Українське село в американському Стемфорді

Помітним складником інформаційної війни, яку останнім часом посилило російське керівництво проти нашої держави, є формування негативного іміджу українців і України у світі. Головною змістовою домінантою низки публікацій українофобського спрямування стала теза про те, що українці, мовляв, здатні лише танцювати гопака, пити горілку та сваритися із сусідами. А от будувати державу, відстоювати свою ідентичність, єднатися заради спільної справи, зрештою, бути надійними партнерами, неспроможні.

Цю далеку від істини тезу переконливо спростовує автор «Дня», журналіст і професор Микола ТИМОШИК, який щойно повернувся з наукового стажування у США, де вивчав архіви української діаспори у контексті ствердження у вільному світі українського друкованого слова. Він запропонував редакції серію статей про маловідомий на материковій Україні, але вражаючий для світової спільноти добротворчий український слід на американському континенті.

У старих туристичних довідниках ця історична частина супутника Нью-Йорка  —  майже півмільйонного Стемфорда, що розмістився за якусь сотню миль на північ від фінансової столиці світу, називалася по-різному — так, як іменували її різні власники: Весняний Пагорб, Помістя у В’язовому Лісі, Шато, Замок Квінтарда. Проте, переконаний, у новітніх виданнях до цих назв додасться ще одна  — Українське Село. Адже власниками цього значного за територією помістя від 30-х років минулого століття стали українці.

Український слід тут «прочитується» відразу. Здалеку на пагорбі, де височіє увінчаний хрестом неймовірної краси замок, увагу перехожого привертають яскраво розмальовані, у зріст людини, три писанки. Візерунки на них уособлюють три етнографічні частини України — західну, центральну, східну. На двох півкруглих вулицях, що обрамлюють пагорб, — двомовні бігборди з написами: «Український музей і бібліотека», «Український архів», «Українська семінарія св. Василія»,  «Українська кредитівка СУМА», «Єпархія Української  католицької церкви», «Єпархіальний храм...»  У святкові дні замок підсвічують синьо-жовтими кольорами, а своєрідний оберіг помістя — мармурова скульптура Божої Матері з немовлям на руках — прикрашається квітучим вінком.

Тут спілкуються переважно українською. Адже довколишні дво-триповерхові будинки гарної архітектури — теж у власності українців. У них мешкають працівники архіву, бібліотеки, викладачі семінарії,  священики, співробітники редакції газети «Сівач-Sover». 

Якщо у вихідні на просторій площі перед замком ви зустрінете чимало по— святковому вбраних людей різного віку, більшість з яких — у вишиванках (а таке буває тут часто), це означає, що найстаріша культурно-освітня установа українців у всьому західному світі — Український музей і бібліотека — проводять тут черговий захід. Це — традиція, яка бере початок  від 1933 року.

Із чого ж усе починалося?

ДАЛЕКОГЛЯДНІ УКРАЇНЦІ

У кризові 30-ті роки минулого століття заможнішими й далекогляднішими тут виявилися українці. Найдавніші дані про вільні землі під боком американського мегаполіса, на яких нині розташоване це своєрідне українське село, сягають 1640 року. Тоді капітан Натаніен Тернер купив у індіанців за символічну суму кільканадцять акрів неораного століттями облогу й лісу, що стала згодом околицею майбутнього поселення Стемфорд.

1867 року на пагорбі, звідки відкривався чудовий краєвид на заплаву Атлантики, президент одного із найбільших в Америці банків Едвард Квінтард  розпочав  будувати незвичну для тутешніх мешканців споруду в стилі розкішного англійського замку епохи Тудорів. Більш ніж через десять років тут з’являється новий власник — ще один відомий банкір із нью-йоркського Бродвею Френсіс Палмер. Він розширює та перебудовує замок — уже у стилі неофранцузького ренесансу і... знову виставляє на продаж.

Таким чином, волею різних обставин незвичний за архітектурою замок і родючі землі довкола стали на багато років предметом неабиякого змагання між тими, хто ними володів, і тими, хто хотів їх придбати за більш високу ціну. Мешкали тут найбагатші й найвідоміші родини Америки — банкірів,  інженерів, архітекторів.

