«Ми живемо в Харкові й нікуди з нього не збираємося виїжджати!»

Учора в продажу з’явилася «Месопотамія» — нова книжка Сергія Жадана. Вона надрукована у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» і складається з дев’яти прозових історій і 30 віршів. За словами автора, персонажі мігрують із прози в поезію, а вірші тут слугують поясненням до оповідань. Деякі з них письменник вже публікував на своїй сторінці у «Фейсбуці», щось зачитував на численних літературних зустрічах, але «Месопотамія» — це цілісний витвір, ознайомитись з яким читачі зможуть лише відсьогодні. Про нову книжку, а також про власний погляд на останні події з життя країни, в контексті яких письменник постав не лише як спостерігач, а й як активний учасник, Сергій ЖАДАН розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Дню».

— Сергію, до «Месопотамії» увійшли й ті роботи, що були написані раніше, чи всі вони створені спеціально для цього видання? Що змусило вас об’єднати прозу й поезію в одній книжці?

— З раніше написаного туди нічого не потрапило — все писав спеціально для «Месопотамії». Структура книжки не випадкова — її було продумано заздалегідь. Мені цікаво працювати в такому форматі, коли спочатку вже є певна ідея, яку ти реалізуєш у процесі роботи. Що ж до поєднання прози та поезії в одному творі, то подібні речі у світовій літературі зустрічалися не раз. Із найбільш відомого на думку спадає «Доктор Живаго» Пастернака. Принцип загалом не надто хитрий, але мені симпатичний, тому що за допомогою віршів, ліричних імпресій можна відобразити ті переживання героїв, які не вкладаються у прозові форми. До речі, ще десять років тому я намагався реалізувати таку ідею, коли працював над книжкою «Біг Мак». Спершу планував, що це буде видання прози й поезії, але тоді органічно поєднати їх мені не вдалося, й зрештою воно розпалося на дві книжки: збірку оповідань «Біг Мак» і поетичну збірку «Історія культури початку століття». Але остаточно від такого задуму я тоді не відмовився і цього разу все-таки реалізував його.

— В одному з інтерв’ю ви зізналися, що «Месопотамія» — найбільш «харківська» з ваших книжок. Чим для вас є це місто сьогодні? Чи можна говорити про якусь особливу харківську ідентичність або харківський дух?

— У Харків я приїхав на навчання 1991 року і з того часу тут живу, вже 23 роки. Але визначати харківську ідентичність і говорити пафосні речі про «харківський дух» я б зараз не наважився. Харків — цікаве і самодостатнє, оригінальне місто. Я його дуже люблю — для мене воно давно стало рідним. Ось ці свої позитивні емоції та, власне, ніжне ставлення до Харкова я й намагався висловити у книжці. Вона й справді харківська — майже всі події у ній відбуваються на вулицях цього міста. Ті з читачів, що орієнтуються у Харкові, зможуть впізнати конкретні місця, з якими пов’язано сюжет.

— А якими з Харкова бачаться останні події в країні?

— Мені здається, громадським лідерам і активістам потрібно робити те саме, що вони робили до цього. Влада не дослуховується до народу, і особливих сподівань на те, що вона змінить свою позицію, немає... Саме тому слід працювати з суспільством й реалізовувати свої громадянські ініціативи.

— 2004 року ви також брали активну участь в акціях громадянської непокори — зокрема були комендантом наметового містечка у Харкові. Чим відрізняються тодішні протести від Євромайдану?

— Євромайдан змінює українське суспільство. На мою думку, це ініціатива, котра розрахована на тривалий час, і я маю на увазі не стояння на вулицях і майданах. Як на мене, це зародження механізму громадської активності, який буде працювати й надалі. У цьому плані теперішні події різняться від 2004 року, адже тоді все-таки більше йшлося про певні політичні моменти, а тепер акцент змістився в бік громадської активності та ініціативи. Євромайдан — це, передусім, великий виклик саме для суспільства, а не для політичних лідерів. Я зараз спостерігаю за їх активізацією, і мені здається, що це дійсно щось нове і те, що працюватиме у майбутньому, незалежно від того, які події чекають на нас у найближчій перспективі.

— Останнім часом у харківських інтелектуалів відбувається своєрідний заочний діалог із місцевою владою (у вигляді обміну заявами та повідомленнями у соцмережах). Що спонукало вас його вести?

— Спонукали їхні заяви, їхня діяльність, часом їхня бездіяльність. Ми живемо у Харкові, ми нікуди з нього не збираємося виїжджати, і нас хвилює те, що відбувається довкола. Так чи інакше нас зачіпає діяльність харківської влади, й тому як свідомі громадяни ми намагаємося якось реагувати на їхні заяви та вчинки, які в більшості випадків нам не дуже симпатичні. А вони натомість дуже часто не здатні тримати себе в руках і відповідають, перебуваючи під впливом істеричних емоцій. Ось і виходить своєрідний колективний діалог з нашими очільниками.

— Вже більше року у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка з успіхом йде вистава «Гімн демократичної молоді», для якої ви написали оригінальну п’єсу за власними прозовими творами. За радянських часів практика, коли драматург працював на замовлення конкретного театру, була звичною. Сьогодні ж вона малопоширена. Чому, на вашу думку, українські театри не надто поспішають запрошувати «живих» авторів?

— Я б не сказав, що такої практики немає зовсім. У невеличких незалежних молодіжних театрах п’єси сучасних авторів ставлять доволі часто. Але справа ще й у тому, що жанр драматургії у нас зараз не надто розвинений — в Україні не так багато активних авторів. А щодо того, чому великі академічні державні театри нечасто запрошують «живих» драматургів, мені судити складно. Можливо, тут має місце якась інертність, консерватизм, певне упередження на зразок того, що в «серйозних» театрах має бути «серйозна» драматургія.

Особисто мені було цікаво працювати з режисером Юрієм Одиноким, цікаво було побачити, яке сценічне вирішення отримають мої твори. Для мене це був плідний і позитивний досвід. На виставі я був лише один раз. Гадаю, зараз, через півтора року після прем’єри, вона виглядає трішки інакше, не завадило б ще раз піти переглянути.

— В Україні письменницьке середовище нагадує велику тусовку: більшість авторів і літературознавців активно спілкуються між собою у неформальному контексті. Як ви вважаєте, які наслідки це має для літератури? Чи потребує поет або прозаїк певної самотності, вміння дистанціюватися від навколишнього середовища?

— Я не бачу нічого поганого у факті знайомства представників літературної спільноти між собою. Повірте, польська література, австрійська або німецька в цьому плані не дуже відрізняється від української. Письменники, які працюють в одному культурному полі, не можуть залишатися незнайомими, й навряд чи це сильно впливає на їхню творчість. А щодо потреби у самотності, то письменник так чи інакше завжди пише сам. Ви ж розумієте, якщо ми збираємося десь за столом, щоб обговорити останні події, це не означає, що ми писатимемо спільну книжку.

— У вашому доробку вже був роман «Ворошиловград», тепер до нього додалася «Месопотамія», в якій йдеться про Харків. Чи є в планах написати про ще якесь місто?

— Ні, немає. Гадаю, наступна проза також буде про Харків. У мене вже є ідея — потрібно сідати й працювати...