку. Є історія однієї пані, яка загинула під час масакри. Вона була полькою і мала однорічну дитину, життя якій врятували українці. Ці люди виховали її як власну доньку. Зараз, через 70 років, шукаємо її родину в Польщі. Ця жінка ніколи не спілкувалася з поляками — я був першим, із яким вона розмовляла. Нещодавно був у неї в гостях з однією пані — все вказує на те, що вона — її рідна сестра. Планую про це написати, але не хочу, щоб це була книжка про «Волинську різню», не хочу з’ясовувати, був це геноцид, чи ні. Взагалі хотілося б зрозуміти, чому наші народи увесь час то відштовхуються, то притягуються одне до одного. Польща та Україна — як старе подружжя, яке терпіти одне одного не може й кожного дня говорить про розлучення, але водночас розуміє, що жити нарізно не зможе. Можливо, колись теж напишу про це книжку.

Я дуже люблю Україну — не можу сюди не приїжджати, люблю ваші краєвиди, кухню, люблю ваших людей. Якщо рік мене тут не було, мушу брати автомобіль і їхати. Доводиться відстояти три години на кордоні, але розумію, що у вас умови значно гірші, адже українців змушують ще й чекати на візи. Вважаю, що це — великий сором для Польщі. Ми постійно намагаємось якось вплинути на наших дипломатів, щоб змінити ситуацію. Висуваємо апеляції до Міністерства закордонних справ, влаштовуємо різні акції, але поки що — безрезультатно. Мені як поляку дуже прикро через це.