Правда як зброя

Тільки правда про минуле й сучасне може врятувати від сліпоти й цілком змінити наші уявлення про певні речі. «Прозрінь не бійся, бо вони як ліки», — каже Ліна Костенко. «Приховування історичної правди — злочин перед народом», — констатує Петро Григоренко.

• Генерал Петро Григоренко — постать, на жаль, не надто відома пересічному українцю. Успішний радянський «номенклатурник», що кинув виклик системі, він пройшов складний шлях становлення своєї громадянської позиції. І врешті не зміг промовчати. Він не побоявся сказати правду в очі всім сліпим, чи тим, хто лише вдавав із себе таких. Як людина військова, Петро Григоренко володів секретною інформацією. І він використав цю зброю в боротьбі із радянською пропагандою, розказавши правду про обороноздатність СРСР перед Другою світовою та фатальні помилки керівництва, що призвели до гибелі мільйонів. Генерал розвінчує багато міфів щодо оснащення армії, стану радянської військової теорії, підготовки військ до раптового нападу супротивника, зрештою, про причини поразки СРСР у початковий період війни. П.Григоренко називає дії влади злочином перед пам’яттю загиблих і власним народом, окрім цього, він вказує і на головних винуватців — Сталіна, Ворошилова, Тимошенка, Голікова. Саме ці особи своїми наказами «обезголовили» військо і фактично «безсоромно видали країну «на поталу і грабіж» ворогу». 1941 року СРСР був зовсім не- готовий дати відсіч Німеччині. «Цілою серією нерозсудливих дій (або злочинів), — пише П.Григоренко, — армію було поставлено в умови неможливості надання противнику хоч якогось ефективного опору...». Попри те, «героїзм був масовий...Солдати билися до останнього снаряда, патрона, гармати...Вони зробили все можливе і неможливе». Генерал Григоренко розкриває небачену в історії зраду, приховану від країни, винуватці якої не понесли жодної відповідальності. Отже, за низку прорахунків уряду розплатився народ, а «не аналізуючи безбоязно до кінця причин біди, що звалилася на нас у 1941—1942 роках, ми ставимо під загрозу й подальшу безпеку своєї батьківщини...Совість людська більше не може миритися з лицемірством і брехнею», — доводить він.

• У постаті генерала на диво гармонійно поєдналося світобачення війського та філософа. Багато його праць і виступів є актуальними й донині. Особливо це стосується промови на честь 72-річчя письменника О.Є.Костеріна про права кримськотатарського народу. Чи не після кожного виголошеного абзацу йому аплодували. Григоренко наголошує: те, що належить по праву, не просять, а вимагають. Варто боротися за повернення на рідну землю, за відновлення Кримської АРСР, підкріплюючи це усіма законними засобами — свободою слова («рух не може нормально розвиватися без власної преси»!), мітингів, демонстрацій. Також необхідно звернутися за допомогою до світової громадськості, адже вчинений 1944-го геноцид «із погляду міжнародного права, є злочином, за здійснення якого головні винуватці підлягають покаранню (оплески)». Почули б цей виступ сучасні кримчани...

У своїй праці «Наші будні» Петро Григоренко глибоко аналізує явище дисидентства, у лавах якого перебував і сам. Такий правозахисний рух представляли люди, «що не хотіли бути знеособленими й беззахисними перед жорстокою машиною бюрократичної держави». Звісно, дисиденти зазнавали утисків, їх судили за сфальсифікованими справами, відправляли у психіатричні спецлікарні (куди потрапляв і сам Григоренко). Та вони гідно відстоювали правду і право, намагаючись не бути гвинтиками системи.

• Найбільш же цікавою для нас стала праця генерала «До питання державної незалежності і взаємин між народами СРСР». Досліджуючи ситуацію в Радянському Союзі, Петро Григоренко говорить, що «усі нації вирівняні загальним рабством», і керує ними не російський народ, а партократія (чи змінилося це сьогодні у прямій спадкоємиці СРСР?). «Вирватися із лабет імперії (що й дотепер не всім вдалося), відокремитися від неї якійсь одній нації неможливо. Кожна поневолена нація мусить боротися в межах загальної визвольної антикомуністичної боротьби», — виголошує пророчі слова генерал. Знищити історичну пам’ять радянському режиму не вдалося, тому автор констатує: «Україна не є частиною Росії. Вона має свою національну ідентичність, свою історію і культуру. Український народ має право вирішувати свою національну долю в самостійній українській державі».

• Полум’я боротьби за волю завжди палахкотіло в Україні, «хоч як би не топталися іскорки загашеного вогнища, воно знову і знову розгорялося». Нам є чим пишатися, нам є що розповісти світу. У роки Другої світової радянські збройні сили розчавили УПА і «оповили брехнею український національний рух». Ніхто у світі через пропаганду не знав про цю героїчну боротьбу. У 60—70 роках Україною прокотилися масові арешти інтелігенції. Та все ж віднайшлися люди-борці, які у 1976 році створили Українську гельсінську групу. Ці правозахисники говорили світовій спільноті правду про ситуацію в СРСР, що геть не дотримувався Гельсінського акту. На Бєлградській нараді поведінка західних країн була боягузливою, проте на Мадридській конференції вони врешті засудили дії Радянського Союзу (нічого не нагадує?). Для цього багато зусиль доклав і Петро Григоренко, людина правди і порядності.

Важко осягнути всю діяльність генерала. Він зумів зробити чимало, і вже зараз бачимо, що праця його не є даремною. Вдумаймося у слова Петра Григоренка, дослухаймося до них. Шукати правду й захищати Батьківщину — священний обов’язок кожного.