Так тривало до початку 1930-х років, коли оновлений після ремонту маєток, у якому доти розміщувалася елітна школа для дівчат, був у чергове успішно перепроданий за неймовірно високу та той час суму — 125 тисяч доларів.

А потім трапилася чи не найтяжча в історії Америки економічна криза. Через повсюдне згортання бізнесу, вимушено встановлені державою надвисокі податки на землю та власність, дорогі помешкання недавніх супербагатіїв неможливо було утримувати — вони одне за одним ішли з молотка.

Навіть зменшена в два з половиною рази вартість усього обійстя із замком та більш ніж двадцятьма допоміжними спорудами — 50 тисяч доларів — тривалий час не могла зацікавити потенційних покупців. Аж майже за рік після виставлення на продаж  у місцевій пресі з’явилося коротке повідомлення: відомий замок  Квінтарда  купив у квітні 1933 року українець Костянтин Богачевський — з метою заснування середньої школи і семінарії для хлопців та українського центру культури.

МІСІЯ КОСТЯНТИНА БОГАЧЕВСЬКОГО

На шпальтах першої української газети в США «Америка» тієї пори віднаходимо інформацію про те, як нещодавно прибулий  зі Львова  митрополит Філадельфійський УГПЦ Костянтин Богачевський повсюди організовує збір коштів на покупку в багатих американців дорогого маєтку, як послідовно і ревно переконує українців у доцільності, важливості,  своєчасності й перспективності цього наміру. Адже, за американськими законами, приміщення й землі, придбані церквою, закріплювалися за нею довічно та звільнялися від обтяжливого оподаткування.

ОБЕРІГ УКРАЇНЦІВ СТЕМФОРДА — СКУЛЬПТУРА МАТЕРІ БОЖОЇ

Задум у такий спосіб придбати й закріпити постійну посілість та започаткувати широку програму для виховання українців першої і наступних хвиль еміграції у національному дусі, у вишколенні своїх духовних провідників визрів у непростий час. На теренах радянської України більшовики приступили до знекровлення всього українського: після розправи над селянством, інтелігенцією, нищилася Українська церква, набував обертів інспірований кремлівським керівництвом геноцид невпокореного народу. Таким чином, українські емігранти в Америці й вільному світі мусили ставати захисниками й охоронцями  не лише такої церкви, а й національного духу, рідної мови, традицій і обрядів пращурів. Це вимагало великих коштів, яких ні держава нового поселення, ні чужинські бізнесмени не могли дати.

Мудрість і харизма митрополита, який був із давнього українського галицького роду, що, за переказами, 400 років мав священиків, зробили свою справу. Українці з усієї Америки зібрали потрібну суму тяжко зароблених коштів на загальнонаціональну справу: маєток, у якому мала розміститися перша  українська школа в Америці,  назавжди переходив у їхню власність.

Урочисте відкриття школи відбулося 4 вересня 1933 року. Про те, який ентузіазм зумовила ця подія у наших земляків, читаємо в одному із свідчень очевидців, що зберігається в архіві: «Незважаючи на те що майже цілий день падав дощ,  який інколи переходив у зливу, на торжество прибуло майже чотири тисячі вірних. Народ заповнив усі зали того будинку й площу. Приїздили поїздами, автобусами, авто... Співав хор, зложений із 300 співаків, які до цього свята готувалися чотири місяці.. По службі Божій відбувся банкет та концерт. На святі був посадник (мейор) міста, директор поліції і капітан, римо-католицьке священицтво й наші браття Закарпатці».

Дуже зворушливим був  виступ одного із найстаріших емігрантів Дмитра Капітули, який приїхав до Америки 1888 року. Закликавши земляків і надалі не шкодувати грошей для розбудови цього спільного українського двору, він  наголосив на тому, що в цьому купленому за кревні долари простих українців палаці має назавжди оселитися не черговий багач, а дух України, й оберігати та підживлювати його є святим обов’язком кожного українця.

