Варіації на тему незвичайного «Концерту»

Тема з варіаціями — жанр, який давно і міцно ствердився в музиці. Юні музиканти «розминають» пальці етюдами Черні, а віртуози прикрашають програми своїх концертів неймовірними пасажами Паганіні й Моцарта. А ось творця однієї із найстаріших приватних галерей Києва — «Тадзіо» — креативного мистецтвознавця Олену Ягодовську, на «щеплення» цього жанру образотворчому мистецтву надихнула таємниця картини Гендріка Якобса Тербрюггена «Концерт».

Цю роботу було написано майстром  1626 року в Утрехті. Її святковий настрій і загадкові недомовки, що провокують глядачів упродовж 400 років, навіяні довгим  спілкуванням з надзвичайною і вельми одіозною особистістю, «братом по цеху» — Караваджо. Зараз «Концерт» є «перлиною» колекції Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана.

— Вона подорожує світом майже чотири століття, — говорить директор музею Ірина РАЛЬЧЕНКО.   —  Уявляєте, скільки очей милувалися нею, тепло скількох рук зберегло її від загибелі, перш ніж вона потрапила на Чернігівщину в 1920-х роках минулого століття. Картина ще довго зберігала свої таємниці, і лише в кінці 1980-х, завдяки музейникам, реставраторам і першому нашому директорові Світлані Ключник, з’ясувалося, що це унікальне творіння належить пензлю видатного голландського художника Гендріка Тербрюггена (1588—1629 рр.), шанувальником живописного таланту якого був Пітер Пауль Рубенс.

У проекті «Тербрюгген. Сучасні версії», Олена Ягодовська запросила взяти участь 18 українських художників, щоб з властивим кожному з них баченням змалювати потребу людської душі в істині й красі.

— Автори, висловлюючи актуальні ідеї, — наголошує Е. ЯГОДОВСЬКА, — вільно і невимушено переміщаються в художньо-історичному просторі, і лише особистість художника окреслює зміст і форму твору, проте важливими і цікавими стають усі художні течії і школи, в процесі осмислення часу, в якому ми живемо. Коли кожна робота — реєстрація прояву свого Alter ego, з винятковою сповідальністю і зворушливістю. Складне, майже неможливе завдання — створення картини сьогодні, надихаючись шедевром XVII століття. Головне, не прагнути розгадати таємницю, хай вона  залишиться в полотні.

Наприклад, Людмила Саніна, крізь образ головної героїні «Концерту», (або героя?), спробувала своєю «Посмішкою Гендріка», показати самого автора.

З властивою йому філігранністю і точним відчуттям стилю сучасності, Андрій Левицький легко долає шлях, довжиною в чотири століття. А Олена Дудченко уявила собі все той же концерт поглядом  «з-за лаштунків». У Мари Базак, за її словами, таємнича музика перетікає із старого полотна у наш час. Aleks Kosh стверджує, що життя богеми мало змінилося впродовж століть, окрім зовнішнього антуражу.

Олена Придувалова, натхненна рядками Ліни Костенко, — «День, як нотна сторіночка вічності»,  створила свої варіації в стилі живописного печворку. І різниця кожного фрагмента при з’єднанні в єдину картину, творить гармонійний затишок.

Якщо Андрій Цой спостерігає своїх героїв у грі дзеркал, то Герман Мигошин відчуває насолоду від неспішності минулих часів, пропонуючи героям різні іпостасі.

Тетяна Зиміна, граючи артистичною атрибутикою, творить свої характери-символи. Федір Александрович пильно вдивляється в кам’яні тіні минулого, захоплюючись, не намагається їх розгадати, огортаючи їх спокій напівпрозорою хмарою білих пелюсток.

Микола Яковина перекидає містки між героями минулих століть і сучасністю, віддаючи належне громадянській позиції художника. Юрій Ковальов пропонує власний креатив, помістивши в антураж «Концерту», героїв нашого часу — «Beatles».

Для Ахри Аждінджала Тербрюгген — тема для нескінченних пластичних і колірних імпровізацій. І цей проект — лише перші ноти цих варіацій.

Євген Ройтман насолоджується життям разом зі своїми героями, переміщаючи їх не лише в часі, але і в просторі. Партитура Сергія Аполонова грунтується не на прямому копіюванні автора першоджерела, а на варіативних можливостях «переказу, близького до тексту». Перебіг же часу у Бориса Фірцака беззастережно прибирає персонажів Тербрюггена, залишаючи нащадкам ознаки їх існування — речі і... музику, що продовжує звучати.

Завершальний акорд — в абсолютно різних Хурасані Акбара й  Євгенії Аксененко. І якщо контрапунктом у Акбара є віра в переселення душ, то Аксененко, використовуючи біле і чорне, проте, стверджує багатство веселкових переливів у житті.

Залишається додати, що виставка презентувала також чудово зроблений каталог, видання якого  не могло б бути здійснене без сприяння давнього партнера — «Пластікс — Україна».

Ось такий глобальний проект презентувала галерея «Тадзіо» у наш непростий, зосереджений, здавалося б, зовсім не на мистецтві, час. Але він також світлий, яскравий і розмаїтий, як незнищенна віра, не лише наша, людства, у перемогу миру, добра і краси.

Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»