Батальйон — «Донбас». Позивний — «Гера»

Він — боєць батальйону спецпризначення Національної гвардії України «Донбас», сформованого з добровольців. Його позивний — «Гера». Живе і працює у Києві. Із першого дня Майдану брав активну участь у революції. А з 10 червня «Гера» воює з терористами на сході України. На передовій. Він — один із тих, хто добровільно пішов на цю війну — без гарантій, але з бажанням захистити рідну землю. Таких як він — сотні. І кожен із них — герой.

— У мене на Донбасі батьки живуть, у мене предки поховані на тій землі. Це моя Батьківщина. А Київ — це моя друга батьківщина, я тут мешкаю з 1998 року. Чому я став добровольцем? Я просто пішов боронити свою Батьківщину. Там, на сході, завжди була Україна, а тут з’явилися якісь хлопці і  кажуть, що тепер це якісь «ДНР» чи «ЛНР»... Тому і пішов.

На передовій я з 10 червня. Спочатку була сформована група з тих людей, які мали якийсь досвід, військову підготовку — і цю групу майже одразу спрямували на передову. Із того часу я там.

— Йдучи у добровольці, до чого треба бути готовим?

— Там війна, там убивають. Я був готовий до цього, я ж записався у добровольці, як інакше? Тут важливо мати самоконтроль. Він на війні просто необхідний. Там є стресові умови, але вони навпаки згуртовують і роблять набагато ближчими між собою людей, які постійно перебувають разом, поруч. Тому що тобі потрібно їм довіряти, повертатися до них спиною в боях... Ти чуєш під час бою, що то працює той твій друг, а то — інший. Ти маєш підтримку поруч, ти знаєш, що робити. Ти працюєш, а вони знають, що після першого твого пострілу, тебе треба прикрити вогнем, щоб ти мав змогу відійти, відповзти, врятуватися. І ти упевнений у цих людях. Такі речі гуртують, породжують довіру, там, у бойових умовах, одразу видно хто є хто.

— Як ви перезавантажуєтесь після важких боїв, як підтримуєте свій бойовий дух?

— Якщо ми виходимо з бою без втрат — це радість, якщо є втрати — це важко, дуже важко, але це війна. Знаєте, ми намагаємося не дивитися фотографії дітей або сімейні знімки один одного, щоб не звикати до людей дуже. Щоб не так боляче було переносити їхню загибель. Воно все одно боляче і сумно, але коли знаєш, що в нього лишилися маленькі діти — то це взагалі... Як би це пояснити краще... Як сказав мій друг: «Я не хочу до вас звикати, щоб за вами не плакати». Але все одно там є дружба, є горе, є сльози...

Тим не менш наш бойовий дух на передовій — високий, настрій — чудовий, позитивний. Ми налаштовані рішуче. Крім того, на передовій дуже відчутна підтримка людей. Багато хто навіть приїжджає з інших областей, привозить допомогу, люди постійно питають, що треба, коли треба. Це весь час відбувається, і така підтримка весь час абсолютно відчутна для всіх бійців.

— Зараз часто відбуваються протести родичів українських військових з вимогою повернути бійців додому. Матері перекривають траси, плачуть в ефірах телеканалів... Що ви можете порадити матерям і дружинам військових у такій ситуації?

— Батьківщину не обирають. Це борг і обов’язок кожного чоловіка — йти і боронити рідну землю. Матерям і дружинам потрібно набратися мужності і пережити це. Я думаю, що їм було б легше, коли б вони менше чули про зраду з боку керівництва. Я розумію, що коли діти воюють, а їх у якомусь штабі у Києві зраджують, продають, це, звичайно, позитиву не несе. Але воюють наші хлопці добре. Воювати можна і треба.

— Що мають робити журналісти у військовий час, щоб допомогти і не нашкодити ?

— Гірше не буде, а говорити правду треба. Люди стояли на Майдані не для того, щоб знову мати якісь «темники», «казочки». Напевне, треба писати правду,  якою б вона не була. Якщо генерал — зрадник, значить треба писати, що він зрадник. Якщо боєць — герой, пишіть, що він герой. Треба писати так, як є. Розумію, що сьогодні людям хочеться чути і бачити більше позитивного, але, знаєте, часом не вистачає правди. І ті люди, які перебувають на передовій і читають чи бачать, якщо пощастить, новини, а там суцільний позитив —  вони ж розуміють усе, вони своїми очима бачать зовсім іншу картинку.  ЗМІ мають писати правду, щоб не втратити довіру. Довіра — важлива.

— Чого не вистачає у вас зараз?

— Вистачає всього. Хоча, якщо чесно, то ні, не вистачає засобів пересування.

— Як батальйон «Донбас» взаємодіє з іншими батальйонами, як узагалі вам воюється? В чому перевага таких батальйонів, як «Донбас»?

— Усі батальйони добре і ефективно між собою взаємодіють.  Абсолютна взаємодія. Воювати ми вже навчилися. У Путіна були всі дані про склад Збройних сил України — зрадники все ж попродавали — але для нього було великою несподіванкою, що люди самі пішли створювати добровольчі батальйони, яким нічого не треба, вони просто йдуть захищати країну. Що держава далі планує робити з батальйонами добровольців? Держава — це ми з вами...

Армію треба створювати швидкою. Ми за три місяці навчилися воювати, а за чотири місяці ми навчимося розробляти спецоперації. Я думаю, дійде до того, що якість наших спецоперацій дозволить привезти сюди і Януковича, і Арбузова, і Клименка, щоб вони постали перед українським судом.