Відкриття першої української школи  у Стемфорді  поклало початок нової доби  історії українців Америки. Наші земляки відчули, як важливо мати в своїх лавах авторитетних, патріотично налаштованих і чесних провідників, кому можна вірити і хто ніколи не зрадить. Кажуть, що митрополит Богачевський був дуже скромним у побуті, ніколи не мав жодного особистого банківського рахунку. Все, що заробляв, що йому дарували,  — віддавав на загальну справу. А найголовнішим у тій справі був його намір створити в Стемфорді Український єпархіальний коледж, що став би прообразом  майбутнього університету на зразок американських католицьких коледжів та університетів.

МИСТЕЦЬКІ ШЕДЕВРИ — НА СТІНАХ СТУДЕНТСЬКОГО ГУРТОЖИТКУ

Управа шкільництва штату Коннектикут, розглянувши подані українцями документи,  надала Українській середній школі  ім. св. Василія статус школи другого ступеня (гайскул) з правом навчати за двома класифікаціями:  звичайних учнів і кандидатів на священиків. 

Шкільні класи попервах розмістили на верхніх поверхах замку. Кількість учнів школи невпинно зростала. Якщо в перший навчальний рік їх було 22, то за п’ять років    — понад 100. Перші випускники-українці ставали згодом студентами престижних університетів США, а також на стипендії громади  їхали навчатися в Європу — до Римського та Інсбрукського університетів. Це додавало авторитету новому навчальному закладу.

До речі, серед випускників цього закладу — майбутній багатолітній глава УГКЦ України блаженнійший Любомир Гузар.

Пошана українців у штаті із відкриттям школи помітно збільшилася. Почала гриміти шкільна команда з американського футболу, посідаючи верхні сходинки місцевих та регіональних турнірів. Промовиста деталь: кілька років  тренером української футбольної команди був родич президентського клану Кеннеді — Волтер Кеннеді, який пізніше став мером Стемфорда. І на цій посаді він увесь час підтримував  український культурно-освітній осередок.

Із звичайної українська школа при замку стає незабаром колегією з правом готувати бакалаврів з гуманітарних дисциплін

Із роками приміщення замку стало затісним для зрослих потреб школярів і студентів. Серед українців Америки знову організовується збір коштів на спорудження ще двох знакових споруд в українському селі — триповерхових гуртожитку та колегії-семінарії. Особливість проектування цих споруд полягала в тому, що їхнє архітектурне обличчя цілковито мало вписуватися в замковий ансамбль.  

Українці не шкодували пожертв на оздоблення новобудов. Справжнім архітектурним і мистецьким шедевром стала, для прикладу, капличка в студентському гуртожитку. Виконати стінописи та ікони в цьому приміщенні українці запросили знаного в світі митця Яна де Розена, вітражі та мистецькі полотна якого прикрашають нині культові споруди Кракова, Львова, Відня, інших міст Західної  Європи. Нині відомі мистецтвознавці світу спеціально приїздять до Стемфорда, щоби вивчати увічнені на стінах студентського гуртожитку унікальні композиції  Розена. У новозбудованому ж будинку колегії спроектували справжній студентський храм, розкішно оформлений у візантійському стилі з легко вгадуваними українськими сюжетами на розписаних стінах.

Є ще дві зініційовані українцями Стемфорда справи, до яких поважно поставився уряд США. По закінченні Другої світової війни, коли з політичних причин у європейських таборах Ді-Пі опинилися десятки тисяч українців, з ініціативи митрополита Богачевського тут постає спеціальний Допомоговий Комітет для помочі скитальцям. Він добивається квоти на переселення до цієї країни на постійне місце проживання 40 тисяч безпритульних українців. Збір коштів на облаштування нової хвилі земляків-емігрантів робився під патронатом митрополита.

Гучну акцію було проведено наприкінці 80-х років минулого століття, коли завдяки горбачовській перебудові Українська греко-католицька церква вийшла в Україні з підпілля і для відроджених храмів слід було терміново підготувати священиків. Десятки українських юнаків були спроваджені коштом  громади американських українців до Стемфорда, де вони в стінах колегії отримали  кількамісячний священичий вишкіл і повернулися додому для душпастирської праці. 

ПЕРША В АМЕРИЦІ ПУБЛІЧНА УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА

«Це наша спадщина! Допоможіть нам її зберегти!» Ці слова засновник українського села в Стемфорді Костянтин Богачевський повторював щоразу, коли йшлося про підтримку ще трьох його великих проектів, що були першими на американському континенті: публічна Українська книгозбірня, Український архів та Музей української спадщини.

