Люди з мого дитинства
Мій батько не був військовим... Але він працював на військовому танкері, тож моє раннє дитинство минуло у військовому гуртожитку неподалік Балтійського моря. Тільники, батьківські ремені з блискучими бляшками, величезні цупкі шинелі, з яких за бажання можна було змайструвати «вігвам», ґудзики з якорями у якості місцевої «валюти» — усе це було для мене і моїх друзів типовими іграшками. Чимось звичайно-побутовим, жодної помпи і героїки — це просто був наш світ. У цьому світі найбільшою дивиною та радістю було піти з батьками на військовий парад і з захватом дивитися, як розводять міст для проходу кораблів. Або затуляти вуха підчас урочистого залпу...
Як і вся тоді ще радянська армія, населення нашого гуртожитку було багатонаціональним, тож друзі у мене були дуже цікаві. Але найбільше мені запам’ятався хлопчик Ваня. Його я вважала своїм найближчим другом і проводила з ним майже весь час. І зовсім не переймалася через те, що не могла бігати з ним наввипередки, адже Ваня не підводився з інвалідного візка... Нам із ним завжди здавалося, що варто лише трошки почекати, і він встане й побіжить лунким бетонним коридором нашого гуртожитку! Треба лише зачекати, як чекаєш Нового року...
А потім ми з батьками переїхали.
Уже пізніше я зрозуміла, що переїхали ми через те, що батьки моїх друзів за волею історичних подій стали вояками вже різних армій і країн.
Але найголовніше, що я усвідомлюю лише тепер — усі ці люди ніколи не були для мене воїнами, вони були батьками, сусідами, друзями... Людьми.
Тож хотілося б закликати всіх не забувати, що будь-який вояк будь-якої армії — насамперед Людина.