На жаль, великий патріот України й авторитетний у світі провідник потужної в США української греко-католицької громади не встиг сповна реалізувати задумане — відійшов у вічність 1963 року. Проте справу ствердження потужного осередку культури, освіти і науки українців  продовжив відтоді гідний його послідовник владика Василь Лостен. Кілька десятиліть невпинної праці пішло на те, щоб не лише не розгубити набутого, а й примножити його. 

Нині книгозбірня з архівом має статус довідкового центру, що розмістилися в окремому просторому двоповерховому приміщенні — одному з найкращих у замковому комплексі. Тут — унікальна колекція виданих у різних країнах світу друкованих видань із різних сфер українознавства. Кількісно це понад 70 тисяч одиниць книжок, а також тисячі одиниць грамплатівок, фотографій, потужна нумізматична і філателістична колекції, унікальна збірка українських листівок.

Без перебільшення можна стверджувати, що це — найкраща з подібних колекцій, які створило світове українство. Цьому є кілька вагомих підстав.

По-перше, повнота охоплення друкарських набутків світового українства в ретроспективі. Тут можна віднайти рідкісні  сліди видавничої діяльності наших земляків ще від кінця ХІХ — початку ХХ століття не лише на американському континенті, а й у Європі, Австралії. Таких поодиноких, а тому воістину цінних, видань авторові цих рядків досі не вдавалося  брати до рук у країнах Західної Європи, не кажучи вже про бібліотеки в Україні. Йдеться, скажімо, про перші діаспорні календарі-альманахи або про видавничу продукцію, яку творили  у воєнні та повоєнні роки українці, скажімо, у Відні, Регенсбурзі, Мюнхені, Авсбурзі. Вже не кажу про видавництва М. Денисюка, Є. Онацького, Ю. Середяка в далекому Буенос-Айресі, про які навіть фахівці в Україні мало що знають.    

По-друге, прекрасні умови зберігання та зрозуміла систематизація одиниць зберігання. Є можливість порівняти це, скажімо, з європейськими колекціями  української еміграції. Так, архів-бібліотека Європейського НТШ у Сарселі поблизу Парижа, на жаль, зникає на очах. За часів режиму Януковича йшлося про передачу цієї колекції в Україну, однак і досі київська влада цим не зацікавилася. Колекція в УКУ в Римі зберігається добре, але оскільки не систематизована, не «запущена» в каталоги, працювати з нею складно. Із переїздом УВУ в Мюнхені в інше приміщення та перепідпорядкуванням цього славного осередка української науки регіональній владі Німеччини умови праці для дослідника там теж погіршилися.

По-третє, вільний доступ до всіх книжкових полиць, можливість безплатно сканувати чи фотографувати необмежену кількість сторінок. Про це доводиться говорити із болем, бо в Україні архіви й бібліотеки на цьому змушені заробляти, щоби вижити. За кожну сфотографовану книжкову сторінку, скажімо, в залі зарубіжної україніки центральної в Києві наукової бібліотеки ім. В. Вернадського дослідники змушені платити щонайменше по п’ять гривень. Чи багато знайдеться таких,  щоби на це покласти всю свою мізерну  зарплату? Це є одна з причин, чому дослідження, в яких є архівний компонент, в Україні  останнім часом помітно зменшилися.

І, насамкінець, по-четверте. Стемфордська колекція весь час системно поповнюється свіжими надходженнями, зокрема й з України. Напевне, це приємний виняток, бо, зазвичай, такі фонди оновлюються  за рахунок подарунків від авторів чи видавців.  Таким чином, тут стабільно надають для придбання книжок чималі кошти.

***

Ще одним несподіваним відкриттям в українському селі під Стемфордом стала для мене колекція Українського музею, численні експонати якої після  переведення колегії в окреме приміщення зайняли нині всі зали замкового палацу. Про дивовижні історії творення та побутування цих експонатів, про долі його творців — наша наступна розповідь.  

Фото автора

Київ — Нью-Йорк — Стемфорд — Київ